Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

«Театр — храм, але який?»

На своєму бенефісі Ніна Ніжерадзе зіграла у виставі «Пізанська вежа» Надії Птушкіної
2 березня, 2006 - 00:00
У ВИСТАВІ «ПІЗАНСЬКА ВЕЖА» НІНА НІЖЕРАДЗЕ ТА ВІКТОР САРАЙКІН ГРАЮТЬ ПАРУ, ЯКІЙ ПІСЛЯ ДВАДЦЯТИ РОКІВ СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ ДОВОДИТЬСЯ ЗРОБИТИ ВИБІР: БУТИ ДАЛІ РАЗОМ ЧИ РОЗІЙТИСЯ / НІНА НІЖЕРАДЗЕ

Важко віриться, що приваблива актриса, яка поєднує на сцені яскраву індивідуальність з умінням працювати в ансамблі, відзначила 30-річчя творчої діяльності.

— Ніно Георгіївно, ви вчилися у знаменитого педагога Олега Павловича Табакова. Поїхали вчитися до Москви, бо вас не прийняли до Київського театрального інституту?

— Так. Причому цікаво, що в Москві я вiдразу вступила практично в усі ВНЗ… Пройшов якийсь час і я зрозуміла, що кожен педагог заздалегідь формує свій курс. Очевидно той київський курс також був заздалегідь сформований: скільки хлопчиків, скільки дівчаток. А для Табакова то був перший курс і перші учні. Олег Павлович набирав хлопців по всій країні. Спочатку нас було 46 осіб. Відсівали немилосердно, але вчитися було цікаво, хоча й дуже складно. Я повинна віддати належне всім педагогам, які в нас викладали: Авангарду Леонтьєву, Костянтину Райкіну і Валерію Фокіну. Ми репетирували щогодини, щодня, щоночі…

«КИЇВ ЗРОБИВ ВИГЛЯД, ЩО НЕ ПОМІТИВ...»

— Зі своїм майбутнім чоловіком Віктором Сарайкіним ви познайомилися в студентські роки?

— Навіть трохи раніше, при вступі. Як чоловік він відбувся набагато пізніше. Це був чистої води студентський шлюб. Я вдячна Олегові Павловичу за те, що коли я чекала на сина, він дав мені можливість вчитися, не беручи академвідпустки. Я вважаю, що всі шлюби укладаються на небесах. Але не можу сказати, що в нас усе в житті було безхмарно (людей пов’язує не лише кохання, але й те, що ще більш важливе — взаємоповага).

— Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, в який ви прийшли працювати після повернення з Москви, був близький вам за атмосферою?

— Театру було лише два роки і він тільки-но спинався на ноги. Ми отримали дипломи 1980 року (рік Олімпійських ігор у Москві). Повернулися до Києва тому, що виникли серйозні складнощі з пропискою в тогочасній столиці СРСР. Віктор тоді вже репетирував на Малій Бронній — Ефрос вводив його до своїх вистав, а я мала туди йти працювати восени, після повернення театру з гастролей… Але ми поїхали до Києва. Театр на Лівому березі Дніпра був за духом нам близький. У ті роки там працювала одна з найсильніших труп в Україні.

— Говорять, що вашою роллю Маші в чеховській «Чайці» захоплювався Анатолій Смелянський.

— З ним особисто я не розмовляла, але на десятиріччі театру Олега Павловича Табакова мені сказали, що Смелянський розповідав, що «бачив у Києві геніальну виставу «Чайка» з геніальною Машею, але Київ зробив вигляд, що цього не помітив...» З Києвом таке трапляється... А роллю Маші я дуже пишалася. Ця вистава — одна з моїх улюблених. Ми довго думали, яка ж Маша? Якось тривіально, вже всі звикли, що Маша — сумна, похмура. У нас Маша була іншою — світлою. Всі акторки, граючи цю роль, символізували її з кінцем XIX сторіччя, а Маша була початком ХХ. Можливо, Смелянський саме це оцінив у моїй роботі.

«У КІНО МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ НАДОЛУЖИТИ ПРОГАЯНЕ»

— Чому ви пішли з Театру на Лівому березі Дніпра?

— Там я пропрацювала 15 сезонів… Спочатку, у нас із Михайлом Юрійовичем Рєзниковичем був договір, що ми з Віктором ідемо на ролі в Російську драму. Зi свого театру ми не йшли. Адже це дуже престижно, коли акторів запрошують грати у виставах Театру ім. Лесі Українки — театр із великим минулим і великою надією на майбутнє. Потім обставини склалися так, що ми стали працювати в трупі Російської драми. Я ще жодного разу не пожалкувала про це.

— Перехід до Театру ім. Лесі Українки збігся і з вашим переходом у категорію інших вікових ролей.

— Дійсно, ті роботи, які почали мені пропонувати — це мій особистий перехід до іншої вікової категорії. Природно, це пов’язано з певними труднощами, хвилюваннями. Завжди здається, що на великій сцені можна довше зберегти свою молодість. А проте я спробувала з цим справиться. Мені здається, поки що в мене це виходить!

— Як ви поєднуєте роботу в театрі зі зйомками в кіно?

— Свій зоряний час у кінематографі я, мабуть, втратила. У період навчання в Москві я дуже багато відмовлялася від ролей у кіно. Хоча мої однокурсники, якi погоджувалися зніматися, спочатку відбулися саме в кінематографі. Їхні імена залунали на весь колишній Союз. Я була досить зайнятою в студентські роки, в Театрі драми і комедії мене задіяли в багатьох виставах поточного репертуару. Було ніколи займатися кіно. А можливо ті ролі, які мені пропонували, не викликали в мене гострого інтересу. Зараз мені хочеться хоч трохи надолужити прогаяне. Оскільки поки ще драматурги і сценаристи не пишуть сценаріїв на актрис після 30 з великим-великим хвостом, то ті ролі, які пропонують — невеликі і тому не впливають на мою зайнятість у репертуарі.

— У вас є роль, про яку ви мрієте?

— Як такої улюбленої, бажаної ролі немає, бо в кожній роботі зараз починаєш помічати набагато більше, ніж міг передбачити спочатку. Будь- яка п’єса, будь-яка робота в ній перемелюється внутрішньо і осмислюється тобою. А результат залежить від того, що ти накопичив у своїй душі на сьогоднішній день. Те, що актор вкладає в роль, змінює її настільки, що часом виникають такі плани, які не передбачав навiть автор. У нас такий феномен стався з п’єсою «Пізанська вежа». М’яко кажучи, п’єса набагато простіша, ніж вистава. Завдяки спільним зусиллям режисера Надії Батуриної і моїх колег, зайнятих у цій виставі, зокрема і Вікторові Сарайкіну, ми в цій п’єсі знайшли стільки глибоких речей... Виходить так, що в цій виставі ми між словами говоримо набагато більше, ніж у ній спочатку закладено.

Але... Якщо бути до кінця відвертою, можливо і хочеться себе спробувати в якомусь великому репертуарі. Зараз я репетирую у Михайла Юрійовича Рєзниковича в «Дон-Кіхоті» Булгакова Ключницю — отаку господиню дому. Я внутрішньо відчуваю постійно паралель з Вассою Желєзновою. Я б хотіла спробувати зіграти цю роль...

«СЦЕНА МАЄ СВІЙ ХАРАКТЕР»

— А яку роль ви б не погодилися грати ніколи?

— Макбет я грати не хотіла б, хоча свого часу пропонували. Тема, яку в п’єсі закладено — вбивство своїх дітей. До подібного ставитися потрібно дуже обережно, оскільки репертуар такого роду шкідливий для людини. Ніколи, ні в якому разі в роботу не можна закладати негатив! Потім це обертається проти людей, зайнятих у роботі, та й глядач почуває себе дискомфортно. Завжди повинно бути щось світле.

— Ви вірите в театральну містику?

— Ну так, щоб зовсім, ні. А, наприклад, поки ми «Дівичник» репетирували, то постійно говорили про те, що героїні хворі, їм постійно погано, важко. І в нас почалися болячки! Очевидно дуже глибоко занурилися в цю стихію. Не даремно говорять, що театр — річ містична і сцена має свій характер. Чи не тому актори старшого покоління взагалі дуже трепетно ставилися до сцени. Це вже притча во язицiх, що коли виходиш на сцену, і температура підвищена падає, і видужуєш. За ці декілька годин із людиною відбуваються дивні метаморфози.

Театр — це святе місце, храм, але ось який — я не знаю…

— Що вас хвилює в театрі?

— В театрі мене хвилює людина. А якщо у людини є ще й совість, то вона стає цікавішою стократно. Наступає певний вік, коли ти повинен рахуватися зі своєю совістю… Під час ситуації в театрі, яка розбурхувала нас цілий сезон, я бачила, що відбувається з людьми — вони ставали згуртованішими, уважнішими і добрішими один до одного. Це здорово, бо, на жаль, дуже часто театр — категорія, де справжні друзі надто рідкісні, тим вони й дорожчі.

ДОВІДКА «Дня»

Ніна Георгіївна Ніжерадзе — заслужена артистка України. У 1976—1980 роках вчилася на акторському факультеті Державного інституту театрального мистецтва ім. Луначарського (м. Москва, майстерня Олега Табакова). Після закінчення ВНЗ працювала в Київському державному академічному театрі драми та комедії (1981—1995). Вже понад десять років є провідною акторкою Національного академічного театру Російської драми ім. Лесі Українки.

За 30-річчя творчої діяльності Ніна Ніжерадзе зіграла багато яскравих ролей (як головних, так і другого плану) драматичної та комедійної спрямованості у виставах за творами російської та зарубіжної класики, сучасної драматургії. Серед них: Манон Леско («Манон Леско» Незвала), Настасія Пилипівна («Настасія Пилипівна» за романом Федора Достоєвського «Ідіот»), Елейн Наваццо («Останній палко закоханий» Ніка Саймона), Євдокія Антонівна («Кохання студента» Леоніда Андреєва), Мей («Кішка на розжареному даху» Теннесі Вільямса), Дружина («Пізанська вежа» Надії Птушкіної), Асунта («Помста по-італійському» Луїджі Піранделло) та інші.

Ірина ВРАТАРЬОВА, спеціально для «Дня», фото Ірини СОМОВОЇ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments