Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Три іпостасі Володимира Зубицького

Відомий митець про баян, конкуренцію і політику
15 липня, 2011 - 00:00
ВОЛОДИМИР ЗУБИЦЬКИЙ: БАЯН — УСЕСВІТНІЙ ІНСТРУМЕНТ! / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА /«День»

Володимир Зубицький із 1995-го мешкає в Італії, куди переїхала вся його музична родина. Нещодавній авторський концерт майстра, що відбувся у Великому залі Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, став щасливою нагодою побачити й почути Зубицького у всіх трьох його «іпостасях» (композитора, баяніста й диригента). Ініціатором вечору виступила блискуча скрипалька Богдана Півненко, яка запросила до співпраці ансамбль «Київська камерата» (художній керівник Валерій Матюхін) та легендарну співачку Ніну Матвієнко. У «класичній» половині концерту були виконані Третя камерна симфонія «Пам’яті Бориса Лятошинського» для 14 струнних, частини «Легенда» та «Свято в горах» з Болгарської сюїти для баяну-соло, «Ой у полі вітер віє» (плач Оксани з фольк-опери «Чумацький шлях», лібрето В. Довжика) для голосу й камерного оркестру, а також Концерт для скрипки з оркестром. У другому відділенні артисти «Київської камерати» вийшли на сцену в капелюхах — і почався ...«академічний джаз»: «Rossiniana», «Chao, Muchacho!» та, на закінчення, «Посвята Астору П’яццолло». Після концерту Володимир Зубицький розповів «Дню» про те, що робить в Італії, чому так рідко грає в Україні, про свій улюблений інструмент — баян, грати на якому композитор колись хотів кинути, але не зміг...

«Я ЗАРАЗ БІЛЬШЕ ВІРЮ В ПЕРИФЕРІЮ, АНІЖ У СТОЛИЦЮ»

— Ви прожили досить довгий відрізок життя в Україні, стали визнаним, шанованим музикантом, а потім разом з родиною переїхали до Італії, де, по суті, почали нове життя. З чого воно тепер складається?

— Молодим я встигав робити дуже багато речей, тепер встигаю набагато менше. Але, незважаючи на те, що їздити з баяном по всьому світу нелегко, продовжую досить багато грати... Приблизно третина моїх концертів відбувається в храмах. Коли я тільки приїхав на Захід і грав свої «сонати», на мене дивилися якось криво... По-перше, це важка для сприйняття музика, по-друге, дуже довгі форми. Тоді я зрозумів, що для західної публіки треба писати коротше й «інформативніше». І обов’язково треба грати джаз. В одній програмі чергую джаз, бароко, романтику й фольклор. Останнім часом багато гастролюю в країнах «ексюніону»: Росії, Прибалтиці. Нещодавно давав чотири концерти в російських містах — Барнаулі, Новосибірську, Омську, Томську й Новокузнецьку (у рамках фестивалю «Лібертанго»). Це фестиваль-конкурс, один з найбільших у світі, учасником якого може стати будь-хто — від вокаліста до інструменталіста, від класичного виконавця до того, хто грає на народних інструментах, від солістів до ансамблів. На цей конкурс, що вже вчетверте відбувається у Барнаулі, Омську, з’їжджаються сотні музикантів, після чого проходять концерти лауреатів. Раніше двічі проводили його в Італії, в місті Ланчано. Конкурс «мігрує». Хотіли, щоб він проходив по всьому світу, але це дуже важко організувати.

— А чому не проводили «Лібертанго» в Україні?

— В Україні для подібних змагань немає бази. Навіть провести звичайний авторський концерт надзвичайно важко. Пам’ятаю, як минулого разу, за власний кошт, орендував київський Будинок вчителя і сам усе організовував... Після того, як все вже відбулося, у мене залишилося якесь неприємне враження: Київ розчарував... Останні десять років я тут взагалі нічого не проводив. Виступаю по всьому світу, а додому приїжджаю лише відпочивати... Утім я дуже радий, що знову вийшов на сцену зі своїми друзями — «Київською камератою». Дуже різноманітну й непросту програму вони змогли підготувати за короткий час. Радий, що погодилася виступити Ніна Матвієнко. Чверть століття тому я для неї написав трьохактну фольклорну оперу «Чумацький шлях». Цей твір досі не виконано...

— Ви були в Києві, коли в Національній музичній академії поставили вашу оперу «Палата № 6» за оповіданням А. Чехова?

— Бачив другу прем’єру — і був дуже щасливий. Шкода, що не вдалося цей спектакль утримати в репертуарі Оперної студії... Знаєте, я зараз більше вірю в периферію, аніж в столицю. Думаю, якби моя опера пішла десь в обласному центрі, то вона скоріше б «прижилася», аніж у Києві. У 2012 році її мають поставити в Бельгії. Там багато камерних театрів, а для «Палати № 6» великий зал і не потрібний, у великому залі вона не вражає слухачів так сильно, як в малому.

«У КИЇВСЬКІЙ КОНСЕРВАТОРІЇ 1938 р. ПРОФЕСОР МАРК ГЕЛІС ВІДКРИВ ПЕРШУ У СВІТІ КАФЕДРУ НАРОДНИХ ІНСТРУМЕНТІВ»

— Розкажіть, на чому сьогодні сконцентрована ваша діяльність в Італії?

— Найбільше роботи маю весною, улітку й восени. Проводжу два великих міжнародних конкурси. Один — «Премія Ланчано», другий — «Премія Монтезе». Обидва відбуваються в жовтні або у вересні. «Премія Ланчано» — великий конкурс на базі баянного виконавства, який проходить уже двадцять років! У ньому можуть брати участь бандеоністи, баяністи, акордеоністи, а разом з ними й виконавці на решті інструментів. Наприклад, може приїхати камерний оркестр з одним баяністом у складі. Хочемо розвивати баян в ансамблі з іншими інструментами. Маємо величезне журі — на минулому конкурсі засідало 26 членів суддівської команди. Щороку конкурс відвідують від 600 до 900 учасників. Близько 80 відсотків — з країн колишнього соцтабору. Намагаюся привозити якомога більше молодих українських музикантів. Останнього разу зібрали 44 найкращих виконавців з кожної області, посадили на автобус і повезли в Італію. Цього року, думаю, приїде вже два автобуси з музикантами. Влаштуємо серію благодійних концертів за участю лауреатів усіх попередніх конкурсів. А у лютому сподіваємося зробити таке турне по всій Україні. Адже в Україні є лауреати, а про них ніхто не знає! Це образливо для музиканта і страшна біда для нашого суспільства... На літо, як правило, я переїжджаю в Португалію, Німеччину, Іспанію, що проводити там баянні майстер-класи. Кілька разів бував у США. Проте на Заході дуже важко організувати виступ з оркестром, а в Росії в кожному невеликому містечку є власний маленький оркестрик — або камерний, або оркестр народних інструментів. Через це я переоркестрував усі свої твори для народного складу! Усі свої чотири концерти для баяну граю з цими оркестриками й отримую задоволення не менше, ніж виступаючи з колективами академічного складу. У Росії виконавство на народних інструментах підтримує держава, баян там — шанована річ. А що в нас? Один називає його акордеоном, інший — російським інструментом, ще хтось — німецьким... А насправді баян — усесвітній інструмент!

— Які країни світу ви вважаєте сучасними центрами виконавства на баяні?

— За часів соціалізму це був Радянський Союз. У Київській консерваторії 1938 року професор Марк Геліс відкрив першу в світі кафедру народних інструментів! У радянських виконавців училися західні музиканти. Тепер поступово центр зміщується. У Франції дуже хороший рівень гри на баяні, у Німеччині баян викладають у шести Hoсhschule на надзвичайно високому рівні. В Італії краще виготовляють інструменти, ніж грають на них, але з десять консерваторій мають баянні кафедри.

— Що свого часу спонукало вас закінчили консерваторію за трьома спеціальностями? Одного баяну стало замало?

— У московському Гнесинському музичному училищі в мене був прекрасний викладач — Володимир Миколайович Мотов, який навчався композиції в Тихона Хренникова. Мені дуже пощастило, що була така людина, яка з любов’ю прищепила мені бажання писати музику. Не тому, що треба писати чи ти хочеш цього, а тому що воно просто з тебе витікає! Зроблю «Камаринську», а він: «А тепер подивимось, як би зробив Бетховен!», — і показує твір Бетховена на ту ж тему («12 варіацій на російську тему»). Мотов став мені другим батьком. Він уже старенький, зовсім сліпий. Кожного разу, як буваю в нього, відчуваю якусь надзвичайно рідкісну людську доброту мого вчителя... Після третього курсу я поступив в Київську консерваторію до Володимира Бесфамільнова, бо вже мав атестат вечірньої школи (закінчив екстерном). На вступі грав власні твори, і Бесфамільнов привів мене до Мирослава Скорика. Так я почав тягнути два факультети. Коли закінчив баян, пішов на диригування: спочатку вчився у Володимира Кожухаря, а коли Кожухар поїхав до Москви на запрошення театру Немировича-Данченка, то перейшов до Вадима Гнєдаша.

У молодості я багато гастролював з «Укрконцертом». Один місяць на рік їздив по всьому СРСР і грав на баяні. Тоді 30—40 концертів відігравав — і роби, що хочеш... Я решту часу присвячував диригуванню і композиції (тоді дуже багато писав). Частина написаного досі не виконали і, мабуть, не виконають уже ніколи... Зі всіх опер поставлена лише одна, і то найменша — «Палата № 6». Комічна опера за В. Шукшиним «До третіх півнів», фактично, була заборонена. Як тоді це робилося? Показував свій твір у Спілці композиторів. Мені говорили, що написано професійно, а потім підходив «колега» і казав: «Слухай, у 1937 році тебе би за таке засадили. Тому, якщо хочеш далі спокійно жити і виїздити за кордон, тихенько забери й поклади у шухляду»...

Сім років мене не випускали за кордон, проте це було пов’язано з іншим. 1975 року на Кубку світу для баяністів у Фінляндії, де я отримав першу премію і звання «Чемпіон світу по баяну», якась жіночка всій делегації подарувала по Біблії російською мовою. Коли я повертався з конкурсу, підійшов кадебіст і попросив мої паспортні дані... А згодом усі мої заплановані за кордоном гастролі було скасовано. Навіть виконавство я хотів кинути. Такі часи були...

А щодо композиції... Шостакович міг написати відверто антисталінську симфонію, а назвати її «1905 рік». Так само робили й в Україні. Спочатку я не здогадувався про таку колосальну можливість уникнути цензури. Першу свою симфонію назвав «Sinfonia lugubre», тобто «Скорботна симфонія». Її виконав диригент Федір Глущенко, а далі — тиша... Тоді один мудрий музикознавець каже мені: «Ну чому ти такий дурний? Напиши щось на зразок «Пам’яті жертв фашизму» — і жодних проблем!». Написав ці три чарівних слова, і після того мені дали Премію ім. Островського, надрукували партитуру. За часів комунізму була можливість уникати цих всіх «рогаток», бо люди, які керували мистецтвом, у музиці нічого не тямили. Назва симфонії для них була перш за все...

«КОЛИСЬ ЗАБОРОНИ БУЛИ СУТО ІДЕОЛОГІЧНІ, А ЗАРАЗ НА ЗАХОДІ — ЕСТЕТИЧНИЙ ДИКТАТ»

— Натомість зараз складається так, що твори з тими «чарівними» назвами (без розбору) зараховані до кон’юнктурних, хоча серед них є багато й хорошої музики...

— Так, якщо Сергій Прокоф’єв присвятив твір Сталіну, то зараз він, на жаль, не виконується. Те саме — з Арамом Хачатуряном та іншими радянськими класиками. Щоб вижити, композитор мусив працювати під систему.

Дисидентство (неофіційно) і зараз існує. Колись заборони були суто ідеологічні, а зараз на Заході спостерігається набагато страшніша річ — естетичний диктат. Приміром, якщо ти написав твір «під Булеза», то його виконають, якщо ж «під Стравінського» чи «під Сильвестрова», точно скажуть, що це все «не те». Раніше ти міг змінити слово в назві твору і писати все, що завгодно, а зараз композитор змушений працювати в певній «локальній» техніці, щоб сподобатися «естетичному диктатору», кожний з яких має свій фестиваль.

Недавно я прослухав кілька концертів київського форуму «Музика молодих». Чую, що той працює під того, той — під того, і думаю: може він робить політику, а не музику? Він просто хоче, щоб його музику виконали на фестивалі, і тому так пише, чи робить це справді з любов’ю? З одного боку, тепер є можливість писати все, що хочеш, але, з іншого — зараз не так просто йти своєю дорогою. Молодим дуже тяжко. Якщо з’явиться молодий композитор з індивідуальним обличчям, не схожий ні на кого, не впевнений, чи його музику будуть виконувати ті, хто мають свої естетичні «застереження». Дай Боже, щоб я помилявся.

— А проте, сьогодні кожний при бажанні може знайти свою «локальну» територію або просто створити її власноруч. Особисто ви з ким зараз об’єднуєтеся?

— Ні з ким. Мене годує баян, завдяки йому в композиції я ні від кого не залежу. Мені не треба йти на якийсь фестиваль, нести свою партитуру й просити, щоб її виконали. Сам написав — сам зіграв. Запросили зіграти — виконую свій новий твір. Не хочу видатися нескромним, але саме так було і в Ліста, і в Рахманінова. Упевнений, що композитор повинен грати на інструменті або диригувати, інакше він не відчуває музику у всій її повноті.

— Серед ваших колег-диригентів хто для вас є авторитетом?

— Валерія Матюхіна я називаю «українським Дягілєвим». Він був і лишається «біологічним стимулятором» для багатьох наших композиторів. Десятки авторів (хтось ще живий, хтось помер) писали на його неофіційне замовлення. Довгий час ансамблем Спілки композиторів диригував Федір Глущенко — колосальний музикант. Він з двох репетицій робив те, що тепер, мабуть, і з двадцяти ніхто не зробить! Я щасливий, що Федір Глущенко встигнув записати мою Третю камерну симфонію. Згадую, коли приніс йому перший твір — «Concerto rustico» («Сільський концерт»), Глущенко запитав, чи маю я якісь побажання. Я показав йому партитуру з купою поміток. Приходжу на другий день на репетицію — він усе запам’ятав і реалізував! Колись Вадим Гнєдаш казав, що оркестр мусить виконувати так, щоб усі були задоволені. Гнєдаш 17 років працював з Оркестром радіо і телебачення Украиїни, грав не тільки шедеври, до кожного твору ставився високопрофесійно. З ним мені теж пощастило працювати. Дуже шкодую, що не застав Стефана Турчака. Вважаю, що Євген Станкович виріс як композитор дякуючи диригенту від Бога — Турчаку. Бо людина, яка реалізує твої твори, — не менш важлива, ніж автор. Хороший виконавець робить тебе набагато кращим композитором, ніж ти є насправді.

«МУЗИКАНТІВ СЬОГОДНІ БАГАТО, А ОРКЕСТРІВ НАВРЯД ЧИ СТАНЕ БІЛЬШЕ...»

— З вами в Італію виїхала вся родина. Що вони зараз роблять?

— Коли ми прибули до Італії, старшому синові Станіславу, флейтисту, було 16, меншому — Володі, віолончелісту, — 14. На Заході обидва закінчили консерваторію, Володимир тепер учиться в Пезаро, в аспірантурі. Дружина, Наталя Зубицька, — піаністка. В Італії ми почали грати квартетом. Я робив аранжування маленьких п’єсок на кшталт «Мелодії» Скорика. Коли діти виросли, грали складніші твори: першу частину Другого концерту Рахманінова, фіналу Скрипкового концерту Хачатуряна (Станіслав на флейті грав сольну партію, а ми втрьох йому акомпанували). Таким складом ми могли виступати навіть в тих містах, де немає оркестру. Записали два диски, один з них — до 2000-річчя від народження Христа, видали в Римі на замовлення церкви, на ньому — музика на релігійні тексти. Зараз сини виросли, кожний прагне бути солістом. Вони багато їздять по майстер-класах, бо консерваторія дає тільки базову освіту. Після того треба ще років десять попрацювати, аби вийти на добрий рівень. Конкуренція велика. Нині в Італії багато безробітних музикантів. Населення Пезаро — усього 70 тисяч, і при тому місто має консерваторію на 2 тисячі студентів. Тільки флейтистів 110 осіб! Куди їх дівати? Тому 90% лишаються безробітними, отримують другу освіту. Україні це теж загрожує, бо музикантів сьогодні багато, а оркестрів навряд чи стане більше... Знаєте, якщо добре придивитися до нинішньої Національної спілки композиторів, то відсотків сорок її членів є колишніми баяністами. Тому що для баяніста імпровізувати — це природно, у нього творчість нероздільна з виконавством...

Юлія БЕНТЯ, музикознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments