Сергій Параджанов. Свято назавжди

Фестиваль серпневий, на Левандівці: є такий район у місті Лева. І я там був, мед-горілочку та кавку пив, по вусах текло, і в рот утрапляло.

ПОЛЬОТИ — БЕЗ СНУ І НАЯВУ

Левандівка — один із районів Львова. Кажуть, раніше він був  чи не найдепресивнішим у місті і навіть бандитським. Нині все це значною мірою змінилося. Не само по собі, не за якимось фантастичним повелінням. Як завжди в подібних випадках належить шукати людей, що спромоглися на зміни.

Два ентузіасти, культуртрегери Олександр Агашков та Михайло  Севрук, взяли до рук колишній кінотеатр «Супутник» на вулиці Повітряній і перетворили його на культурний центр. Передусім для молоді, яку нині вочевидь непросто спровокувати до чогось колективно-творчого.  Фестиваль Параджанова — одна з фішок ентузіастів. Постать великого митця дозволяє подати синтезу кількох мистецтв і культурних рухів.

До речі, Левандівка в першій половині ХХ століття пов’язана з авіацією. За поляків тут було летовище, отже, не дивно, що і вулиці тут незрідка мають авіаційно-повітряні назви. А Сергій Параджанов у певному розумінні так само пов’язаний з польотами — тільки фантазійними. Польоти його фантазії були нестримними і неконтрольованими, за що й опинився за гратами: за радянської влади літати можна було тільки за графіком, затвердженим у вищих партійних інстанціях. Не дивно, що навіть знаменитий пам’ятник митцю на його батьківщині, в Тбілісі, відтворює, сказати б, політний профіль Параджанова. Ним, до речі, і поставлений, зрежисирований — перед камерою фотографа Юрія Мечитова, чий знімок і став основою скульптурної композиції.

Тож не дивно, що саме на Левандівці одну з вулиць назвали, вперше в Україні, ще на початку 1990-х, іменем великого режисера. Правду кажучи, на вулицю це не дуже схоже — так, невеличкий провулочок. Щоправда, у самому центрі Львова є ще одна вулиця, в титулі якої позначено ім’я Параджанова. Оригінальність полягає в тому, що поряд таблички з іншими великими кіноіменами — Юрія Іллєнка, Федеріко Фелліні, Чарлі Чапліна, Інгмара Бергмана, Федеріко Фелліні, Андрія Тарковського, Франсуа Трюффо. Теж, до речі, невеличка вулиця, але ж які великі імена! Й оцініть оригінальність ідеї...

Ми з режисером Романом Ширманом показали і прокоментували фільм «Небезпечно вільна людина» (2004) — про Параджанова, який по суті справи сам оповідає байки і міфи про себе. Виконані в незвичайний спосіб — анімаційною пластикою, авторства чудового художника Радни Сахалтуєва (того самого, що зробив, скажімо, разом з Давидом Черкаським, «Пригоди капітана Врунгеля»). Подруга Параджанова кінознавець Кора Церетелі колись так відреагувала на фільм Ширмана: «Якби Параджанов побажав зняти про себе фільм, він зробив би саме такий».

САМЕ ТАКИЙ

Оцінка Церетелі на диво точна: бо Параджанов не сприймав пафосних текстів, а тим паче, коли йшлося про нього самого. Він сам творив міф про себе, автоміф.  У режимі щоденної, повсякчасної гри, карнавально-ярмаркової, фантазійної і винахідливої, наповненою іронією та самоіронією. Цьому аспектові творчого світу митця було присвячено дві  прочитані мною лекції — «Параджанов як міфотворець» і «Параджанов і народна культура». Титульна назва лекції відомого  мистецтвознавця Діани Клочко була ще промовистішою:  «Парадокс художника Параджанова: всупереч і завдяки». Бо ж справді: усе, що витворив митець було реалізацією його внутрішніх установок, його персональної акції, неофіційної — такої, що послідовно і вперто протистояла культурі офіційній, одержавленій і відтак насуплено-серйозній.

Фестиваль Параджанова на Левандівці в цьому сенсі гідний митця: він по-справжньому неофіційний, попри підтримку львівської влади (її, звісно, належить похвалити за таку підтримку). Хоча хотілося б, звичайно, справжньої сучасної кінопроекції. Одначе ж Агашков і Севрук увечері виставляють кріселка й лави в прилеглому до «Супутника» Левандівському парку і крутять кіно. На кіноплівці! Точніше, крутить кіномеханік Олександр Мандрик, фільми з власної колекції — «Камінний хрест» Леоніда Осики (його надзвичайно високо поціновував Параджанов) і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Мандрик оповів мені, із законною гордістю, що він потомственний кіномеханік і вірить у відродження кіноплівки, чиї переваги перед сучасними технологіями видаються йому безсумнівними (і це так, так!). Й виходить, у підсумку, що в легенду Параджанова отак тихо, але промовисто входить і легенда кіномеханіка Мандрика.

Ну а вдень  юнаки і дівчата витворюють живі колажі а-ля Параджанов — у дусі його фільму «Ашик Керіб». Учениця Р.Ширмана, режисер Валерія Полубічко, провадила, в режимі нон-стоп, такий собі кінокампус «Данина Параджанову». А поруч — майстер-клас із аргентинського танго. Чому аргентинського? По-перше, це красиво. По-друге, світова слава фільму «Тіні забутих предків» почалася з фестивалю в аргентинському місті Мар-дель-Плата.

А там он спецпрограма «Фантастичні і не дуже історії Левандівки» — бо ж фантазійне слід виявляти не лише в далеких, а й у ближніх світах, у себе, ось тут, поруч.

Фестиваль мав гасло «Місце правди» й усією своєю програмою стверджував: правда далебі не лише в фактологічній достовірності, а й фантазійних (наголошу ще раз) польотах.

Були й цілком серйозні розмови. Скажімо, представили книжку «У вогняному кільці» (про оборону Луганського аеропорту). Упорядники книжки (Харків: «Фоліо», 2018) Сергій і Анастасія Глотови, за участі ще низки авторів видання, розповіли про трагічні і, на жаль, не дуже відомі події, пов’язані з аеропортом у Луганську. А далі розмова вийшла на теми поступового охолодження українського суспільства, що й виявляється в усе більшій байдужості до історії, ще ж ніби гарячої, буквально сьогоднішньої...

Чи буде у фестивалю Параджанова продовження? Хочеться на те сподіватися. І на продовження, і на розвиток, з’яву нових фестивальних ідей. Яких у нинішньому Львові чимало. Креативне місто, Параджанову б воно сподобалось...