Серце на долоні

Пам’ять — штука дивна: щось запам’ятовуєш, і воно тримається упродовж десятиліть, інше зникає безслідно. Робота пам’яті важка, оскільки завданням є із окремих фрагментів зліпити ціле, такий собі фільм, а чи виставу, а чи просто текст, з якого може постати образ людини.

РОДИЧ РИМСЬКОГО ІМПЕРАТОРА

Пригадую повідомлення 2008 року: учора до Риму терміново вилетів Богдан Ступка. Найімовірніше, йдеться про присудження йому призу за кращу чоловічу роль у фільмі «Серце на долоні» польського режисера Кшиштофа Зануссі. Наступного дня — о, йєс! — наш Богдан Сильвестрович отримав такий приз — срібного «Марка Аврелія». Чудово!

За кілька днів потому зустрічаю артиста. Щиро вітаю з опризовленням, а ще запитую словами Ільфа: «Марк Аврелий — не еврей ли?» Це до нього як до спеціаліста з єврейського питання, як Тев’є-Тевеля в натурі, можна сказати. Ступка одразу включається в гру, відповідаючи фразою зі знаменитої вистави — на івриті. Я все збирався вивчити бодай двійку таких фраз із Тевеля — так і не склалося.

Хтось би інший за подібних обставин — приз великого міжнародного кінофестивалю — пишався б і величався до нестями. У Ступки все по-іншому.

— Знаєте, — каже він, — приз цей не випадковий. Зовсім ні! Десять років тому був так само в Римі, пішли з хлопцями прогулятися містом. І захотілось мені по маленькому ділу кудись сходити... Тиць-миць, немає нічого такого поблизу. Аж раптом бачу — травичка така, галявинка, а посеред неї пам’ятничок комусь. Кажу своїм супутникам: ану, прикрийте! І зросив травичку. Ху-уг! Піднімаю голову — аж то пам’ятник Марку Аврелію, імператору... Ну значить, сподобалось йому, віддячив у такий-от спосіб!

— То це ви, — кажу, — зарядили його, як Довженкові хлопці трактор у фільмі «Земля». Біологічний зв’язок встановлено. Значить, ви родич тепер імператора Риму!

— Х-ха-га, ваша правда, ваша правда!

До речі, Зануссі розповів мені, що коли заходжувався робити «Серце на долоні», то ніяк не міг вирішити, хто із польських акторів міг би зіграти героя стрічки, багатія-олігарха. «Немає в Польщі олігархів, матеріал не піддавався нашим акторам, не знали, з якого боку підійти... Телефоную Ступці, запитую: «А ти олігархів якихось бачив, знаєш?» — «Ну так, звичайно! Я ж в уряді працював, бачив, чув, коньяк з ними пив».  — «То, може, зіграєш такого?» — «Легко!».

І зіграв — такого собі Костянтина, багатія, у якого проблеми із серцем, настільки серйозні, що треба чуже пересадити. Донор знаходиться, однак внаслідок певних перипетій герою Ступки вклепали серце його охоронця, Анджело. І стається диво преображення — Костянтин із новим серцем — це інша людина: добра, чуйна, світла...

Хто би ще міг зіграти от се диво перетворення людини, як не Ступка? Важко уявити. Бо ж він умів одкрити в собі і явити кінокамері і темні сторони, й світлі — весь діапазон особистості. Так це було в ньому ще з «Білого птаха з чорною ознакою»... А передивіться «Камінного господаря» (1971, за п’єсою Лесі Українки) і його Дон Жуана: те саме складне плетиво світла і темряви.

КОМІКА ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

Кращі свої ролі на театральному кону Ступка зіграв у виставах за творами класиків. Скажімо, у «Записках божевільного» (за Гоголем) Поприщина — з надзвичайною пристрастю, використанням усього набутку свого акторського апарату (компенсуючи тим деяку спрощеність режисури), і в «Старосвітській любові» московського режисера В.  Фокіна. Гоголівські старосвітські поміщики Афанасій Іванович та Пульхерія Іванівна (Лія Ахеджакова) живуть у провінційному космосі, де історія скінчилася, і навіть біологічний ріст...

Бачив ту виставу у Вітебську, на фестивалі «Слов’янський базар». Ступка дозволив мені навіть на сцені побувати — і завдяки цьому я побачив те, що із залу не прозиралось, не зовсім чітко прочитувалось: уся живність природи була там висхлою й муляжною, герої також більше нагадували маріонеток, лялькових персонажів. Суперскладний малюнок ролі, однак Ступка, вкупі з Ахеджаковою, просто купалися у цій чудернацькій сценічній купелі...

ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

А було ж, було героїчне минуле, і Ступчин персонаж навіть годен ще подумати про воєнний похід — хоча й у комічному опроміненні. Оця драма й коміка перехідного періоду: бо ж про нас, що втрапили на злітну смугу, якою котимося, котимося, аби вистрибнути у світлу будущину. Блискуче, тонко й філігранно зіграно, з точними включеннями україномовних фрагментів і алюзіями сучасного...

А власне, і Тев’є-Тевель несе в собі гени великого часу і великих ідей (зафіксованих Біблією). Не надто вони прикладаються до мізерії побуту і його незрідка потішних драм. Тінь Космосу гойдається десь там, у височині, у зоряному небі, у шляху Чумацькому. Тев’є-Тевель Ступчин чи не наодинці з тим Космосом зостався. Художник Данило Лідер послав його земну тінь на небеса, на страдницький путь, що так нагадує Голгофу.

Де ж вихід із усього цього? Він простий: треба нести свій хрест і вірити. В те, скажімо, що в житті людини є певний смисл і логіка, є висока естетика і мораль. А ударам долі треба протиставити інтелект, себто гумор, котрий і під одіжжю абсурду бачить ледь вловиму, а все ж реальну конструкцію. Так-так, цей світ будував геніальний архітектор, про це варто повсякчас пам’ятати, віддаючи дещицю душі на осягнення його дерзновенної будови.

Останнє можна потрактувати і як духовний заповіт Богдана Ступки.

БІЛЕ З ЧОРНИМ, ЧОРНЕ З БІЛИМ

Згадуючи, ще і ще раз, фільм «Білий птах з чорною ознакою» і кінодебют в ньому Богдана Ступки. Він же ворога грав там, точніше сказати, «свого», який став «їхнім», «чужим». І брат пішов на брата...

Іван Миколайчук будував свою роль (Петра, що став правовірним більшовиком) на м’якій душевності, його зовнішня чоловіча краса доповнювалась округлістю жестів і ліричною проникливістю інтонацій. Ступка навпаки — відзначався якоюсь свинцевою тяжкістю погляду, за яким вгадувалася душа, не здатна прогинатися. А ще — нервова, нерівна, гострокінечна пластика. Ніяк не може Орест наважитись на те, щоби заволодіти Даною (Лариса Кадочникова), а коли це нарешті трапляється, утрапляє в пастку. Лісові брати ловлять його на гачок, з якого вже не вислизнути. Мало-помалу петля затягується. Обікладений з усіх боків герой Ступки прострілює собі голову

У фільмі прозирають екзистенційні побудови. Брати Дзвонарі довго вагаються щодо Дани. Їх єдина і неподільна, здавалось, сімейна душа ніяк не може розломитися, поруйнуватися, розлетітися на окремі самісні шматочки. І тоді саме життя вирішує за них, після чого особиста ініціатива стає проблематичною і неодмінно покараною. Ти маєш право тільки плисти за течією, в яку тебе скинули. Всіх перемелює некерована стихія історії, яка візуалізується у фільмі у вигляді стрімкої і дикої гірської річки. Такою є сутність, таким є буття людини. Герой Ступки час від часу прагне бунтувати, та щораз переконується у безглуздості якого-небудь вчинку.

Тоді, на початку 1970-х, ця колізія максимально кореспондувала з нашими відчуттями реальності. Опісля входження радянських танків у Прагу політичний режим ставав рік від року усе жорсткішим. Почалися нові арешти. Тим, хто входив у життя, давали зрозуміти: проти лому немає прийому. Відтак трагічна загибель Ореста-Ступки сприймалася як поразка актуальна, сьогоднішня... Він не міг цього не знати, він цю драму і відтворив у кадрі.

Ступка, на мій погляд, надав своєму персонажеві особливої трагедійності: виходу не було, хіба що смерть. Податися нікуди, навіть вхід у самого себе замуровано. І захисту ніякого. Мати Дзвонарів (Наталя Наум) біжить з іконою за сином, одначе не встигає: звучить фатальний постріл, ікона випадає з рук і падає в річку, потік води підкреслює минущість моменту...

Шістдесятники, до яких і належав Богдан Ступка, ламали панівну міфологічну парадигму щодо неминучості позитивного прогресу. Єдине укриття від катастроф і насильства над твоєю волею — ти сам, твій внутрішній космос. Звісно, стилістика «Білого птаха...» не передбачала актора як повноцінного творця образу — багато що добудовувалось, домислювалось у монтажі, в пластиці. А все ж особистість Ступки не могла не вражати: у його важкуватому погляді читалась історія покоління, зродженого війною, покоління, що наважилось на особистісний бунт. А ще воно, те покоління, спробувало зазирнути у самого себе і розгубилось од відчуття власного безсилля. «Орест, — почув я колись від Ступки, — боїться померти, боїться втратити кохану жінку, свою землю». Однак повторю: нами, глядачами початку 1970-х, він сприймався як сильний персонаж, як певний взірець для наслідування.

ПРО «БЗДИКИ ЧАСУ»

Із мого щоденника 2006 року. Після відвідин Театру ім. І. Франка. Про Ступку: «Помітно, що він у театрі комфортно почувається. Господар і батько. Про молодих з особливою теплотою. Репетирується п’єса про Івана Франка. Директор театру не хтів. «Бо він думав, що буде щось совіцьке, «лупайте сю скалу...», а п’єса — це Білозуб її пише, і він же ставить, про сифіліс, зокрема, Франко, кажуть, навмисне, свідомо ним заразився. Такими вони були на початку того століття, зі бздиками. Ніцше їм голову пудрив, і не тільки Ніцше». Я пригадую, як у ті самі часи Алєксандр Блок женився на Любочці Мендєлєєвій і любов’ю з нею не займався — бо Прекрасна Дама, не для постільних утіх»...

Перечитав той запис, і подумалось нині ось про що: до отих «бздиків часу» Ступка був як ніхто, може, уважний. Його акторський апарат заточений на розкриття химерних конструкцій епох, яких упродовж останніх сто літ було кілька. Його персонажі у «Дяді Вані», в «Украденому щасті», «Королі Лірі», «Леві і Левиці», «Істерії» (зіграв Зигмунда Фрейда, перечитавши купу книжок про нього), у фільмах «Для домашнього вогнища» (за повістю Івана Франка), «Господи, прости нас грішних», «Вогнем і мечем» (у польській картині він — Богдан Хмельницький), в картинах «Свої» і «Водій для Віри», у «Молитві за гетьмана Мазепу» зрештою (у його гетьмана свій «бздик» — не може одідрати маски, за якими ховався багато років)...

Богдана Ступки більше немає з-поміж нас, одначе він не полишив Україну. Належить йти йому назустріч, аби пізнати — його і себе самих. Душа великого артиста народжувала великі ідеї й образи, Образи і образИ. То не ролі, власне, то саме життя — грішне й праведне, поетичне й прісно-прозаїчне. Велике життя — бо такою є оптика Ступки, за допомогою якої ростемо і будемо рости далі.