Театральний космос Алли Бабенко

Нещодавно тонкий майстер режисури відзначила ювілей, а в афіші Львівського національного театру імені М. Заньковецької (із цим славетним колективом творча доля Алли Григорівни пов’язана з 1977 року) представила резонансну постановку «Тринадцята жінка». Це  сценічне прочитання п’єси Теодозії Зарівни про долю відомої голлівудської актриси. І хоча ім’я героїні у виставі не називають, однак лунає багато пісень Марлен Діхріх. Головну героїню грає чудова актриса Наталія Лань, цитуючи уривки з роману Ернеста Гемінгвея. У цій виставі йдеться про історію кохання у... листах, яка тривала  майже три десятиліття, цих відомих людей...

«Алла Григорівна людина дуже талановита й водночас дуже скромна. Вона не любить помпезності, ніколи не виходить на поклони після прем’єр своїх вистав, не фотографується з шанувальниками, хоча «фанів» у пані Бабенко не тільки у Львові, а й по всій Україні та за її межами є чимало. Кожна її сценічна робота не схожа на попередню. Глядачі та критики завжди з нетерпінням чекають: чим на цей раз здивує режисер? І вона дивує! У Алли Григорівни є свій режисерський стиль, а її виставам притаманна висока постановочна культура, логічність образних рішень і висока майстерність акторів; несподіваний ракурс і тонкий ліризм — вона вміє побачити навіть відому п’єсу по-бабенківськи інакше, — підкреслила керівник літчастини Театру ім. М. Заньковецької Мирослава ОВЕРЧУК. — Коли Алла Бабенко починає працювати над п’єсою, ніколи не можна спрогнозувати напевно так званий виробничий результат. Це може бути цілковите володіння запитами й потребами залу, а може — розбіжність, касова неконкурентність. Причому художня суть вистави здатна існувати цілком незалежно від обох цих чинників»...

«НАВІТЬ ОДНУ Й ТУ Ж П’ЄСУ МОЖНА ІНАКШЕ СТАВИТИ»

— Варто зазначити, що у часі збіглися три події: сотий сезон заньківчан, ваш ювілей і 40-річчя вашої праці на львівському кону...

— Власне, 40 років — найважливіше, бо не думала, що можна стільки років на одному місці працювати... Тепер думаю, якою ж гарною крапкою, красиво завершити ювілей. Ми почали репетирувати п’єсу Герхарта Гауптмана «Перед заходом сонця» де головну роль грами чудовий майстер Богдан Козак.

— А якою була ваша перша львівська постановка?

— Заборонена в колишньому СРСР п’єса Олександра Сосіна «Неділя — день для себе». Відомому режисерові Юрію Завадському, у якого я стажувалася у Театрі ім. Моссовєта, вдалося обійти цензорів, але цей твір ішов тільки у Львові...

— Ви рахували, скільки загалом здійснили постановок?

— 131. Це на великій і камерній сценах. Також я ставила 15 вистав для Чеховського фестивалю...

— З яким матеріалом найбільше подобається працювати? Тобто яка мотивація для того, щоб обрати для постановки ту чи іншу п’єсу?

— Кожного разу це відбувається по-іншому. Навіть одну й ту ж саму п’єсу можна інакше ставити. Наприклад, Гауптмана ставила в Одесі — це була одна вистава, а коли ще раз вчиталася у п’єсу для постановку у Львові, то вийшла зовсім інша сценічна історія. Знаєте, дивилася п’ять вистав у різних театрах на цю п’єсу, і мені здається, що до глибин Гауптмана ще ніхто з режисерів не дійшов. П’єса дуже складна. Написана 1932 року. Хочеться докопатися до глибин, закладених автором, але не знаю, що у мене з цього вийде.

— На що найбільше робите ставку? Можливо, це кохання. Можливо, стосунки між людьми...

— Це не кохання. І не стосунки між людьми. У нас в театрі працює цікавий художник Олександр Оверчук. І я сказала йому, що в п’єсі Гауптмана для мене головне — космос і люди. Або Бог і люди. До речі, випадково побачила на youtube, як Роман Віктюк розказує акторам, що таке вихід у космос, про енергетику... якщо актор і режисер потрапляють у цей творчий  вихор, то тоді з’являються талановиті речі. 

— Ваша остання постановка — моновистава «Тринадцята жінка». І тут варто звернути увагу на кілька моментів. По-перше, це дуже велике навантаження на актрису Наталію Лань. Бо коли на сцені працює великий колектив...

— Тоді хтось когось рятує. Але по-перше, я давно займаюся режисурою. По-друге, потрібно знати, на кого розрахована вистава, і це має бути особистість. І дуже приємно, коли ти, здається, ризикуєш, а насправді це не ризик був, а відкриття. Наталія Лань — чудова актриса!

— А що для вас стало відкриттям за останні роки?

— Як відкрився творчий потенціал молодої заньківчанки Олександри Лютої. І, по-моєму, не тільки для мене. Тому що їй віддаєш 5 копійок, а вона з них моментально робить гривню. Вона посвячена актриса.

«Є ЗАКОНИ СЦЕНИ, І НЕ МОЖНА ЗАЖОВУВАТИ ЧИ КОВТАТИ СЛОВА!»

— Алло Григорівно, в одному з інтерв’ю ви сказали, що не сприймаєте акторів, котрі погано володіють мовою...

— Так. Це проблема №1 у багатьох театрах. Наведу такий приклад. Вмикаєш телебачення і коли чуєш, як будь-який актор грає Шекспіра англійською, здається, все розумієш. Кожне слово! А буває приходиш на виставу і української мови не розумієш... Є закони сцени, і не можна зажовувати чи ковтати слова! Добра вимова має бути завжди! Бо інакше це схоже наче у мелодії пропущені ноти...

— Найяскравішою своєю постановкою яку вважаєте?

— «Розорене гніздо» Янки Купали. Вважаю цю виставу найвдалішою постановкою. До речі, білоруси її записали, хотілося б подивитися ту відеоверсію. Там акторський склад дуже хороший (художник Людмила Боярська, музика Ігоря Білозіра)... Звичайно, у професії можна було би більше досягнути. Якби були інші умови, якби не жила десь у столиці. Але так склалося...

— Багато ваших колег нарікають на те, що немає цікавої сучасної драматургії...

— Чому нема? Є! Просто, мабуть, ми про новинки мало знаємо. Знаєте, зараз за те, що беремо класичну п’єсу в роботу, потрібно платити? Якщо раніше я їхала куди хотіла і ставила що хотіла, то зараз — ні! У нас зняли з репертуару дві вистави, зокрема — Теннессі Вільямса, бо не могли за них заплатити авторські гонорари... От це є проблемою.

— Якби хотіли здійснити постановку про те, що зараз відбувається в Україні?

— Якийсь страшний детектив ХХІ століття. Але п’єс, по-моєму, таких нема.

— А з класики?

— Будь-яку п’єсу Шекспіра.

— До речі, як часто ви з Романом Григоровичем спілкуєтеся, адже знаю, товаришуєте з Віктюком.

— Він п’єси мені постійно підшукує, щоби ставити у Театрі імені М. Заньковецької... Часто спілкуємося. Днів зо три тому дзвонив. Погано, що він не має скайпу. Не хоче ним  користуватися...

Я сподіваюся, що ті сорок років щось зробила, когось витягнула, комусь допомогла піднятися на певний рівень, і дуже рада цьому. В кожному театрі є свої проблем... Але треба працювати.

— У театрі до вашого ювілею у березні готують ретроспективу вистав. Що саме запропонуєте до показу?

— Не знаю... А от до Міжнародного дня театру, 20 березня, має вийти прем’єра Гауптмана. Вже точно знаю, що гратимуть у мене чудові актори — Богдан Козак і Григорій Шумейко.

ДОВІДКА «Дня»

Алла Григорівна БАБЕНКО (режисер, народна артистка України) народилася в Дніпропетровську. Закінчила Львівський державний університет ім. І. Франка (філологія), акторську студію при Львівському театрі ім. М. Заньковецької, режисерський факультет Вищого театрального училища при Державному академічному театрі ім. Є. Вахтангова (Москва). Працювала артисткою Львівського театру юного глядача ім. М. Горького та Липецького драматичного театру; режисером Казанського большого драматичного театру імені В. Качалова, режисером-стажистом Московського театру ім. Моссовєта. З 1977 р. — режисер-постановник Національного театру ім. М. Заньковецької. У її творчому доробку багато вистав, зокрема: «Німий лицар», «Кафедра», «Житейське море», «Розорене гніздо», «Лісова пісня», «Безприданниця», «Отелло», «Макбет», «Федра», «Чорна Пантера і білий Ведмідь», «Медея», «Моральність пані Дульської», «Мадам Боварі», «Ідіот», «Любий друг», «Дядя Ваня», «Дама з собачкою», «Вітрогонка», «Дім з мезоніном», «Вогні», «Валентин і Валентина», «Та, котру любили», «Божевільна», «Спогад про Саломею», «Ромео і Джульєтта у кінці листопада», «Актриса», «Жіночий дім», «Підступність і кохання», «Тринадцята жінка» та інші.