«Я без кінця тебе кохаю, Ще більш кохати хочу я»

Колись у Києві Валентина Іванівна Купріна показувала відео: вона з подругами з хору ім. Г. Верьовки співає цю пісню. Я слухала, вражена – у жодному творі не чула такого звертання до рідного краю. Це тоді, коли все частіше лунало: «ашотобідалацястрана»…

Торік 1 жовтня у Міжнародний день музики, Валентині Куприній виповнилося б 90.

Борги заведено віддавати до Нового року. Та… «повсякчас час тікає від нас». Уже й Старий новий рік минув…

Якось вона написала мені, що нічого випадкового в цьому житті не відбувається: «Каждая встреча и дорога написана Богом». Та звісно! З юності я була зачарована її голосом. А зустрітися наважилась аж у 2000-х. І от у репертуарі подарованого диску бачу знайому назву – «На пероні чекань». Це була перша композиторська спроба студента Ужгородського музучилища Гриші Каца, а першими виконавицями пісні були ми, школярки з ужгородського ансамблю «Едельвейс», який створив легенда нашого міста Золтан Жофчак (1 травня тогоріч йому виповнилося б 90). Автор слів поет Анатолій Драгомирецький привіз пісню в Київ, і Валентина Купріна своїм незрівнянним контральто зробила з неї шедевр. Та її голос усі пісні робить шедеврами. Кажуть: той чи той бере дві октави. А от хто може взяти секунду? Як у тій Верменичевій пісні: «На кущах калина догорає…» – оте «го-ра-є» – без пафосу й «під’їздів»? Тільки Купріна! Тут велика вокальна культура. Але й Божий дар. Як там у Катерини Білокур: «…наче хто мені дання дав». Часом воно дістається і негідним. Та якщо обдаровано особистість… Якою думкою і почуттям насичені її – такі зворушливо російсько-українські – листи!

«16.XII.2010 сняли дома интервью и песни. Канал «Культура» уже 4 раза показал, и увидела эту передачу Великая Лина Костенко. (А її саму Великою називають друзі – Н.Д.). 22 марта была презентация ее книги «Берестечко» у нас в «Українському Домі». І Костенко запросила мене взяти участь. Я переживала страшенно. В залі були Іван Дзюба, Борис Олійник, Танюк, Герман, інтелігенція Києва. Я співала на її слова 2 пісні – «Спогад» М. Верменича і «Чоловіче мій», музика моя. Вона підійшла, подарувала тюльпани і сказала, що рада була зі мною познайомитись. Я їй дала диск. Отака радість сталася в моєму житті».

Я бачила цю передачу!! Раптом оператор спрямував камеру на лаштунки, а там – Купріна з гітарою (отака, як на фото) аж тремтить від щасливої бентеги. І я ледь не стрибала від щастя.

«Я Насте Приходько отдала свою песню на слова Костенко «Чоловіче мій». Она ее пела в Америке. Зал стоя, со слезами на глазах принимал песню. Это и для меня радость».

Усе єство В. Купріної поглинуте творчістю Ліни Костенко. Листи рясніють цитатами з її віршів. Та особливо запав у душу Валентини Іванівни вірш «Хочеться чуда і трішки вина». І народилася пісня.

«Дала согласие Марьяну Годенко на встречу. Если даст Бог силы, 26 февраля (2016 р. – Н.Д.) запишусь, а в марте покажут. На слова Лины Костенко «Хочеться чуда і трішки вина» написала мелодию. Буду стараться напеть на этой передаче…пошла в «Надвечір’я», только чтобы показать эту песню».

Дивилася я те «Надвечір’я»… З першими акордами гітари В. Купріної інший гість програми з якогось дива став – у кращих совкових традиціях – плескати в такт. Аудиторія – теж у кращих совкових традиціях – підхопила, а ведучий не припинив того неподобства. На останніх акордах співачка зробила паузу, щоб промовити речитативом: «Знову пішла Україна по колу, знову і знову – щораз у ніколи?» – і «плескачі» затихли, як по голові вдарені останньою фразою. А всю пісню «прохлопали»… Отут уже хотілося ревти вголос від досади і люті. Не знаю, чи шкодувала вона, так як я; думаю, менше: головне – творчість!

«Роман Стецюк написал об исполнителях произведений Бориса (Буєвського – Н. Д.), а ведь не разрешил нам записать 10 лемківських пісень. Я представляю, как бы это было записано с оркестром радио, но не суждено было. Так и звучит музыка: «Чия ж то хатина стоїть при долині, чия ж то дівчина шиє на машині».

«Песни мои на слова Телиги выложены в интернете «Липневий день», «Танго», «Весняне». Их приняли в фонд радио, а записаны они в 2004 году».

І вдячність, безконечна вдячність усім, хто творить мистецтво разом з нею! Взагалі усім, хто є і був з нею.

«Отзыв о фильме хороший. (Документальний фільм Ілони й Андрія Соколовських «Соло для «неизвестной» певицы» – Н. Д.). Причем киностудия и канал «Культура» отреагировали хорошо. Андрея Соколовского приняли в Союз кинематографистов. Канал «Культура» уже показал 5 раз по телевидению. Яну Иваницкую, после ее статьи обо мне, приняли в Союз журналистов Украины.

13 февраля были с режиссером в прямом  эфире на радио, было много звонков. И Юра Токарев по I программе радио сделал 30-минутную передачу обо мне. Дай им Бог всем здоровья и успехов, а мне уже пора отдыхать»

«Конечно, много родственников. Мои племянники двоюродные, родные, а внуков тоже много. Навещают свою бабушку. Я осталась одна из 10 детей папы и его брата».

«Для меня лично Рождество, Пасха, Новый год – это Великие праздники души и веры.

А 9 мая –  это бесконечная боль моей души. Ушли все и молодыми, а меня, видимо, Господь держит на земле, чтобы я их помнила».

Сьогодні ці відомі назви – і її рідна Харківщина, і Гола Пристань на Херсонщині, де вона замолоду ліс садила, – викликають лише біль: як же вони там… А банальна ніби фраза «пам'ять жива» наповнюється новим змістом: ось же вони – люди, котрих уже нема, і котрі ще живі.

«Созваниваюсь с подругами с 1943 г., учились в 1-м классе. С вокалистами из джазоркестра «Дніпро». Слава Богу, живы. Из хора Веревки Марійка Українець – це ж 1956 р. Так я думаю – это счастье».

«Слава Богу, со мной рядом супруг, и мы помогаем друг другу. Он уже не слышит совсем. Иногда пишу ему, а иногда и взглядом рассказываем что-нибудь друг другу.

Ти не дивись, що буде там –

Чи забуття, чи зрада.

Весна іде назустріч нам,

Весна в цей час нам рада.

Чекаємо весну…»

«Живемо і радіємо кожній хвилині життя! Сьогодні уже 9 жовтня, а гості все ідуть…

Вдячна долі, що люди пам’ятають. Я знову з віршами Костенко (Далі іде вірш «Щасливиця, я маю трохи неба/і дві сосни в туманному вікні… – Н. Д.).

Усі 85 років і різні хвороби давлять сильно. Але я стараюсь пригадувати усе світле в своєму житті – з якими поетами, композиторами була и знайома! Скільки їздила по світу. Це ж чудо… А сьогодні маршрут – від спальні до кухні, і тополі у вікні.

А треба жити, якось треба жити.

Це зветься – досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варто

… від щирої душі бажаю головного для нас усіх, – це здоров’ячко.

А далі якось буде…

З повагою

                      Ваша Валентина Купріна.

    Київ. Вечір»

Останній лист датовано 6.ІІ.2021 р.

«Каждое утро благодарю Бога за все и радуюсь каждому прожитому дню.

Ночами на канале «Культура» слушаю в основном классику. Сегодняшнюю музыку воспринимаю тяжело. Политику не слушаю вообще. Слишком много грязи, а земля наша красивая какая.

Моя Вкраїно, мій ти краю,

Ти чарівниченько моя.

Я без кінця тебе кохаю,

Ще більш кохати хочу я».

Якось Валентина Іванівна, із запізненням відповідаючи на мого листа, написала, що «втратила совість».

Це я її втратила! Вкупі з розумом! Глуха, печерна людина, що живе без мобільника і комп’ютера, мала лише домашній телефон і поштову адресу. Від початку війни дзвонила, потім писала – без відповіді. Аж поки друзі напоумили й відкрили сайт. Пізно.

Найбільше болить: чи не подумала Вона, що я забула чи зневажила? З усіх сил сподіваюся, що ні…

Наталя Дяченко, Ужгород.