В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Сергій Параджанов. Свято назавжди

У Львові відбувся вже III Міжнародний фестиваль пам’яті митця
29 серпня, 2018 - 18:21

Фестиваль серпневий, на Левандівці: є такий район у місті Лева. І я там був, мед-горілочку та кавку пив, по вусах текло, і в рот утрапляло.

ПОЛЬОТИ — БЕЗ СНУ І НАЯВУ

Левандівка — один із районів Львова. Кажуть, раніше він був  чи не найдепресивнішим у місті і навіть бандитським. Нині все це значною мірою змінилося. Не само по собі, не за якимось фантастичним повелінням. Як завжди в подібних випадках належить шукати людей, що спромоглися на зміни.

Два ентузіасти, культуртрегери Олександр Агашков та Михайло  Севрук, взяли до рук колишній кінотеатр «Супутник» на вулиці Повітряній і перетворили його на культурний центр. Передусім для молоді, яку нині вочевидь непросто спровокувати до чогось колективно-творчого.  Фестиваль Параджанова — одна з фішок ентузіастів. Постать великого митця дозволяє подати синтезу кількох мистецтв і культурних рухів.

До речі, Левандівка в першій половині ХХ століття пов’язана з авіацією. За поляків тут було летовище, отже, не дивно, що і вулиці тут незрідка мають авіаційно-повітряні назви. А Сергій Параджанов у певному розумінні так само пов’язаний з польотами — тільки фантазійними. Польоти його фантазії були нестримними і неконтрольованими, за що й опинився за гратами: за радянської влади літати можна було тільки за графіком, затвердженим у вищих партійних інстанціях. Не дивно, що навіть знаменитий пам’ятник митцю на його батьківщині, в Тбілісі, відтворює, сказати б, політний профіль Параджанова. Ним, до речі, і поставлений, зрежисирований — перед камерою фотографа Юрія Мечитова, чий знімок і став основою скульптурної композиції.

Тож не дивно, що саме на Левандівці одну з вулиць назвали, вперше в Україні, ще на початку 1990-х, іменем великого режисера. Правду кажучи, на вулицю це не дуже схоже — так, невеличкий провулочок. Щоправда, у самому центрі Львова є ще одна вулиця, в титулі якої позначено ім’я Параджанова. Оригінальність полягає в тому, що поряд таблички з іншими великими кіноіменами — Юрія Іллєнка, Федеріко Фелліні, Чарлі Чапліна, Інгмара Бергмана, Федеріко Фелліні, Андрія Тарковського, Франсуа Трюффо. Теж, до речі, невеличка вулиця, але ж які великі імена! Й оцініть оригінальність ідеї...

Ми з режисером Романом Ширманом показали і прокоментували фільм «Небезпечно вільна людина» (2004) — про Параджанова, який по суті справи сам оповідає байки і міфи про себе. Виконані в незвичайний спосіб — анімаційною пластикою, авторства чудового художника Радни Сахалтуєва (того самого, що зробив, скажімо, разом з Давидом Черкаським, «Пригоди капітана Врунгеля»). Подруга Параджанова кінознавець Кора Церетелі колись так відреагувала на фільм Ширмана: «Якби Параджанов побажав зняти про себе фільм, він зробив би саме такий».

САМЕ ТАКИЙ

Оцінка Церетелі на диво точна: бо Параджанов не сприймав пафосних текстів, а тим паче, коли йшлося про нього самого. Він сам творив міф про себе, автоміф.  У режимі щоденної, повсякчасної гри, карнавально-ярмаркової, фантазійної і винахідливої, наповненою іронією та самоіронією. Цьому аспектові творчого світу митця було присвячено дві  прочитані мною лекції — «Параджанов як міфотворець» і «Параджанов і народна культура». Титульна назва лекції відомого  мистецтвознавця Діани Клочко була ще промовистішою:  «Парадокс художника Параджанова: всупереч і завдяки». Бо ж справді: усе, що витворив митець було реалізацією його внутрішніх установок, його персональної акції, неофіційної — такої, що послідовно і вперто протистояла культурі офіційній, одержавленій і відтак насуплено-серйозній.

Фестиваль Параджанова на Левандівці в цьому сенсі гідний митця: він по-справжньому неофіційний, попри підтримку львівської влади (її, звісно, належить похвалити за таку підтримку). Хоча хотілося б, звичайно, справжньої сучасної кінопроекції. Одначе ж Агашков і Севрук увечері виставляють кріселка й лави в прилеглому до «Супутника» Левандівському парку і крутять кіно. На кіноплівці! Точніше, крутить кіномеханік Олександр Мандрик, фільми з власної колекції — «Камінний хрест» Леоніда Осики (його надзвичайно високо поціновував Параджанов) і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Мандрик оповів мені, із законною гордістю, що він потомственний кіномеханік і вірить у відродження кіноплівки, чиї переваги перед сучасними технологіями видаються йому безсумнівними (і це так, так!). Й виходить, у підсумку, що в легенду Параджанова отак тихо, але промовисто входить і легенда кіномеханіка Мандрика.

Ну а вдень  юнаки і дівчата витворюють живі колажі а-ля Параджанов — у дусі його фільму «Ашик Керіб». Учениця Р.Ширмана, режисер Валерія Полубічко, провадила, в режимі нон-стоп, такий собі кінокампус «Данина Параджанову». А поруч — майстер-клас із аргентинського танго. Чому аргентинського? По-перше, це красиво. По-друге, світова слава фільму «Тіні забутих предків» почалася з фестивалю в аргентинському місті Мар-дель-Плата.

А там он спецпрограма «Фантастичні і не дуже історії Левандівки» — бо ж фантазійне слід виявляти не лише в далеких, а й у ближніх світах, у себе, ось тут, поруч.

Фестиваль мав гасло «Місце правди» й усією своєю програмою стверджував: правда далебі не лише в фактологічній достовірності, а й фантазійних (наголошу ще раз) польотах.

Були й цілком серйозні розмови. Скажімо, представили книжку «У вогняному кільці» (про оборону Луганського аеропорту). Упорядники книжки (Харків: «Фоліо», 2018) Сергій і Анастасія Глотови, за участі ще низки авторів видання, розповіли про трагічні і, на жаль, не дуже відомі події, пов’язані з аеропортом у Луганську. А далі розмова вийшла на теми поступового охолодження українського суспільства, що й виявляється в усе більшій байдужості до історії, ще ж ніби гарячої, буквально сьогоднішньої...

Чи буде у фестивалю Параджанова продовження? Хочеться на те сподіватися. І на продовження, і на розвиток, з’яву нових фестивальних ідей. Яких у нинішньому Львові чимало. Креативне місто, Параджанову б воно сподобалось...

Сергій ТРИМБАЧ (Львів — Київ)
Газета: 
Рубрика: