У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український політичний і військовий діяч

«Танець для мене – все!»

На минулому тижні виконувачкою обов’язків художнього керівника балету Національної опери України призначена зірка світового балету, педагог-репетитор театру Олена Філіп’єва
29 липня, 2020 - 11:29
ФОТО З БАЛЕТУ «ВІДЕНСЬКИЙ ВАЛЬС» / ФОТО НАДАНО НАЦІОНАЛЬНОЮ ОПЕРОЮ УКРАЇНИ

Балерину добре знають у столичній трупі, у неї великий авторитет, серед колег. Вона талановита людина і гарна жінка, а у новітній історії української сцени Олена Філіп’єва стала наймолодшою народною артисткою незалежної України (почесне звання балерина отримала ще 1993 року, коли їй  було 23 роки), а до Дня Конституції Президент В. Зеленський нагородив її  орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

«Попри спокусливі пропозиції працювати в найпрестижніших балетних трупах світу, Олена Філіп’єва була й залишається відданою рідній українській сцені вже понад 30 років. Масштаб творчої особистості Олени Валеріївни, як визнаного, безумовного авторитета у  світі балету, сподіваємося, буде запорукою подальшого піднесення славетної трупи нашого театру», — підкреслив Петро ЧУПРИНА, генеральний директор Національної опери України.

Цьогоріч Олена Валеріївна мала б відсвяткувати ювілей, готувала цікаву програму, але пандемія поламала всі плани... Втім, карантин все ж колись закінчиться. Про сьогодення і майбутнє  — наша бесіда з прима-балериною

«РУХ І ПРОСТІР — ЦЕ ТЕ ПОВІТРЯ, ЯКИМ ДИХАЄ АРТИСТ БАЛЕТУ»

— Карантинні історії від артистів стали певним трендом цього року. У вас же на цей час ще й припав ювілей.

— Через об’єктивні обставини задумана і заявлена на травень програма ювілейних святкувань перенесена на невизначений час... Переважна більшість людей опинилися у нечуваній ситуації жорстких обмежень. Для нашої професії така різка зупинка просто приголомшлива: рух і простір — це те повітря, яким дихає артист балету. З рухом на малих домашніх площах ще якось можна розібратися: мій чоловік, соліст балету Віталій Нетруненко, змайстрував станок для занять. Ми всі троє (моя донька теж займається балетом) без станка просто як без рук! В Інтернеті знаходили різноманітні гімнастики, аби працювали різні групи м’язів. Раніше чи пізніше закінчиться і цей період, а втрачену форму відновлювати дуже важко. Не буду оригінальною, коли скажу, що в перший тиждень карантину займалися переважно прибиранням, розбиранням речей. Щось просто викидалося, багато чого відправлено у село...

Потім шукала, чим себе зайняти; подивилася на свою дитину, яка постійно щось малює; дай, думаю і сама спробую. Ну, сама — то так, до слова! Виручили картини за номерами — чудовий винахід: дисциплінує, час пришвидшує, і, зрештою, на виході — шедевр! Віталій займався дуже корисною справою: переносив зі старих відеокасет записи концертів, вистав. Їх нам надала Альвіна Георгіївна Кальченко, моя педагог, яку я вважаю  другою мамою. Там знайшлося і багато моїх виступів. Тож тепер вони всі будуть оцифровані й не пропадуть. Тож час ми не марнували.

ФОТО З БАЛЕТУ «ГРЕК ЗОРБА» / ФОТО НАДАНО НАЦІОНАЛЬНОЮ ОПЕРОЮ УКРАЇНИ

Коли 13 травня було дозволено, нарешті, повернутися до репетиційної зали театру — щастя було просто безмежним. Тіло наче з клітки вирвалося: стрибай, літай, обертайся! У багатоповерхівках не сильно-то пострибаєш сусідам над головою! Адреналін, радість спілкування з колегами трохи псував обов’язковий масковий режим: дихати важкувато... Але все одно, радість була надзвичайна. Тепер увесь колектив у відпустці. Коли відновиться театральне життя, остаточно невідомо. Та все ж найважчий період адаптації до нових, практично безпрецедентних умов позаду.

До слова про Альвіну Георгіївну Кальченко: ваші теплі стосунки продовжуються й досі?

— Коли вона взяла мене, дівчинку з далекої провінції, відірвану від батьків, під своє тепле материнське крило, вона була приблизно у моєму нинішньому віці. Ця дивовижна жінка і зараз активна, самодостатня, має прекрасний вигляд, але вік бере своє... З перших же днів, коли всі були налякані невідомістю, ми взялися  їй допомагати: підтримувати не тільки морально, але й ділом — завозили продукти, а найкраще, виявилося, привезти щось смачненьке, що й собі готували. Ми дійсно дуже близькі люди! Так само чинили і з іншими нашими викладачами, хто потребує допомоги. Знаю, що багато моїх колег роблять так само для своїх вчителів. Особливо приємно було дізнатися, що всі педагоги виявилися нарозхват!  Ми можемо і повинні піклуватися про тих, хто свого часу нам віддавав часточку свого серця.

«ВЕЛИКИЙ ДОСВІД ДОЗВОЛЯЄ МЕНІ ІНОДІ САМОТУЖКИ ГОТУВАТИ НЕВЕЛИКІ ПАРТІЇ»

— В енциклопедичних довідках прийнято писати ім’я педагога, який випускав клас майбутнього артиста. Це ж не зовсім справедливо по відношенню до інших вчителів?

— Так, звичайно, в процесі навчання з нами працюють безліч педагогів. І в подальшому практично жоден артист не обходиться уроками і наглядом когось одного. Я так точно не можу назвати одного, я можу назвати всіх, тому що кожен вкладав у мене часточку себе. Навіть самородки потребують шліфовки і огранки. Не можу не згадати Самойленко Травіату Іванівну, яка п’ять років пристосовувала наші тіла до балету, «вивертала» ноги, ставила руки, плечі, шию, щоб вибудувати,  дати основу, бо без неї в класиці нічого не вийде. Далі ми потрапили на курс Альвіни Георгіївни, яка вже почала нас «розтанцьовувати», одухотворювати правильні, але ще механічні рухи. Вона вже тоді мала велику фільмотеку, завдяки якій ми знайомилися з різними школами. Це зараз в Інтернеті можна знайти все що завгодно, а тоді записи були рідкістю, особливо закордонні. Альвіна Георгіївна абсолютна фанатка балету, вона і досі тримає власну балетну школу. З нами вона могла займатися до ночі, поки не підбере для кожної варіацію, не відпрацює кожен штрих. Поки вона працювала з однією ученицею, ми всі теж повторювали все, що робила вона, і так розширювали власний репертуар. Це був нестандартний підхід, працювати було дуже цікаво. Після випуску, коли я прийшла в театр, мене одразу взяла під свою опіку Олена Михайлівна Потапова. У неї був такий бойовий напір, тут же почала мене вводити у вистави, практично одразу підготувала до конкурсу в Москві, де я отримала ІІІ місце. Її девізом я б назвала фразу «Молодець! Витримала!». Саме вона дала мені витривалість, фізичну й емоційну. Я їй дуже вдячна за такий потужний старт на професійній сцені. Але завжди цікаво отримати новий досвід, спробувати іншу пластику, трактування, розширити емоційну палітру. Тому це нормально, що артисти змінюють педагогів або працюють з кількома. Тож я знов працювала з А. Кальченко, експериментувала, шукала з безлічі варіантів притаманне мені, створювала свій стиль.

Та настав такий момент, коли сама Альвіна Георгіївна сказала мені, що відчуває, що я вже «переросла» її, що треба рухатися далі. І так я потрапила до класу Веаніра Івановича Круглова, де шліфувала техніку. Чим ширше діапазон можливостей, тим цікавіше. Паралельно, якщо я танцювала у постановках Анатолія Шекери, працювала з Елеонорою Михайлівною Стебляк, бо тільки вона репетирувала шекерівські вистави. З Наталією Умановою працювала над образом Зобеїди в «Шехеразаді», а після її від’їзду — з Іриною Бродською, з нею ж я репетирувала Кармен. З Раїсою Олексіївною Хилько — над білою класикою. У виставах Віктора Литвинова працювала під його керівництвом, Віктора Яременка, Аніко Рехвіашвілі — відповідно. В кожному амплуа потрібен гострий погляд з боку, аби Кармен не була схожа на лебедя, а Мавка на Нікію.

ФОТО З БАЛЕТУ «ШЕХЕРАЗАДА» / ФОТО НАДАНО НАЦІОНАЛЬНОЮ ОПЕРОЮ УКРАЇНИ

Останнім часом я з об’єктивних причин поступово переходжу на партії здебільшого характерного плану, у яких важливо дотримуватися емоційної межі. До ролей, яким притаманна пантомімічність, треба підходити особливо виважено, аби не передраматизувати або навпаки. В таких партіях жести — це пластичний текст. Тому я завжди намагаюся зрозуміти, що саме цим хоче висловити моя героїня. Тут на допомогу приходять і постановники, і відео, яке, наприклад, знімає під час роботи над образом мій чоловік, Віталій. Так само і я, за можливості, роблю під час його репетицій. Сучасні технічні можливості дозволяють прямо в процесі бачити недоліки і фіксувати гарні моменти. Великий досвід дозволяє мені іноді самотужки готувати невеликі партії, наприклад, іспанський танець в «Дон Кіхоті». Я орієнтувалася на записи цього номеру у виконанні Ірини Бродської, звичайно ж, не намагаючись копіювати цю прекрасну танцівницю, а наче читаючи історію її героїні. В кожному танці, а особливо характерному, повинен бути смисл, який артист повинен донести до глядача, не лише для балетомана, а й особливо для пересічного глядача, аби зачепити його, щоб він знов і знов потім повертався до театру. Тож тому мені й цікава кожна партія, навіть невелика, до всіх ставлюся так же серйозно, як і до провідних.

«У КОЖНОГО ПЕДАГОГА СВІЙ ПІДХІД. ШУКАЮ ВЛАСНИЙ»

— Все більше місця у вашій роботі займає педагогічна діяльність. Чи знаходите ви в ній  задоволення?

— Так, це виявилося дуже цікавим. При чому мені однаково подобається працювати як з солістами, так і з кордебалетом. Я пробувала працювати і з юними учнями, але цікавіше все ж таки з артистами з певним сценічним досвідом, тобто в репетиторському аспекті. Тут можна фантазувати, робити огранку кожного руху. З кордебалетом цікаво тому, що з великої кількості людей треба зробити групу для виконання конкретних задач. Це непросто. У кожного педагога свій підхід. Шукаю власний. Мені як педагогу-початківцю приємно бачити відгук, те, що вдається мобілізувати тих, хто ладен «просачкувати» через втому. Можливо, спрацьовує власний приклад. У мене ще дуже велике виконавське навантаження, все ще бажають виступів мої фанати — і тут, і в Японії. Тому попри втому, фізичний біль — а це невід’ємна складова нашої професії — я повинна постійно підтримувати форму.

Я ще не готова розлучитися зі сценою, тому поступову відходжу від великих партій, але танець для мене — все! Артист балету повинен фанатично любити свою роботу. Це аксіома. Але іноді треба тактовно про це нагадувати. Тож поки мені вдається знаходити підхід до артистів кордебалету. Я використовую всі методи і можливості: похвалою, уговорами, іноді доводиться і підвищити голос, щоб зібрати всіх, до когось потрібен індивідуальний підхід. Усі живі люди, зі своїм характером, порогом втоми. Головне — результат. Авторитет треба ще заробити, сподіваюся, мені це вдасться.

З солістами цікаво тому, що з ними можна ліпити образи, додаючи якісь дрібні, але дуже ефектні або значимі деталі. Не руйнуючи авторської хореографії, можна і варто змінювати положення, аби досягти промовистості стандартного руху. Я сама ніколи не любила стандартного виконання. Взяти хоча б «Лебедине озеро», так званий «чорний» акт: в одній виставі рухи моєї Оділії більш гострі, в іншій вона більш спокуслива. Те саме зараз я пропоную і своїм підопічним.

За традицією, за педагогом-репетитором закріплюється певний список вистав, за які він відповідає. З досить обширного репертуару театру за які відповідаєте ви?

— Після передчасної смерті керівника балету Національної опери Аніко Юріївни Рехвіашвілі, практично всі її постановки репетирую я з помічниками, але відповідальність на мені. Це «Дама з камеліями», «Снігова королева», «Трикутний капелюх», «Ночі в садах Іспанії», «Дафніс і Хлоя», «Половецькі танці», «Юлій Цезар», а також «Віденський вальс» (разом з Валентиною Федорівною Калиновською). Практично в усіх цих виставах я танцювала і продовжую в деяких, тому знаю їх добре зсередини.

«НАСКІЛЬКИ ТИ МОЖЕШ СЕБЕ ЩЕ РОЗКРИТИ, СТІЛЬКИ ТИ ПОВИНЕН ЗАЛИШАТИСЯ НА СЦЕНІ»

— Ви сміливо ламаєте стереотип прима-балерини, виконуючи партії, умовно кажучи, другого плану. Через що доводиться переступати у такій нестандартній ситуації?

— Раніше пенсійним порогом балетного артиста прийнятий був вік 38 років. Хтось йшов на пенсію, хтось залишався. Це, так скажемо, регулятивна цифра: травми, стан, здоров’я, збереженість форми у всіх різні. Мені здається, що важливо відчувати: наскільки ти потрібен глядачу, наскільки ти можеш себе ще розкрити, стільки ти повинен залишатися на сцені. Поки я можу виходити на сцену і показувати себе на високому рівні, доти й буду займатися улюбленою справою свого життя. Гадаю, що серце і тіло підкажуть мені, коли зупинитися. Був певний осуд, коли я починала танцювати менші партії. Але моя спільна відповідь критикам проста: а ви спробуйте! Етруський танець в «Спартаку», Ніза в «Майстері і Маргариті»... Це дуже яскраві номери, технічно складні і емоційно напружені. І над ними працювати цікаво, це завжди щось нове. У мене ще достатньо перших партій: та ж Маргарита, Марина («Грек Зорба»), Зобеїда... Критикувати легше за все, але мені це непритаманне, і всім своїм учням, особливо молодим, раджу не критикувати, а вчитися. У всіх є недоліки, але від кожного треба брати найкраще. Я можу закрити очі на деякі шорсткості виконання, якщо артист бере своєю індивідуальністю. Чому у кожного артиста свої прихильники? Тому що кожен знаходить в ньому щось по своєму характеру, естетиці, індивідуальності. 

— Вітаючи вас з призначенням виконувачкою обов’язків художнього керівника балету, хочу запитати про перші думки з цього приводу.

— Думок багато. Відповідальність велика. Через паузу в творчій роботі є можливість спокійно і зважено підійти до кадрових питань. Будуть проведені творчі конкурси всередині колективу, дивитимемося молодь. Після цього можна приступати до подальших цілей. Тоді вже можна буде говорити більш предметно. А поки дякую керівництву за довіру і шанс в новій ролі працювати на улюблений театр, якому присвятила своє життя!

Лариса ТАРАСЕНКО
Газета: 
Рубрика: