У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Три іпостасі Володимира Зубицького

Відомий митець про баян, конкуренцію і політику
15 липня, 2011 - 00:00
ВОЛОДИМИР ЗУБИЦЬКИЙ: БАЯН — УСЕСВІТНІЙ ІНСТРУМЕНТ! / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА /«День»

Володимир Зубицький із 1995-го мешкає в Італії, куди переїхала вся його музична родина. Нещодавній авторський концерт майстра, що відбувся у Великому залі Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, став щасливою нагодою побачити й почути Зубицького у всіх трьох його «іпостасях» (композитора, баяніста й диригента). Ініціатором вечору виступила блискуча скрипалька Богдана Півненко, яка запросила до співпраці ансамбль «Київська камерата» (художній керівник Валерій Матюхін) та легендарну співачку Ніну Матвієнко. У «класичній» половині концерту були виконані Третя камерна симфонія «Пам’яті Бориса Лятошинського» для 14 струнних, частини «Легенда» та «Свято в горах» з Болгарської сюїти для баяну-соло, «Ой у полі вітер віє» (плач Оксани з фольк-опери «Чумацький шлях», лібрето В. Довжика) для голосу й камерного оркестру, а також Концерт для скрипки з оркестром. У другому відділенні артисти «Київської камерати» вийшли на сцену в капелюхах — і почався ...«академічний джаз»: «Rossiniana», «Chao, Muchacho!» та, на закінчення, «Посвята Астору П’яццолло». Після концерту Володимир Зубицький розповів «Дню» про те, що робить в Італії, чому так рідко грає в Україні, про свій улюблений інструмент — баян, грати на якому композитор колись хотів кинути, але не зміг...

«Я ЗАРАЗ БІЛЬШЕ ВІРЮ В ПЕРИФЕРІЮ, АНІЖ У СТОЛИЦЮ»

— Ви прожили досить довгий відрізок життя в Україні, стали визнаним, шанованим музикантом, а потім разом з родиною переїхали до Італії, де, по суті, почали нове життя. З чого воно тепер складається?

— Молодим я встигав робити дуже багато речей, тепер встигаю набагато менше. Але, незважаючи на те, що їздити з баяном по всьому світу нелегко, продовжую досить багато грати... Приблизно третина моїх концертів відбувається в храмах. Коли я тільки приїхав на Захід і грав свої «сонати», на мене дивилися якось криво... По-перше, це важка для сприйняття музика, по-друге, дуже довгі форми. Тоді я зрозумів, що для західної публіки треба писати коротше й «інформативніше». І обов’язково треба грати джаз. В одній програмі чергую джаз, бароко, романтику й фольклор. Останнім часом багато гастролюю в країнах «ексюніону»: Росії, Прибалтиці. Нещодавно давав чотири концерти в російських містах — Барнаулі, Новосибірську, Омську, Томську й Новокузнецьку (у рамках фестивалю «Лібертанго»). Це фестиваль-конкурс, один з найбільших у світі, учасником якого може стати будь-хто — від вокаліста до інструменталіста, від класичного виконавця до того, хто грає на народних інструментах, від солістів до ансамблів. На цей конкурс, що вже вчетверте відбувається у Барнаулі, Омську, з’їжджаються сотні музикантів, після чого проходять концерти лауреатів. Раніше двічі проводили його в Італії, в місті Ланчано. Конкурс «мігрує». Хотіли, щоб він проходив по всьому світу, але це дуже важко організувати.

— А чому не проводили «Лібертанго» в Україні?

— В Україні для подібних змагань немає бази. Навіть провести звичайний авторський концерт надзвичайно важко. Пам’ятаю, як минулого разу, за власний кошт, орендував київський Будинок вчителя і сам усе організовував... Після того, як все вже відбулося, у мене залишилося якесь неприємне враження: Київ розчарував... Останні десять років я тут взагалі нічого не проводив. Виступаю по всьому світу, а додому приїжджаю лише відпочивати... Утім я дуже радий, що знову вийшов на сцену зі своїми друзями — «Київською камератою». Дуже різноманітну й непросту програму вони змогли підготувати за короткий час. Радий, що погодилася виступити Ніна Матвієнко. Чверть століття тому я для неї написав трьохактну фольклорну оперу «Чумацький шлях». Цей твір досі не виконано...

— Ви були в Києві, коли в Національній музичній академії поставили вашу оперу «Палата № 6» за оповіданням А. Чехова?

— Бачив другу прем’єру — і був дуже щасливий. Шкода, що не вдалося цей спектакль утримати в репертуарі Оперної студії... Знаєте, я зараз більше вірю в периферію, аніж в столицю. Думаю, якби моя опера пішла десь в обласному центрі, то вона скоріше б «прижилася», аніж у Києві. У 2012 році її мають поставити в Бельгії. Там багато камерних театрів, а для «Палати № 6» великий зал і не потрібний, у великому залі вона не вражає слухачів так сильно, як в малому.

«У КИЇВСЬКІЙ КОНСЕРВАТОРІЇ 1938 р. ПРОФЕСОР МАРК ГЕЛІС ВІДКРИВ ПЕРШУ У СВІТІ КАФЕДРУ НАРОДНИХ ІНСТРУМЕНТІВ»

— Розкажіть, на чому сьогодні сконцентрована ваша діяльність в Італії?

— Найбільше роботи маю весною, улітку й восени. Проводжу два великих міжнародних конкурси. Один — «Премія Ланчано», другий — «Премія Монтезе». Обидва відбуваються в жовтні або у вересні. «Премія Ланчано» — великий конкурс на базі баянного виконавства, який проходить уже двадцять років! У ньому можуть брати участь бандеоністи, баяністи, акордеоністи, а разом з ними й виконавці на решті інструментів. Наприклад, може приїхати камерний оркестр з одним баяністом у складі. Хочемо розвивати баян в ансамблі з іншими інструментами. Маємо величезне журі — на минулому конкурсі засідало 26 членів суддівської команди. Щороку конкурс відвідують від 600 до 900 учасників. Близько 80 відсотків — з країн колишнього соцтабору. Намагаюся привозити якомога більше молодих українських музикантів. Останнього разу зібрали 44 найкращих виконавців з кожної області, посадили на автобус і повезли в Італію. Цього року, думаю, приїде вже два автобуси з музикантами. Влаштуємо серію благодійних концертів за участю лауреатів усіх попередніх конкурсів. А у лютому сподіваємося зробити таке турне по всій Україні. Адже в Україні є лауреати, а про них ніхто не знає! Це образливо для музиканта і страшна біда для нашого суспільства... На літо, як правило, я переїжджаю в Португалію, Німеччину, Іспанію, що проводити там баянні майстер-класи. Кілька разів бував у США. Проте на Заході дуже важко організувати виступ з оркестром, а в Росії в кожному невеликому містечку є власний маленький оркестрик — або камерний, або оркестр народних інструментів. Через це я переоркестрував усі свої твори для народного складу! Усі свої чотири концерти для баяну граю з цими оркестриками й отримую задоволення не менше, ніж виступаючи з колективами академічного складу. У Росії виконавство на народних інструментах підтримує держава, баян там — шанована річ. А що в нас? Один називає його акордеоном, інший — російським інструментом, ще хтось — німецьким... А насправді баян — усесвітній інструмент!

— Які країни світу ви вважаєте сучасними центрами виконавства на баяні?

— За часів соціалізму це був Радянський Союз. У Київській консерваторії 1938 року професор Марк Геліс відкрив першу в світі кафедру народних інструментів! У радянських виконавців училися західні музиканти. Тепер поступово центр зміщується. У Франції дуже хороший рівень гри на баяні, у Німеччині баян викладають у шести Hoсhschule на надзвичайно високому рівні. В Італії краще виготовляють інструменти, ніж грають на них, але з десять консерваторій мають баянні кафедри.

— Що свого часу спонукало вас закінчили консерваторію за трьома спеціальностями? Одного баяну стало замало?

— У московському Гнесинському музичному училищі в мене був прекрасний викладач — Володимир Миколайович Мотов, який навчався композиції в Тихона Хренникова. Мені дуже пощастило, що була така людина, яка з любов’ю прищепила мені бажання писати музику. Не тому, що треба писати чи ти хочеш цього, а тому що воно просто з тебе витікає! Зроблю «Камаринську», а він: «А тепер подивимось, як би зробив Бетховен!», — і показує твір Бетховена на ту ж тему («12 варіацій на російську тему»). Мотов став мені другим батьком. Він уже старенький, зовсім сліпий. Кожного разу, як буваю в нього, відчуваю якусь надзвичайно рідкісну людську доброту мого вчителя... Після третього курсу я поступив в Київську консерваторію до Володимира Бесфамільнова, бо вже мав атестат вечірньої школи (закінчив екстерном). На вступі грав власні твори, і Бесфамільнов привів мене до Мирослава Скорика. Так я почав тягнути два факультети. Коли закінчив баян, пішов на диригування: спочатку вчився у Володимира Кожухаря, а коли Кожухар поїхав до Москви на запрошення театру Немировича-Данченка, то перейшов до Вадима Гнєдаша.

У молодості я багато гастролював з «Укрконцертом». Один місяць на рік їздив по всьому СРСР і грав на баяні. Тоді 30—40 концертів відігравав — і роби, що хочеш... Я решту часу присвячував диригуванню і композиції (тоді дуже багато писав). Частина написаного досі не виконали і, мабуть, не виконають уже ніколи... Зі всіх опер поставлена лише одна, і то найменша — «Палата № 6». Комічна опера за В. Шукшиним «До третіх півнів», фактично, була заборонена. Як тоді це робилося? Показував свій твір у Спілці композиторів. Мені говорили, що написано професійно, а потім підходив «колега» і казав: «Слухай, у 1937 році тебе би за таке засадили. Тому, якщо хочеш далі спокійно жити і виїздити за кордон, тихенько забери й поклади у шухляду»...

Сім років мене не випускали за кордон, проте це було пов’язано з іншим. 1975 року на Кубку світу для баяністів у Фінляндії, де я отримав першу премію і звання «Чемпіон світу по баяну», якась жіночка всій делегації подарувала по Біблії російською мовою. Коли я повертався з конкурсу, підійшов кадебіст і попросив мої паспортні дані... А згодом усі мої заплановані за кордоном гастролі було скасовано. Навіть виконавство я хотів кинути. Такі часи були...

А щодо композиції... Шостакович міг написати відверто антисталінську симфонію, а назвати її «1905 рік». Так само робили й в Україні. Спочатку я не здогадувався про таку колосальну можливість уникнути цензури. Першу свою симфонію назвав «Sinfonia lugubre», тобто «Скорботна симфонія». Її виконав диригент Федір Глущенко, а далі — тиша... Тоді один мудрий музикознавець каже мені: «Ну чому ти такий дурний? Напиши щось на зразок «Пам’яті жертв фашизму» — і жодних проблем!». Написав ці три чарівних слова, і після того мені дали Премію ім. Островського, надрукували партитуру. За часів комунізму була можливість уникати цих всіх «рогаток», бо люди, які керували мистецтвом, у музиці нічого не тямили. Назва симфонії для них була перш за все...

«КОЛИСЬ ЗАБОРОНИ БУЛИ СУТО ІДЕОЛОГІЧНІ, А ЗАРАЗ НА ЗАХОДІ — ЕСТЕТИЧНИЙ ДИКТАТ»

— Натомість зараз складається так, що твори з тими «чарівними» назвами (без розбору) зараховані до кон’юнктурних, хоча серед них є багато й хорошої музики...

— Так, якщо Сергій Прокоф’єв присвятив твір Сталіну, то зараз він, на жаль, не виконується. Те саме — з Арамом Хачатуряном та іншими радянськими класиками. Щоб вижити, композитор мусив працювати під систему.

Дисидентство (неофіційно) і зараз існує. Колись заборони були суто ідеологічні, а зараз на Заході спостерігається набагато страшніша річ — естетичний диктат. Приміром, якщо ти написав твір «під Булеза», то його виконають, якщо ж «під Стравінського» чи «під Сильвестрова», точно скажуть, що це все «не те». Раніше ти міг змінити слово в назві твору і писати все, що завгодно, а зараз композитор змушений працювати в певній «локальній» техніці, щоб сподобатися «естетичному диктатору», кожний з яких має свій фестиваль.

Недавно я прослухав кілька концертів київського форуму «Музика молодих». Чую, що той працює під того, той — під того, і думаю: може він робить політику, а не музику? Він просто хоче, щоб його музику виконали на фестивалі, і тому так пише, чи робить це справді з любов’ю? З одного боку, тепер є можливість писати все, що хочеш, але, з іншого — зараз не так просто йти своєю дорогою. Молодим дуже тяжко. Якщо з’явиться молодий композитор з індивідуальним обличчям, не схожий ні на кого, не впевнений, чи його музику будуть виконувати ті, хто мають свої естетичні «застереження». Дай Боже, щоб я помилявся.

— А проте, сьогодні кожний при бажанні може знайти свою «локальну» територію або просто створити її власноруч. Особисто ви з ким зараз об’єднуєтеся?

— Ні з ким. Мене годує баян, завдяки йому в композиції я ні від кого не залежу. Мені не треба йти на якийсь фестиваль, нести свою партитуру й просити, щоб її виконали. Сам написав — сам зіграв. Запросили зіграти — виконую свій новий твір. Не хочу видатися нескромним, але саме так було і в Ліста, і в Рахманінова. Упевнений, що композитор повинен грати на інструменті або диригувати, інакше він не відчуває музику у всій її повноті.

— Серед ваших колег-диригентів хто для вас є авторитетом?

— Валерія Матюхіна я називаю «українським Дягілєвим». Він був і лишається «біологічним стимулятором» для багатьох наших композиторів. Десятки авторів (хтось ще живий, хтось помер) писали на його неофіційне замовлення. Довгий час ансамблем Спілки композиторів диригував Федір Глущенко — колосальний музикант. Він з двох репетицій робив те, що тепер, мабуть, і з двадцяти ніхто не зробить! Я щасливий, що Федір Глущенко встигнув записати мою Третю камерну симфонію. Згадую, коли приніс йому перший твір — «Concerto rustico» («Сільський концерт»), Глущенко запитав, чи маю я якісь побажання. Я показав йому партитуру з купою поміток. Приходжу на другий день на репетицію — він усе запам’ятав і реалізував! Колись Вадим Гнєдаш казав, що оркестр мусить виконувати так, щоб усі були задоволені. Гнєдаш 17 років працював з Оркестром радіо і телебачення Украиїни, грав не тільки шедеври, до кожного твору ставився високопрофесійно. З ним мені теж пощастило працювати. Дуже шкодую, що не застав Стефана Турчака. Вважаю, що Євген Станкович виріс як композитор дякуючи диригенту від Бога — Турчаку. Бо людина, яка реалізує твої твори, — не менш важлива, ніж автор. Хороший виконавець робить тебе набагато кращим композитором, ніж ти є насправді.

«МУЗИКАНТІВ СЬОГОДНІ БАГАТО, А ОРКЕСТРІВ НАВРЯД ЧИ СТАНЕ БІЛЬШЕ...»

— З вами в Італію виїхала вся родина. Що вони зараз роблять?

— Коли ми прибули до Італії, старшому синові Станіславу, флейтисту, було 16, меншому — Володі, віолончелісту, — 14. На Заході обидва закінчили консерваторію, Володимир тепер учиться в Пезаро, в аспірантурі. Дружина, Наталя Зубицька, — піаністка. В Італії ми почали грати квартетом. Я робив аранжування маленьких п’єсок на кшталт «Мелодії» Скорика. Коли діти виросли, грали складніші твори: першу частину Другого концерту Рахманінова, фіналу Скрипкового концерту Хачатуряна (Станіслав на флейті грав сольну партію, а ми втрьох йому акомпанували). Таким складом ми могли виступати навіть в тих містах, де немає оркестру. Записали два диски, один з них — до 2000-річчя від народження Христа, видали в Римі на замовлення церкви, на ньому — музика на релігійні тексти. Зараз сини виросли, кожний прагне бути солістом. Вони багато їздять по майстер-класах, бо консерваторія дає тільки базову освіту. Після того треба ще років десять попрацювати, аби вийти на добрий рівень. Конкуренція велика. Нині в Італії багато безробітних музикантів. Населення Пезаро — усього 70 тисяч, і при тому місто має консерваторію на 2 тисячі студентів. Тільки флейтистів 110 осіб! Куди їх дівати? Тому 90% лишаються безробітними, отримують другу освіту. Україні це теж загрожує, бо музикантів сьогодні багато, а оркестрів навряд чи стане більше... Знаєте, якщо добре придивитися до нинішньої Національної спілки композиторів, то відсотків сорок її членів є колишніми баяністами. Тому що для баяніста імпровізувати — це природно, у нього творчість нероздільна з виконавством...

Юлія БЕНТЯ, музикознавець
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments