«Щойно загроза пандемії мине – почнеться справжня оргія»

Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ сьогодні чи не найвідоміший український кінорежисер. У 2014 його повнометражний дебют «Плем’я», повністю знятий жестовою мовою глухих, без діалогів і субтитрів, спричинив сенсацію, отримавши три нагороди конкурсу «Тиждень критики» Канського фестивалю — приз фонду «Ган», приз «Відкриття» і Гран-прі, — успіх, небачений за весь час існування секції. В цілому фільм зібрав понад 50 міжнародних призів, включаючи нагороду Європейської кіноакадемії — «Єврооскар».

Мирослав народився 17 жовтня 1974 в Києві в родині українського письменника і літературознавця Михайла Слабошпицького. Закінчив Київський національний університет театру, кіна й телебачення імені Карпенка-Карого. Працював репортером кримінальної хроніки. Короткометражний дебют «Інцидент» брав участь в конкурсах 27 фестивалів. Наступні новели «Діагноз» (2009) і «Глухота» (2010) потрапили в конкурс Берлінського фестивалю. 23-хвилинні «Ядерні відходи» (2012) отримали «Срібного леопарда» в програмі «Леопард майбутнього» на фестивалі в Локарно.

Зараз Мирослав готується до зйомок двох проектів: драми про двох дозиметристів у Зоні відчуження «Антропоцен» (Україна) й американського трилера «Тигр», який продюсуватимуть Бред ПІТТ і Даррен АРОНОФСКІ.

Ми поговорили з Мирославом про його кінематографічне становлення, про історію створення «Племені», про майбутнє стрімінгових платформ і ситуацію в кіні в період пандемії.

«Я ДИВИВСЯ ВСЕ, ЩО МІГ»

— Мирослав, я знаю, що ти починав як заповзятий сінефіл ще до всяких університетів. А яке кіно ти найбільш любив у дитинстві?

— Один з перших фільмів, який я взагалі подивився — «Три дні Кондора» з Роберт РЕДФОРДОМ. Якимось дивним чином він потрапив у радянський прокат. Ну, може тому, що він лівий за ідеологією та не в кращому світлі представляє ЦРУ. Одне слово, кат його знає чому. До речі, зараз з усіх гітів минулого роблять серіали — і начебто збираються зробити теледраму з «Трьох днів». Ще я любив французькі фільми, які замінювали радянським людям американське кіно — з Аленом ДЕЛОНОМ, Полем БЕЛЬМОНДО. Це якщо говорити про найбільш ранні враження. А коли мені тринадцятий минало, з’явилися відеосалони й відповідний репертуар. Приголомшливий в своєму роді.

— Чому?

— Тому що там набір був дуже своєрідний — трешові комедії на кшталт знаменитої «Гарячої жувальної гумки», тут же — горори Маріо БАВА (культовий італійський режисер, майстер трилерів і жахів — ДД). І поруч — який-небудь «Термінатор» або «Рембо», про якого я читав засуджуючі статті в радянській пресі лише кількома років раніше. Звісно, що я там теж дивився все що міг.

— Ти цю сінефілію зберіг у більш зрілому віці?

— У певний період я працював у Петербурзі асистентом режисера і другим режисером на серіалах. І єдиним способом зберегти себе як кінематографіста був перегляд фільмів, тому я дивився все, що міг, і читав кінокритику. Зараз у мене в період карантину працює телевізор на якомусь з фільмових каналів. Займаюся своїми справами, а він мигтить на задньому плані, часто без звуку, і коли мій погляд падає туди, я розумію, що ось знову показують фільм 10-15-річної давнини, який я бачив.

«СЬОГОДНІ В КІНА ДУЖЕ БАГАТО КОНКУРЕНТІВ»

— Скажи мені тоді як кіноман: наскільки нині актуальна опозиція авторського кіна й розважального жанру?

— Безумовно було колись таке. Але це як звукозаписуючі лейбли в світі музики. Чорні поп-зірки записували альбоми на фірмі «Мотаун» у Детройті. Аналогічно, Канський фестиваль представляв певний набір авторів — зірок цього лейблу. Говоримо «Міхаель ГАНЕКЕ» або «Ларс фон ТРІЄР» — маємо на увазі Кани. Кіно розважальне теж мало місце. Зараз це змінилося, як на мене. Наприклад, «Термінатор», зроблений чисто для розваги, справив на глобальну культуру більше впливу, ніж найбільш інтелектуальні й авангардні картини. Так що питання неоднозначне. Йде пошук нових форм і сенсів, в тому числі й у Каннах. Сьогодні в кіна дуже багато конкурентів.

— Наприклад?

— Ігрова індустрія. Комікси. Стрімінгові платформи. Раніше кіно було складним заняттям через дорогу плівку й недешеве обладнання. Стати режисером означало не те щоб стати космонавтом, але щось близьке. А тепер виробляється величезна кількість аудіовізуального контенту, що, здається, призводить до певної інфляції. Добре, що всього дуже багато, але для того, аби фільм спрацював, потрібні дуже великі зусилля.

— Тобто майбутнє — за стрімінгами на кшталт «Нетфліксу», «Амазона», НВО?

— Не впевнений. Ось кричали, що пандемія — золотий час стрімінга, і що? Де фільми, про які всі говорять, які переглядають по кілька разів? Ніякого прориву. Чи зняли фільм калібру «Безтурботний їздець», який змінив світове кіно? Все, що маємо на виході: оцей серіал кращий, отой — гірший. Хтось дивиться, хтось ні. Це не означає, що стрімінги зникнуть, але це більше схоже на історію доткомів (компанія, чия бізнес-модель цілком ґрунтується на роботі в Інтернеті, бум припав на 1990-і і зійшов нанівець у 2000. — Д.Д.), і в подальшому спостерігатимемо процес зменшення кількості стрімінгів.

— Вони перехоплюють фільми, зняті для кінотеатрального прокату.

— Перехопили дуже небагато насправді. З великих фільмів майже нічого не вийшло. Стрімінги виявилися неготовими до такого подарунку, як карантин. Надувається бульбашка навколо якогось серіалу, є вдалі речі, але насправді бачиш, що король голий. Тут не можна не відзначити позитивну роль «Нетфлікса», який дав можливість відбутися таким проектам, як «Манк» Девіда ФІНЧЕРА або «Ірландець» Мартіна СКОРСЕЗЕ. Але твердження, що стрімінги замінять кінотеатри — чистий нонсенс.

«ДЛЯ КАР’ЄРНОГО РИВКА ТРЕБА БУЛО ЗРОБИТИ ФІЛЬМ-БАЛЕТ»

— Давно хочу запитати: як до тебе прийшла ідея зняти фільми жестовою мовою — «Глухоту» і «Плем’я»?

— Довга історія. Я розв’язував художнє завдання. Одним з джерел натхнення послужив «Догвіль» Трієра, де немає декорацій. Сподобалася ідея прибрати один з базових елементів сучасного фільму. Зробити його при цьому зрозумілим, працюючим.

— Але чому саме звук?

— Ти знаєш, що коли він з’явився, кіно стало нестерпно нудним? Звук писався на камеру, тому перші звукові фільми виходили статичні й нестерпні. А картинка без мови, з другого боку — квінтесенція кіна. Чаплін — вихідець з пантоміми. Глухі спілкуються всім тілом, і це складно зімітувати. Тобто була амбітна задача оголити першооснову, коли люди комунікують без допомоги слів. А потім виявилося, що це ще й удале маркетингове рішення, тому що я, живучі в Україні, зняв фільм, зрозумілий без субтитрів американцям, німцям, французам: всі його бачать однаково. Тобто для кар’єрного ривка треба зробити фільм-балет.

— Ти зараз щось поправив би там?

— Не думаю про це навіть. Взагалі нічого з того, що я фільмував, мені переробляти не хочеться. Я правлю до того, як ми здаємо фінальну копію.

— У всіх твоїх фільмах, починаючи з першої короткометражки, діють аутсайдери — в силу обставин чи за власним вибором: нічний сторож, наркомани, глухі, працівники Зони відчуження. Чому так?

— Я ж не вчився в Лізі плюща, ніколи не мав статків, і навіть в моменти успіху все одно почувався маргіналом. Я не глухий і не наркоман, але й не син олігарха. Ці характери зрозумілі мені, я з ними солідаризуюся. Якби було по-іншому, то не знімав би про них, навіть взагалі не знімав би кіно, а володів би чимось.

«Я НАСПРАВДІ НЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ ПИСАТИ»

— Твої історії на екрані завжди цікаві з драматургічного погляду. Як ти зазвичай пишеш сценарій?

— Дуже болісно. Не кокетую, це правда процес ірраціональний. Вводиш себе в певний стан, робиш якісь замітки, поринаєш у матеріал, ведеш дослідження. Працюючи над чорнобильським фільмом, ще коли він називався «Люксембург», я отримав спеціальність дозиметриста. На «Племені» я спілкувався з купою глухих, і вони мені розповіли безліч історій, за якими можна зняти не один фільм. Важливо не мати наперед заданих речей. Останнім часом я став використовувати диктофон, тому що з’являється думка не цілком ясна і треба її швидко проговорити, поки не вислизнула. Якісь осяяння. І дивні моменти теж. Був герой — і раптом зник. Або ти думав, що герой чинитиме так, а він діє зовсім інакше. Тому я не вірю в сценарні підручники, не вірю, що цього можна навчити. Хоча ось «Плем’я» можна розкласти ідеально по всіх драматургічних схемах із підручника. Але навмисно сконструювати історію неможливо. Нічого не вийде.

— Ти ж син письменника. Літературне дитинство допомогло в цьому сенсі?

— Напевно, якісь гени... Я з татом сценарії не обговорював, тому не знаю. Я насправді не дуже-то й люблю писати. Мені дружина допомагає. Якби була можливість знайти когось, хто писав би для мене — я б пішов на це з задоволенням.

— А якщо спробувати чужий сценарій?

— Ніколи не знімав чужі історії. Коли в мене з’явився агент у Голівуді, то сценарії йшли суцільним потоком. Кілька з них були, на мій погляд, дуже високої якості. Але я мав тільки одне запитання: «Ну добре, а де тут я?» Тобто це якось потрібно зробити своїм. Писати сценарії самому собі — це й не дуже рентабельно, і, по-друге, забирає багато часу, тому що ось ти закінчив картину, потім починаєш думати: «А що далі?» Знову збираєш матеріал, пишеш по ньому історію. Це рік як мінімум. А потім ще треба знайти фінансування. Це дуже неправильно, але інакше у мене, на жаль, не виходить. Був би радий, якби мав сценариста, який якимось незбагненним чином робив би це.

«ДОВІРУСНИЙ СВІТ, ЯКИЙ НАС ТАК ЖАХАВ, БУВ ПРЕКРАСНИЙ»

— Чим займається режисер на карантині?

— Дуже сумує. Може хтось це інакше сприймає, але це щось дуже страшне. Тому що від війни можна втекти. Єврейські режисери втекли через океан від погромів у Голлівуд і створили там великі картини. Комусь удавалося втекти з СРСР і навіть з КНДР. Довлатов писав про свою еміграцію: «Ось я і в Нью-Йорку. Звідси можна втекти тільки на Місяць». Моє життя — це кінематограф, і воно пов’язане певним чином з Голлівудом. Голлівуд не зупинявся ніколи. А сьогодні він стоїть. Це величезна трагедія. Я відчуваю це як крах багатьох планів. Виявляється, весь цей довірусний світ, який нас так жахав, був прекрасний. Всі думали про те, які там або сям моторошні проблеми. А насправді проблем не було. Голлівуд працював. А якщо Голлівуд працює — значить, усе добре. Світ так чи інакше в порядку, а зараз — ні, зараз Земля налетіла на небесну вісь, і це жахливо.

— Але ти, думаю, навряд чи простоюєш навіть у карантин.

— Я взяв участь у дуже забавній історії. Ми дружимо з австрійським актором Лукасом МІКО. Уряд Австрії, коли почалася пандемія, створив спеціальний фонд і з нього всім режисерам і сценаристам у країні роздав певні кошти на розробку сценаріїв, щоб вони сиділи й писали, поки знімати не можна. Я написав для Лукаша параноїдальний трилер. Не впевнений, що реалізуватиму його, але я зробив це.

— А решта твоїх проєктів? Що з ними?

— У мене є чорнобильський фільм «Антропоцен», умовно фінансований Україною. Може, розпочну зйомки наступного року. Працюю над сторібордами (сторіборд або розкадрування — представлення сценарію у вигляді послідовності кадрів, робоча схема майбутнього фільму — ДД) мого американського проєкту «Тигр» за мотивами бестселера канадського письменника Джона ВЕЙЛЛАНТА «Тигр: правдива історія помсти й порятунку» про тигра-людожера. Фінансуванням займається компанія Focus Features, — підрозділ знаменитої кінокорпорації Universal Pictures. Я розробив протокол, як знімати при пандемії. Але знову ж таки, потрібно, аби все прийшло в норму.

— А що з «Чорнобильським Робінзоном»? Він начебто отримав гроші від Держкіна, і ти там виступаєш продюсером.

— «Робінзон» — сценарій, який я написав 20 років тому, відзначений призом на «Коронації слова». Я віддав його моєму приятелю Сергію ГАВРИЛЮКУ, котрий знявся в мене в «Ядерних відходах», і він з ним дебютує як режисер. Думаю, почнуть знімати скоро. Я віддав сценарій, тому що мені його шкода — доля не замовлених заздалегідь, написаних для себе сценаріїв така, що вони залишаються на полиці. Сценарій — це ж бастард, на відміну від книги. Його цінність дивна. Сподіваюся, фільм вийде хороший. Але навіть якщо поганий — народитися краще, ніж не народитися. Хоча я вірю, що у них вийде.

— Насамкінець, звісно, спитаю про надію. В чому вона для нас?

— Щойно з’явиться вакцина або яким-небудь іншим способом загроза пандемії мине, почнеться справжня оргія. В кінотеатрах навіть покази найгірших фільмів будуть забиті повністю, ресторани переповняться, футбольні матчі дворових команд збиратимуть масу глядачів. А для стрімінгів це може вилитися у великий відкат із серйозною втратою підписки. Я їм цього не бажаю, але це об’єктивний процес. Тому що люди захочуть повернути нормальне життя. Напевно, є такі фільми, заради яких не потрібно йти в кінотеатр. Але заради свіжого Крістофера НОЛАНА, звичайно, йти можна й треба.

З огляду на доволі несподіваний намір Зеленського розбудувати Голівуд в Україні, висловлений в інтерв’ю газеті «Нью-Йорк Таймс», наша розмова зі Слабошпицьким  є особливо актуальною, бо тут заходить мова про Голівуд реальний.