Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

Поколiння вiльних

Чому День українського кіно варто було б святкувати 4 вересня, або Ще раз про феномен кінематографістів-шістдесятників
5 вересня, 2013 - 11:25
ІВАН МИКОЛАЙЧУК І БОГДАН СТУПКА У ФІЛЬМІ ЮРІЯ ІЛЛЄНКА «БІЛИЙ ПТАХ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ» / ФОТО З САЙТА RUSKINO.RU
«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» — ОДИН ІЗ КРАЩИХ ВЗІРЦІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО / ФОТО З САЙТА AFISHA.OD.UAAFISHA.OD.UA
ПАРАДЖАНОВ БУВ ДУЖЕ ЦІЛІСНОЮ ОСОБИСТІСТЮ. ПРИ ТОМУ, ЩО ВІН БУВ І НЕВЛОВИМИМ: У СЕРГІЇ «СИДІЛО», ЩОНАЙМЕНШЕ, 25 РІЗНИХ ЛЮДЕЙ! / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Відомий український кінокритик Людмила Лемєшева — про феномен кінематографістів-шістдесятників

14 вересня — День українського кіно. Свято порівняно нещодавнє. Затверджене 1996 року. Хоча, з другого боку, минуло вже майже 20 років, але навіть професіонали рідко згадують цю дату (можливо, тому, що вона змінна — кожна друга субота вересня, та й із кінематографом в Україні в ці роки не дуже клеїлося), за звичкою вітаючи один одного в серпні, 27-го. До розпаду Радянського Союзу саме цього дня галасливо й весело відзначали День кіно. А ми — журналісти кіноредакції Українського телебачення — неодмінно і із задоволенням робили до свята портрети метрів, репортажі зі знімальних майданчиків, кіноконцерти з фрагментів улюблених фільмів.

Згадалося мені це з двох причин. По-перше, тому, що багато кого з героїв того часу вже немає з нами. Програми не збереглися. Їх просто розмагнічували, не думаючи про те, що пройде зовсім мало часу, і ці документальні свідчення можуть стати на вагу золота. А по-друге: напередодні Дня Києва сценарист Люся Лемєшева і режисер Сергій Лисенко отримали престижну премію «Київ» ім. Івана Миколайчука (щороку вручається в різних галузях мистецтва — за вагомий внесок у розвиток національної культури та високу професійну майстерність — видатним киянам). За багатостраждальний документальний фільм (його виробництво — від заявки до здачі картини — тривало десять (!) років) «Таємна свобода». Про щасливу і драматичну долю українського кіно 1960—1990-х років. Про тих кінематографістів, чиї імена — гордість культури нашої країни. І кого в день українського кіна, в першу чергу, хочеться привітати з їхнім професійним святом!

«МОЇ УКРАЇНСЬКІ ПРЕДКИ НЕ СТАЛИ РАБАМИ»

— «Таємна свобода» — власне, фільм-портрет. Портрет талановитого, веселого, безгрошового і ризикового покоління кіношників — шістдесятників. А в моїй книгозбірні є книги Людмили Лемєшевої «Українське кіно: проблеми одного покоління» (1987 р.) та «Професія: актор» (1987        р.). Їх героями також були Іван Миколайчук, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Микола Мащенко, Роман Балаян, Олег Фіалко, Костянтин Степанков, Лариса Кадочникова, Ада Роговцева та інші чудові актори і режисери, при згадці прізвищ яких негайно пригадуються знакові стрічки, які прославили Україну. Потім із режисером Анатолієм Сирих ви зробили картину «Іван Миколайчук. Посвячення». І, нарешті, фільм «Таємна свобода».

Протягом багатьох років, навіть десятиріч, ти незмінно звертаєшся до однієї й тієї ж теми, до одних і тих же героїв, до одних і тих же фільмів. Чому? Вважаєш, що цей період українського кінематографа недостатньо досліджений? Можливо, на вибір теми впливає чинник особистого знайомства, навіть дружба з твоїми героями? Чи це — ностальгія по молодості, коли і «дерева були великими», і відчуття загостреними?

— Для того, мабуть, аби щось глибоке зрозуміти, потрібно довбати в одне місце. Ми, сучасні люди, відрізняємося страшною поверховістю. У нашому житті більше за все мені не подобається те, що ніхто ні в що не хоче заглиблюватися.

Ми нічого про себе не знаємо. Самі про себе, бо не заглядаємо навіть у власну глибину. Я не здогадуюся не лише про те, що в тебе в душі твориться, — себе до кінця не знаю. Боюся цього знання. У власні таємні глибини зазирали, хіба що, російські класики — Достоєвський, Толстой.

Скажу особисте. Колись, на самому початку перебудови, нинішній головний редактор «Телекритики» Наталя Лигачова, яка тоді працювала в кіноредакції УТ, робила про мене невеликий сюжет. І поставила запитання: «Що ви більше за все любите?» Я, жодної секунди не роздумуючи, сказала: «Свободу!» Чому так відповіла, не знаю. Здавалося б, жінка має віддати перевагу коханню, творчості, дітям, а я сказала: «Свободу».

Можливо, це вирвалося інстинктивно, бо свобода в мене в крові. Мої предки по батьківській лінії жили в Путивльському повіті Чернігівської губернії. Навіть назви двох сіл знаю — Веселе і Буринь. Коли в XVIII сторіччі, під час правління Катерини       II, кріпацтво досягло свого піку, вони тікали. І оселилися в глухих курсько-брянських лісах біля струмочка: перекликалися через нього, жили майже, як печерні люди, щоб не стати рабами. У 60-х роках XIX сторіччя кріпацтво скасували, і село, звідки моя рідня родом, бунтувало, не погоджувалося з умовами, які їм пропонували. Чотири роки бунтувало. Доки не прислали команду: їх випороли всіх на панському пагорбі, а одного мого пращура, Григорія Примака, не зачепили (хоча він був серед організаторів повстання), бо Григорій пожертвував церкві плащаницю. У ті часи поважали подібні вчинки. Навіть рабам прищеплювали поняття честі. Зате його заслали до Сибіру, де він за 2 роки і помер. Тато мій був істориком, він і розкопав цю історію.

Отже, хоч я й росіянка за паспортом, етнічне коріння в мене є й українське. Більше того, в Росії жила лише до 17 років, потім приїхала до Києва. Це моя друга батьківщина. Мені не все одно, що відбувається сьогодні в Україні. Мене дійсно цікавить, що таке «свобода»: чи є у неї кордони і де вони, коли людина може дозволити собі бути вільним, коли — ні.

Чим безцінний для мене досвід покоління шістдесятників, чому я поважаю цих людей? Бо переконана: свобода — категорія аристократична, а не демократична. Навіть маю сумнів, чи варто цю сентенцію озвучувати, вона багато ображає. Але я вважаю, що це так.

«ПАРАДЖАНОВ ЗІГРАВ СВОЮ РОЛЬ «НА ТЕАТРІ СВІТЛА» ДО КІНЦЯ»

— Якщо пригадати поіменно, герої фільму «Таємна свобода» — Іван Миколайчук, Микола Мащенко, Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Михайло Беликов, Лариса Кадочникова, Іван Драч, Костянтин Степанков, Кіра Муратова, Роман Балаян, Микола Рапай, Вадим Скуратовський, Вілен Калюта, Богдан Ступка. Вибач, якщо когось забула. Воістину золотий фонд української культури, кажу це без пафосу. На твій погляд, хто з цих талановитих людей був найбільш вільним у країні, яка називалася Радянський Союз?

— Гадаю, Сергій Параджанов. Розумієш, будь-яку ситуацію, яку я аналізую, я розглядаю метафізично. Так от, кожному з моїх героїв було дано випробування згори — хто скільки витримає, хто скільки витягне... Параджанов був дуже цілісною особистістю, як не дивно. Притому, що він був і невловимим: у Сергії «сиділо», щонайменше, людей 25! .

Бог послав йому в’язницю, але Параджанов навіть там зіграв свою роль до кінця. Роль «на театрі світла», як говорив Сковорода. Він жив у нелюдських умовах, проте знайшов можливість робити у в’язниці своїх ляльок, колажі, сценарії вигадував. І вийшов звідти переможцем, героєм. Щоб потім цілком заслужено світ поніс його на руках.

Знаєш ще одну причину (окрім того, що мінялося керівництво Держкіно, режисери картини, не було фінансування), чому ми так довго робили цей фільм? Приховано я сама зволікала момент його завершення: хотіла «додивитися» долю кожного мого героя до кінця.

Основна сюжетна думка в сценарії для мене — доля свободи. Доля української свободи. Але, на жаль, поки що я сама зналася на нюансах життя і творчості моїх героїв, вісім із них пішли. Восьмим був Богдан Ступка. (Вже після нашої розмови не стало Миколи Мащенка. Дев’ятого героя фільму «Таємна свобода». — Авт.)

Маю тобі сказати, що кожен із цих людей не лише своє життя, але навіть смерть свою, вибудовував за власними законами. І за законами власного мистецтва. З моїх героїв саме Сергієві Параджанову вдалося це як нікому іншому. Із властивим йому артистизмом він і зі свого відходу влаштував трагічний атракціон. Можна було б подумати, що це перебільшення, але я одного дня почула, як Софіко Чіаурелі, яка близько знає Параджанова, сказала приголомшливу фразу: «Я не розуміла, не вірила, що йому боляче — він пішов, граючи...» Сергій до кінця пам’ятав, що він — Параджанов, і весь світ стежить, як він розлучається з цим життям. І догравав, пересилюючи біль, страждання... Як жив, так і вмирав.

Найскладніша ситуація з Миколайчуком. Іван серед моїх героїв виявився найслабкішим.

— І найближчим тобі за духом? Я правильно розумію?

— Іван, звичайно, Іван. Як був, так і залишається.

«МИКОЛАЙЧУК НЕ БУВ СВЯТИМ, АЛЕ В НЬОМУ ЖИВ АСКЕТ»

— Можна дізнатися, чому саме Іван Миколайчук? Він талановитіший за інших? У ньому якась загадка? Його обдарованість співзвучна твоєму розумінню суті українського актора, режисера? Можливо, є особисті мотиви?

— Ми з Іваном познайомилися, коли я вже написала про нього один текст в журнал «Радянський екран». Коли зустрілися, він поцілував мені руку, подякував і сказав, що був упевнений: статтю писав якийсь московський критик. У нас, мол, так не пишуть. (Сміється) І ми з ним три дні поспіль зустрічалися і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Правда, я нічого не записувала: диктофонів тоді не було. Крім того, боялася порушити цю довірливість, абсолютну відвертість, яка виникла між нами. Погодься, коли людина говорить при ввімкненому диктофоні, вона все одно себе коректує. Мені ця іграшка сьогодні не заважає лише тому, що ми давно знайомі та добре розуміємо один одного.

За ці три дні у мене виникла емпатія (розуміння емоційного стану іншої людини за допомогою співпереживання, проникнення в її суб’єктивний світ. — Авт.) щодо Івана. У людину ніби входиш, впускаєш у себе і починаєш її відчувати. Ось чому для мене таким важливим є зосередження, заглядання в глибину. Поки цього не зробиш, нічого про людину не зрозумієш.

Івана я відчула відразу. Він єдиний серед моїх героїв жив інтенсивним внутрішнім духовним життям. Це був постійний процес, наглухо прихований для сторонніх. До речі, Лариса Кадочникова якось сказала в інтерв’ю: «Миколайчук був дуже закритою людиною, нікого до себе не підпускав, з ним було важко спілкуватися. Він був більш закритий і складний, ніж Параджанов».

Здавалося б, Параджанов. Неймовірно багатошарова людина! Але Параджанов — вірменин: він грався із цим світом, а що у нього коїлося в душі, один Бог знає. Іван же тримав дистанцію. А мене він якось відразу впустив у свій світ, довірив його мені, довірився. Одного разу сказав: «Люся, мені інколи здається, що ви розумієте мене краще, ніж я сам себе».

— Ви були з ним на «ви»?

— Майже 20 років, уявляєш! Багато спілкувалися, гостювали один у одного, але: « Люся, ви...» — «Іван, ви...» Ми встановили деяку грань, яку не переступали. Хоча розуміли один одного з півфрази. Бувало, стоїмо на «п’ятачку» біля «Синьої зали» в Будинку кіно: «Люсю, поглянете, це ж примари! Ілюзіон, вони не всамделишні...» Так Іван сприймав кіношну тусовку, як сказали б сьогодні. Як щось неприродне, несправжнє. А кіно?.. З одного боку, воно його вабило, а з іншого... Він розповідав мені, що коли знімався в «Тінях забутих предків», відчував деяку фальш: «Одна справа, якщо в театрі граєш — там все умовно. У кіно ж: потрапляєш на природу — ліс, пташки співають!.. — а ти починаєш щось удавати, і тобі так соромно!..»

Про Івана я можу говорити протягом годин і цілих діб. Він — тендітний. Уразливий дуже. Є такий тип — людський. Тип художника. Миколайчук, звичайно, художник до мозку кісток. Правда, з філософським духом . У нього батько був схильний до філософії. А Іван у мене стовідсотково асоціюється з Григорієм Сковородою. Адже Сковорода був не лише філософ, але і поет, і музикант, і мандрівний просвітитель — сіяч добра. Мені здається, Миколайчук, народися він в іншу епоху, цілком міг ходити по світу, спостерігати його, думати, роздумувати, інколи співати, інколи щось творити. Він ширший за акторський фах, глибший.

Я взагалі не зовсім розумію, що таке акторство. Це лицедійство. Геніальний лицедій — Богдан Ступка. Я колись процитувала: «В нежити свого лица нет, она ходит в личинах». Актор — його начебто не існує в природі. Це не є погано. Це особливий дар. Ось я абсолютно позбавлена його. Мені навіть у роль критика складно входити. Тому що я не аналітик за своєю природою. Мабуть, у цьому сенсі у нас спільне з Іваном. Я теж хотіла б мандрувати, а ще — трішки куртизанкою, трішки черницею. (Сміється) То сидіти в монастирі, роздумувати, то мандрувати, трави збирати. Потім трішки розважатися, як мадам Помпадур. Ця сторона життя мені також цікава!..

Так і Іван. Він не був святим, але, з іншого боку, в ньому жив аскет.

— Мені не довелося бути знайомою з Миколайчуком, але, дивлячись його акторські та режисерські роботи, іноді здається, що якщо у нього і було відчуття гумору, то приховане, не явне. Він уявляється мені занадто серйозним, навіть дещо «по-западенськи» похмурим. Це так?

— Ну, а «Зникла грамота»?!. Господь з тобою! Якби Іван був позбавлений відчуття гумору, він ніколи не зняв би такий чарівний і дотепний фільм. Одного дня я зробила спробу психоаналізу — порівняла Миколайчука та Балаяна: у Івана — нічна свідомість, у Романа — денна.

Балаян — тверезий, реалістичний, і лише інколи промайне, як у відлюдника з вірменського монастиря, така туга в очах. Глибинна, давнішня. Іван же завжди був глибокодумно серйозним, а деколи з нього вискакувало таке веселе «чортеня»!

«ІЛЛЄНКО — НАЙБІЛЬШ «ДОСТОЄВСЬКИЙ» СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ РЕЖИСЕРІВ»

— Можливо, мені здалося, але у фільмі «Таємна свобода» не завжди дотримана рівновага в розповідях про героїв. Наприклад, Юрієві Іллєнку ви з Сергієм Лисенком приділили значно більше часу, ніж Богдану Ступці. Це випадковість чи на те були причини?

Це і так, і не так. Що стосується Юрія Іллєнка: мене приголомшила його смерть. Просто приголомшила! Адже він, як і Параджанов, зрежисирував його!.. Потім я прочитала книгу «Доповідна Апостолові Петру». І Юрій став зараз мене цікавити більше, ніж за життя. Я переживаю почуття провини, що все-таки недооцінила його. Іллєнко на мене ображався, і у нього, загалом, були підстави. Він знав собі ціну, і коли — після виходу «Мазепи» — його запросили на радіо і запитали, з ким би він хотів розмовляти, Юрій сказав: «З Люсею Лемєшевою. Я знаю, вона не все сприймає в моєму фільмі, але краще з розумною людиною сперечатися, ніж слухати порожні теревені обмеженої». А я відмовилася. Юрій Герасимович все одно «поклав би мене на лопатки», я не змогла б полемізувати з ним на рівних. У книзі Іллєнка мене схвилювала міра щирості щодо самого собі. Спочатку «Доповідна...» мене відштовхнула — він дуже різко, грубувато, інколи і жорстоко, судить інших. Але коли дійшла до тих місць, де Юрій ухвалює вирок собі, пробачила йому багато що. Він робив це нещадно. Це мене вразило та примирило з ним. Шкода, що так пізно.

Юрій Іллєнко для мене — найбільш «достоєвський» серед українських режисерів і найцікавіший для аналізу. Кірі Муратовій, до речі, в моєму сценарії, найбільше сподобалися епізоди про Іллєнка. Хоча сам Юрій образився. Він дуже упереджено читав, йому здавалося, що його хочуть виставити невдахою. Але, насправді, саме в тому, що він був таким різним, і є його цілісність.

Що стосується Богдана Ступки. Він так ревно жив останнім часом, нестямно багато працював і так віддавався будь-якій справі, за яку брався! Не беріг себе абсолютно. І робив це не заради премій, не заради грошей. Ми невиправдано мало приділили йому уваги у фільмі (зараз уже можна говорити про це — картина знята), тому що весь знятий матеріал із Богданом Сильвестровичем був загублений. Три з половиною години розмови! Ступка був такий відвертий із нами, так зворушливо приймав групу. Був щедрий, уважний, витратив на нас сім годин свого дорогоцінного часу. Але що сталося — те сталося, і змінити нічого не можна.

«НА ОМКФ МЕНЕ ПРОСИЛИ ЗНЯТИ ДРУГУ СЕРІЮ ФІЛЬМУ — ПРО ОДЕСЬКИХ КІНЕМАТОГРАФІСТІВ»

— Як ти думаєш, на яку аудиторію розраховано «Таємну свободу»? Зрозуміло, що старше покоління з ностальгією пригадає молодість, друзів, що пішли з життя, те, що колись в Україні знімали хороші фільми. Адже молодь дивиться сьогодні інше кіно — імена багатьох ваших героїв їй навіть не знайомі, на жаль.

— Наведу лише один приклад. Торік наша картина брала участь в Одеському міжнародному кінофестивалі. Я хвилювалася безмірно. Зала була повна — дуже багато молоді. Дивилися тихо-тихо, як мишки. Мене незвичайно зворушило, що після перегляду до мене підходили чудові дівчата та хлопці, щиро дякували за фільм. Один одесит навіть попросив зробити другу серію картини. Про режисерів одеської кіностудії. Мовляв, шкода, що серед ваших героїв лише Кіра Муратова, а в Одесі працювали й інші чудові режисери. А інший юнак довго не міг отямитися, побачивши в залі Ларису Кадочникову і розгублено повторював: «Якби я знав, що зустріну живу Марічку, обов’язково приніс би букет квітів...» Я познайомила його з Ларисою, їй було приємно бачити щире захоплення юного шанувальника. Ось тобі і відповідь, на кого розрахована «Таємна свобода».

ДОВІДКА «Дня»

4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний перегляд кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», знятого за мотивами повісті М.Коцюбинського. Після виступу режисера в обговоренні стрічки взяв участь Іван Дзюба, який повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції і назвав імена заарештованих. Директор кінотеатру намагався відіпхнути І.Дзюбу від мікрофона, із залу почулися вигуки: «Неправда»! Хтось увімкнув пожежну сирену. А В’ячеслав Чорновіл вигукнув: «Хто проти тиранії — встаньте»! Частина залу підвелась, але пустили фільм. У перерві між частинами стихійний протест підтримав Василь Стус: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!» Акція не була підготовленою. Перегляд, задуманий як торжество офіційної української культури, що одержала міжнародне визнання (фільм уже було відзначено золотою медаллю на Міжнародному кінофестивалі в Мілані) — перетворився на стихійну демонстрацію протесту (з матеріалів Харківської правозахисної групи). Виступ Івана Дзюби стосувався репресивної кампанії, що почалася в Україні. Після згортання «відлиги» частина молодих українських інтелектуалів (шістдесятників) стала співпрацювати з комуністичним режимом, а частина стала на шлях протистояння владі. В українському культурно-просвітницькому русі все більше проявлялися політичні риси — український самвидав набуває опозиційного характеру, широко розповсюджуються емігрантські видання. Щоб припинити ці тенденції, завдати превентивного удару по інакомисленню як суспільному явищу взагалі, доки воно не набуло небезпечного розмаху, органи держбезпеки УРСР за вказівкою з Москви наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р. поспіхом провели низку арештів. Усього було заарештовано понад 25 представників української інтелігенції.  Акція у кінотеатрі «Україна» відразу ж стала широко відомою, і «мітинг гласності» в Москві 5 грудня 1965 р., де було заявлено протест проти арешту Андрія Синявського та Юлія Даніеля, стали першими публічними правозахисними заходами в СРСР у роки правління Л.Брежнєва. Реакція влади була негайною: було звільнено з роботи І.Дзюбу, В.Чорновола, виключено з лав КПРС Ю.Бадзьо, М.Коцюбинську, з аспірантури — В.Стуса.

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments