У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Тенор, який мріяв стати клоуном

29 жовтня у Національній опері України прем’єра — вистава «Мазепа», в якій Андрій Романенко виконає партію Андрія
21 жовтня, 2004 - 00:00
СЦЕНА З ОПЕРИ «РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА». РОМЕО (АНДРІЙ РОМАНЕНКО) І МЕРКУЦІО (ВОЛОДИМИР ОПЕНЬКО) / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА / «День» АНДРІЙ РОМАНЕНКО ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПУТРОВА

Сьогодні прем’єр Національної опери України Андрій Романенко — один із найзапитаніших молодих артистів, не тільки у рідному театрі (18 провідних партій), але й як концертний виконавець. Співак має репертуар широкого діапазону: оперні арії, камерні твори, романси і народні пісні. Романенко багато гастролює Україною та за кордоном. Без виступу Андрія не обходиться жоден урядовий концерт. Завдяки Романенку у нас з’явилося популярне українське тріо тенорів. Є у Андрія й талант пародиста. Він блискуче може виконати арії не тільки тенора, але й баритона й навіть баса. Співає з інтонаціями, манерами, характерними для його колег із оперного цеху, як минулих років (Солов’яненка, Гуляєва, Гмирі), так і нинішніх (Гурца, Штонди, Майбороди, Пономаренка, Баскова, Соткілави).

Коли співак на сцені, у глядачів створюється враження, що перед ними романтичний герой. Адже теноровий репертуар — це, як правило, герой-коханець. Але варто опуститися завісі, і перед вами — веселун і балагур. Там де з’являється Романенко — відразу звучать жарти й сміх. Пам’ятаючи, як співаки, а особливо тенори, пестять свій голос, у вас очі на лоб вилізуть, дивлячись як Андрій перед виступом (!) їсть морозиво або п’є крижану воду... А потім — блискуче співає.

— Андрію, ви не з музичної сім’ї. За лаштунками не росли і з дитинства про кар’єру оперного співака не мріяли. Коли й чому вирішили пов’язати свою долю з академічним співом?

— Я народився у простій робочій сім’ї. Хоч пісню у нас завжди любили. Співали хай і не професіонально, але від душі. Наш рід йде від запорізьких козаків, але через різні життєві перипетії мої батьки опинилися в Росії. Я народився в Ульяновську — у місті-колисці вождя пролетаріату. До речі, у жовтенята і піонери мене приймали в Музеї Леніна. А коли став комсомольцем, то навіть у почесній варті стояв біля його пам’ятника. Сьогодні згадую про це і здається, що це було не зі мною...

Я з дитинства любив слухати українські народні пісні. Коли трохи підріс, то купував платівки і зібрав велику колекцію. Вивчав пісні напам’ять і співав. Причому намагався наслідувати моїм кумирам: Енріко Карузо, Федору Шаляпіну, Борису Гмирі. Мені подобалося брати високі ноти, а потім перейти на низькі регістри і краєм ока спостерігати яке враження мій вокал справляє на слухачів. Дорослі говорили, що я артист, а однолітки називали клоуном. Мій шлях на сцену розпочався з самодіяльності, ще зі школи. Особливо добре у мене виходили пародії на естрадних артистів. Я вельми пишався своїм умінням розсмішити глядачів. Першими моїми слухачами були старші сестри. Я влаштовував для них і для друзів цілі вистави. На Різдво переодягався у мамину шубу, фарбувався і ходив до сусідів, виспівуючи різні пісні. Особливо радів, коли мене не могли впізнати, а від розиграшів глядачі реготали.

Одного разу, по радіо, почув арію Фігаро з опери «Севільський цирульник». Я був приголомшений. Упросив маму дати гроші й одразу ж побіг до магазину і купив запис цієї опери Дж. Россіні. Я міг слухати її годинами. Вивчив усі партії (навіть Розіни) напам’ять. Коли до нас приходили гості, то видавав свій репертуар. Мама, бачачи моє захоплення, не заперечувала, щоб я поступив до музичного училища. Крім занять з гри на баяні я записався на факультатив із вокалу. У той час я співав, як бас...

— Зачекайте, а як же з басів тенори виходять?

— Приїхав до Києва. Вступив до НМАУ (клас В. Тімохина). Саме Володимир Ілліч визначив, що у мене голос тенора, а не басу. Я здивувався: «Як же так, адже я не беру високі ноти» А Тімохин сміється: «Притиснемо й візьмеш»! Довелося переучуватися. Через місяць я вже співав як тенор. Мені пощастило, що потрапив до чудового педагога. Тімохин виростив цілу плеяду оперних співаків: Олександр Дяченко, Володимир Кузьменко, Михайло Дідик, Маріян Талаба та інші. Ви знаєте, те, що я став солістом опери, багато у чому випадковість, зигзаг долі, але я вдячний їй, що моє життя пов’язане з театром, оперою.

Доленосною стала моя зустріч із Анатолієм Борисовичем Солов’яненко. Я вже навчався в Ульяновському музичному училищі. Підробляв у ресторані, граючи на бас-гітарі. Захоплювався естрадою. Якось в училищі побачив афішу, що повідомляла про концерт Солов’яненко. Дуже сподобався його виступ і я вирішив, що потрібно почути професійну пораду: чи варто мені займатися вокалом. Дізнався, де зупинився Анатолій Борисович. Купив квіти. Стукаю у двері. Відкриває Солов’яненко. Зовсім не зоряний небожитель, а худенький чоловік у синіх спортивних штанях. Я з порогу тараторю, що обожнюю співати українські пісні й пропоную, щоб Анатолій Борисович мене прослухав. Навіть щось почав співати, але побачив як спохмурнів Солов’яненко. Тепер я розумію, що він був втомлений після концерту і напевно, у багатьох містах співака «діставали» з подібними проханнями різні «таланти». Загалом, своїм вокалом я його не приголомшив. Анатолій Борисович дипломатично сказав, що мені ще потрібно багато чому вчитися. Я прислухався до його поради і поїхав до Києва... До речі, коли я став працювати у київській Опері, то ми знову зустрілися з Солов’яненком. Він мене пригадав. На жаль, у виставах ми з ним не перетнулися (надто швидко він пішов із театру), а на концертах неодноразово виступали. Я завжди намагався уважно послухати як він співає. Анатолій Борисович був супермайстер вокалу. На сцені він перевтілювався і завжди фантастично співав. І титул «український соловей», як його називали іноземні критики, носив цілком заслужено. Він прославив не тільки своє ім’я, але і наш театр, країну...

— Ви ще студентом консерваторії почали виступати у київській Опері. А в якій виставі відбувся ваш дебют?

— В опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» я виконав роль Едгара. Фактично на оперну дорогу мене вивів Олег Михайлович Рябов (нажаль, покійний). Це був блискучий диригент, тонкий інтерпретатор музики. Вийшло так, що до стажерської групи мене зарахували наприкінці сезону. Перед відпусткою Рябов мені сказав: «Візьми клавір і вчи». Я швидко вчу. Читаю з листа, оскільки за першою своєю професією музикант, а потім вокаліст. Але було літо, потім вересень, тобто часу — море. Ноти взагалі кудись закинув... І ось відпускна кампанія скінчилася. Вивісили репертуар. Дивлюся на афішу і бачу, що 18 жовтня стоїть вистава «Лючія ді Ламмермур». Тільки подумав, що потрібно клавір пошукати, як мене кличуть до телефону і Олег Михайлович цікавиться успіхами. Не моргнувши оком говорю, що розбираю ноти. Рябов вислухав мене і призначив на полудень наступного дня урок, пообіцявши прийти і послухати. Я швиденько прибіг додому, закрився у туалеті й, акомпануючи на баяні, вивчив партію Едгара за кілька годин. На репетиції співав із листа. Диригент спитав скільки мені потрібно часу, щоб вивчити усе напам’ять. Я попросив два тижні. Рябов дав тиждень. У результаті, я з переляку вивчив усе за три дні. Можна сказати, що це рекорд.

— Артисти за своєю природою «нарциси». Але з другого боку, голос — це їхня коштовність. Ви ж, перед виступом замість замотувань шарфом, морозиво їсте. Хіба так можна робити вокалісту?

— Я ще й холодною водою щодня обливаюся... У кожної людини свій організм. Я знаю свої можливості. Вважаю, що поводитися як мімоза з ботанічного саду не годиться. А ті люди, які не п’ють і не курять багато втрачають у житті. Наприклад, відомий співак Джільї обожнював вино, але вранці ніколи не співав. Він доводив режисерів і диригентів до божевілля тим, що не приходив на ранкові репетиції. Співак говорив, що за вдачею він сова, а не жайворон. На сцені з’являвся у другій половині дня. Співочий пік до нього приходив увечері. Під час вистави він був цар і бог. Я також вважаю, що голос має прокинутися. Спочатку потрібно розговоритися, потім розспіватися. Я, звичайно, як Джільї репетиції не зриваю, але й не співаю на усю силу ранками. Дехто з моїх колег перед виходом на сцену розігріває горло коньяком. Якщо вони вважають, що це допомагає — будь ласка. Мені такий допінг ні до чого.

— Сьогодні у Національній опері величезний штат солістів (70 співаків). Зрозуміло, що усіх зайняти у поточному репертуарі важко. Тому виникають образи. Кожен хоче частіше виступати. Вас ситуація, коли колеги дихають у спину, не дратує?

— У театрі є, була й завжди буде конкуренція. Кожного разу, виходячи на сцену, потрібно доводити, що саме ти найкращий. Але в опері, як на естраді, за фонограму не сховаєшся. Тільки живий голос. Життя артиста оперного театру залежить від диригента, режисера, які мають тебе побачити в ролі. Бувають періоди, коли надзвичайно щастить. Ти готуєш нові партії, задіяний у прем’єрах, тебе вводять у вистави, та буває і смуга повного штилю. Простій може затягнутися. Тут важливо не розкисати, не ставати у позу скривдженого. По-перше, потрібно постійно бути у гарній формі, готовим до того, що у будь-який момент ти виявишся потрібним і незамінним. По-друге, можна самому розширювати свій репертуар (розучувати нові партії, готувати концертні номери). Ви знаєте, артистів часто порівнюють із дітьми і це вірно тому, що нам завжди хочеться бути найулюбленішими, найталановитішими. Це закладено у самій професії. І голод на нові ролі у нас постійний. У нас у театрі, на жаль, немає чіткого розмежування хто і що співатиме. З’являється новачок і немає гарантії, що він постійно буде зайнятий у репертуарі. Є й улюбленчики того чи іншого диригента, режисера. Часом артисти потрапляють у кабальну залежність. Можуть по кілька років не випускати на сцену, а потім наказом їх призначають співати партію. Адже без постійного сценічного тренінгу артист чахне. З’являється страх публіки, розвиваються особисті комплекси. Начебто ти маєш радіти, що отримав нову роль, а вона не виходить. Ось вам і нерви, зриви, образи. Адже не секрет, що у кожному творчому колективі є свої клани. Якщо ти репетируєш з одним, то інший тебе не візьме у свою команду. І ще, на перший погляд, тенорів у театрі багато, а постійно співають осіб п’ять- шість. Хтось із солістів тільки рахується у штаті, дехто працює за договором, виступаючи лише у конкретних виставах, а є такі, хто, ніби робоча конячка, тягне віз київської Опери. Сьогодні публіка йде на вистави, а не на конкретного виконавця і дирекцію це влаштовує. Не потрібні спеціальні афіші. А це не правильно. У нас у театрі є талановиті артисти і їх потрібно подавати, як на Заході, як прем’єрів. А то запитаєте у публіки: кого з артистів київської Опери вони знають, і почуєте імена Євгенії Мірошниченко і Анатолія Солов’яненка... Зірки потрібно запалювати, тоді вони яскраво світитимуть, радуючи своїм талантом слухачів.

— Андрію, кілька років тому відбувся дебют трьох українських тенорів. Сьогодні уже жодна урочиста програма не обходиться без вашого тріо. Як виникла ідея його створення?

— Спонтанно вийшло. Це був 1996 чи 1997 рік. На ТБ показали концерт Каррераса, Домінго і Паваротті. Блискуче виступало це тріо. Я після програми зловив себе на думці, що й наші артисти співають не гірше... І ось після закриття Днів культури Казахстану в Україні був банкет. Мене попросили заспівати для гостей. Я побачив на фуршеті Мішу Дідика і казахського тенора (нажаль, забув його ім’я). Обстановка була неофіційна і я покликав їх до себе. Запропонував заспівати «Дивлюсь я на небо» разом. Ми домовилися, хто, які рядки виконує і як видали, що слухачі припинили їсти і пити. Публіка від нашого міжнародного тріо була в захваті. У ту пору урочисті концерти готував Борис Шарварко (сьогодні уже покійний). З легкої руки Бориса Георгійовича з’явилося українське тріо тенорів. Наш виступ став родзинкою, його з нетерпінням чекали глядачі. Ось тільки склад тріо мінявся. Я, як автор ідеї, співав завжди, а моїми партнерами були різні співаки: Дідик, Дяченко, Гурець, Гришко, Попов та інші. Нажаль, немає у нас продюсерської жилки. Ми не заснували свій бренд «українське тріо тенорів», щоб він асоціювався з конкретними іменами. Виходило, що концерт пройшов і усі розбіглися. У нас у кожного свої плани, вистави, гастролі. Режисери концертів тасували нас як хотіли. Мені доводилося сперечатися. Адже є дует брати Приймаки (Петро і Павло, мої колеги з Опери) або рок-група «Брати Карамазови» і там відсутній безлад у складі. А нас тенорів запрошували з театру на концерт і перед виступом просили заспівати. Вважали — яка різниця хто? На сцені три співаки. Нехай і співають, корона з них не впаде. Правда сьогодні, тріо виступає уже стабільно: Олександр Гурець, Дмитро Попов і я.

Взагалі, до українських артистів ставлення якесь панібратське. Я дивлюся як розкручують Миколу Баскова й дивуюся короткозорості публіки. Його подають, як оперну зірку. А насправді співак він слабенький. З його даними потрібно виступати тільки на естраді, а не в опері. Тому він і не затримався у Большому театрі. Справа не у верхніх нотах, а у тембрі, фразировці, умінні передати голосом образ героя, який ти виконуєш на сцені. Хоч, чисто зовні, Микола — хлопець симпатичний. Дами бальзаківського віку буквально мліють тільки від його вигляду. А ви послухайте басківський репертуар? Адже Микола береться виконувати класичні твори, а половини слів не знає (це стосується іноземних творів). У нього практично у кожній фразі помилки. І ніхто не говорить про це. А ЗМІ величає «золотим голосом Росії». Вуха в’януть таке слухати. Зате іміджмейкери у Баскова супер! Кожен його крок подають як подію планетарного масштабу. Недавно мене попросили виконати у концерті відому пісню «Пам’яті Карузо». Вивчаю текст, але два рядки, мов зачаровані — не можу запам’ятати. На фестивалі «Зірки планети», який проходив у Ялті, вів концерт відомий російський музикознавець Святослав Белза. Дивлячись як я мучуся над текстом, він сказав: «Молодець, що не халтуриш. Поважаєш публіку. Якби виступав Басков, то він вчинив би просто: співав слова на кшталт італійських і не мучився». Слова Святослава Ігоревича мене підтримали і текст раптом сам собою запам’ятався. Я також вважаю, що не можна обманювати публіку. Нехай у залі буде тільки одна людина, яка розуміє по-італійськи, я буду співати так, щоб вона зрозуміла про що я співаю.

— Андрію, амплуа тенора — герой коханець. Тому давайте поговоримо про кохання і ваш службовий роман. Як роман із співачкою Ольгою Нагорною переріс у сімейний і творчий союз?

— Я знав Олю ще з консерваторії. Красива, на неї багато хто задивлявся, але вона вийшла заміж за Мішу Нагорного, я також одружувався. У кожного з нас була своя сім’я. Потім Ольга пішла у декрет і кудись пропала... Я почав працювати в Опері. Якось біжу на репетицію і раптом побачив Олю і мов стріла пронизала. Так зрадів, що схопив її на руки і закрутив. Подивився їй в очі й зрозумів: усе — пропав! Підняв чужу, а поставив — свою. Те відчуття щастя не можу й досі забути. Хоч ми зовсім не ідеальна пара. У нас бувають і сварки. Але довго ображатися все одно не можемо. Я без Олі не уявляю свого життя. Ми разом не тільки вдома, але й в театрі. Часто виступаємо партнерами у виставах («Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Богема», «Любов до трьох апельсинів» та інш. — Т. П. ). Спочатку я бігав за Ольгою хвостиком. Страшенно ревнував. Боявся, що її у мене вкрадуть. А потім став стриманішим. Для мене Ольга не тільки кохана жінка, але і найкращий друг, чудовий партнер на сцені. Ми намагаємося домашні справи робити спільно: так веселіше і швидше. Зоряною хворобою не хворіємо. Говоримо один одному правду, підказуємо, якщо роль не виходить. Ми добре підійшли один одному, хоч довго притиралися. Знайомі 10 років, а сімейною парою живемо три роки. Є у нас улюблена дата — 16 жовтня, яку щорічно відзначаємо. Від неї ведемо лік нашого кохання.

— А як ваші діти поставилися до сімейних змін?

— Нормально. У мене від попереднього шлюбу росте син Андрій (йому 11 років), у Ольги донька Катя (13 років). Ми не ділимо дітей на твоїх і моїх. Вони один одного чудово розуміють, товаришують. Щодня спілкуються. Ми разом відпочиваємо і живемо неподалік (через двір). Намагаємося дітям створити нормальні умови. Вони себе не почувають обділеними нашою увагою. Є у нашій сім’ї і загальний улюбленчик — пес Тіма (такса). Це він — головний у домі.

— Андрій, у вас є режисерська жилка. Не хотілося б спробувати себе на терені постановника?

— Дуже хочу. Можливо, поступлю на режисерський у якийсь вуз. Через кілька років складу конкуренцію нашим режисерам у театрі. Жартую, хоча... Я дуже люблю наш театр. Мені навіть здається, що якби я з нього пішов, то помер. Я уявляю який величезний біль і постійну рану в серці мав А. Б. Солов’яненко, коли залишив Оперу. Не дай Бог, комусь пережити подібне...

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments