Про рейв і драйв

Якось у розмові з приятелем, фахівцем із сучасної музики, я доволі зневажливо відгукнувся про рейв. Приятель з ентузіазмом погодився, і ми довгий час обговорювали особливості цієї не зовсім зрозумілої нам молодіжної субкультури, аж поки не зловили себе на думці, що схожі при цьому на двох підстаркуватих консервативних буржуа, вже не здатних сприймати нічого нового. (Це, однак, не реабілітувало для нас рейв, що лише підтверджує поставлений діагноз).

Подібне відчуття повторилося нещодавно, коли я отримав касету чернігівсько-київської групи «Фоа-Хока» та книжечку «Сомнамбулічний жук» із текстами її лідера Дмитра Куровського. Я читав ці тексти, слухав музику й не міг позбутися відчуття, що стою перед скляними дверима в якийсь незнайомий світ, але ключів від цих дверей не маю. Я намагався уявити собі, на чому виросли молоді люди, котрі творять таке мистецтво — які книжки вони читали, яку музику слухали, які дивилися фільми, — але безрезультатно. Поезія Дмитра Куровського, безперечно, є самодостатньою і не має того прикладного характеру, на який хибує більшість сучасних пісенних текстів. Це дуже дивні вірші, з несподіваними яскравими образами та ланцюгами «темних» для мене асоціацій. Однак покладені на музику, вони набувають цілком нової якості — з власне поезії перетворюються на чисту фонетику, майже позбавлену смислового навантаження. Тим більше, що манера артикуляції іноді змушує прислухатися — а якою, власне кажучи, мовою виконується та чи інша річ. Якщо в перших записах «Фоа-Хоки» відчувалася непідробна українська автентика, то сьогодні їхня музика видається мені позанаціональною — це просто власноруч вибудуваний космос, матеріал для якого збирався по цілому світові. Слухаючи «Фоа-Хоку», я чомусь думав про Льюїса Керрола, Віктора Пєлевіна, Massive Attack i Portishead, що, мабуть, викличе сміх у фахівця. А ще я згадував чудову київську капелу «Цукор — біла смерть» і, звичайно, легендарний «Лайбах», з яким «Фоа-Хока» торік виступала в спільному концерті. Утім, будь-які паралелі недоречні: «Фоа-Хока» належить до тих груп, які мають надто характерне обличчя, аби їх можна було б із кимось порівнювати. Та й ідеться, власне, не про порівняння, а про мої рефлексії на цю герметичну музику й поезію. Якщо б у мене був ключ від тих уявних скляних дверей, безумовно, можна було б віднайти набагато точніші й тонші алюзії. У кожному разі слово «сомнамбулічний» з назви збірки парадоксальним чином відповідає характерові композицій, хоча я жодним чином не назвав би сомнамбулічною цю життєрадісну й іронічну музику.

Доволі незвично писати про те, чого майже не розумієш, а тільки інтуїтивно сприймаєш як щось непідробно справжнє й інакше, що приходить на зміну твоєму способові мислення, способу відчування, уяві, образам — тобі самому попросту. Може тому, слухаючи сповнені якогось дуже сонячного настрою композиції, я відчував легкий смуток: виявляється, прийшов час, коли з’являтимуться в мистецтві якісь нові речі, але я вже не зможу осягнути їх повністю. А хотілося хоча б дізнатися, про що думають, що відчувають молоді, коли приходять у студію і починають творити цю, ні на що не схожу музику.

Утім, записавши попередню фразу, я згадав, як кілька років тому, працюючи над проектом «Музика для сербів і хорватів», багато експериментував із звуком. Здається, саме тоді, в процесі власних пошуків та імпровізацій, я краще зрозумів феномен «Фоа-Хоки». То, може, не варто впадати у розпач і передчасно прощатися з молодістю? Цілком імовірно, що на світі немає нового й старого, модерного й традиційного, а всі прояви справжнього мистецтва суть лише частини чогось одного — простого й зрозумілого, як істина.

Однак ідеться все ж про справжнє мистецтво, тому рейву я таки не слухатиму.

№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»