Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

«Українська література — на піднесенні»

Відомий літературознавець, професор Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії Юрій КОВАЛІВ самотужки взявся видавати авторську історію літератури в десяти томах
18 червня, 2013 - 16:46
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Перший том проекту вже побачив світ (Історія української літератури: кінець ХІХ — поч. ХХІ стст. Підручник у 10 т. / Юрій Ковалів. — К., 2013. — Т.1: У пошуках іманентного сенсу. — 512 с.). З одного боку, на такий обсяг роботи, як правило, зважуються колективи науковців-літературознавців. З другого — професор Ковалів має перед собою схожий досвід авторських історій літератури від С. Єфремова, М. Грушевського, Д. Чижевського та ін.

Про авторське бачення української літератури та вміння читати по-особливому «День» розмовляв із Юрієм КОВАЛІВИМ.

— До української літератури постійно висувають претензії, мовляв, вона повинна виховувати, формувати лідерів громадської думки, бути «підручником життя». Насправді вона не має дублювати педагогіку, політику, ідеологію, релігію тощо, хоча ці елементи неминуче присутні в художньому творі. Визначальним мусить бути естетичний критерій, а письменник — рівновеликим світові, перебувати з ним у продуктивному діалозі. Література, — говорить Юрій Іванович, — у сконцентрованій образній формі, на відміну від науки, передає сутність людського буття, духовний досвід нації й людства, спонукає кожного з нас до розуміння, хто ми є в цьому світі. Тому кожен находить у ній себе, як свого часу писав Овідій (Amores). Визначальним тут має бути художній критерій. Це — світова тенденція. До речі, українська література ніколи не була відірваною від європейського контексту, завжди перебувала в циркуляції світових художній ідей. Наприклад, український модернізм виник на перехресті європейської «філософії життя» й національної «філософії серця». Уявлення, ніби наша література — «другосортна», «провінційна», тому що «селянська» (якщо послатися на О. Шпенглера, культура пов’язана з селом, а цивілізація як фаза її занепаду — з містом), зумовлене або її незнанням, або провокативними намірами. Жанрово-стильове розмаїття межі ХІХ—ХХ стст., про що йдеться у 1 й 2 томах мого видавничого проекту, свідчить про інтелектуальний потенціал, урбаністичний пафос, філософічні концепції українського письменства, переконує, що інтенсивні експериментальні пошуки почалися не у 1920-х роках, а значно раніше.

— Чи не надто складна ноша — одній людині писати історію літератури в 10 томах?

— Я про це не думаю, а просто роблю своє діло, як перед цим при написанні двотомної Літературознавчої енциклопедії. Вважаю, що мусять бути історії й колективні, й авторські. Кожна з них має свої плюси й мінуси. Разом вони, взаємодоповнюючись, спростовують поширене уявлення постсучасного суспільства, враженого тенденціями епістемологічного розриву, ніби сьогодні неможливе універсальне, енциклопедичне знання. Авторська історія, на відміну від колективної, означена цілісним баченням, концептуальністю літературного процесу, відносною свободою мислення, хоча, зрозуміло, ідеальних робіт не існує.

Спочатку я писав багатотомну монографію з історії української літератури кінця ХІХ — початку ХХ стст., але сьогодні навряд чи якесь видавництво могло б зважитися на такий проект. Тому пристав на пропозицію директора ВЦ «Академія» Василя Теремка переробити працю на підручник, дотримуючись поєднання академічного й університетського досвіду, набутого як в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, так і на викладацькій роботі в різних вишах, нині — в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Водночас моїм завданням стала систематизація й узагальнення досліджень науковців-філологів упродовж століття, не минаючи, в разі потреби, матеріалів рукописних відділів, вводячи в літературознавчий обіг дисертації, переважна більшість яких припадає пилом у бібліотеках. Таким чином, проект розрахований не лише на допитливого студента, а й на фахівця-гуманітарія широкого профілю.

Те, що об’єктом аналізу в історії письменства було обрано кінець ХІХ — початок ХХІ стст ., має тверді підстави, адже давня й нова літератури достатньо досліджені, хоча потребують переосмислення з погляду нових методологій. Кожен етап сучасної й новітньої літератури складається з її загального і теоретичного огляду в конкретно-історичному контексті, з аналізу лірики, епосу й драми, завершується висновком. Такі етапи формують відповідні різновеликі блоки, які відображають непросту еволюцію українського письменства, що перетікала кількома рукавами на материзні й еміграції, злившись сьогодні в одне річище. Ідеться про перехідний час межі ХІХ — початку ХХ стст., етап національно-визвольних змагань, «розстріляного відродження», репресій і «соцреалізму», еміграційного й західноукраїнського письменства міжвоєнного двадцятиліття, періоду Другої світової війни, МУРу, Об’єднання українських письменників «Слово», нью-йоркської групи, шістдесятництва та його диференціації (колаборанти, дисиденти, Київська школа, «химерна проза», «тиха лірика» тощо), творчість 1980-х, кінця ХХ — початку ХХІ стст.

Основний критерій аналізу історії літератури в десятитомнику — художній. Тому першорядну роль відіграє талановитий твір, а не місце письменника в літературній ієрархії.

— Чи сильно українці сьогодні цікавляться власною літературою?

— Скажу так: справжніх бібліофілів в Україні небагато. Вони мають вишуканий смак і тому читають далеко не все, що їм пропонує ринок. Натомість більшість українців цікавляться так званою паралітературою — легким чтивом різного виду. У цьому нічого поганого немає, і про неї повинен говорити історик письменства, адже в усі часи існувала масова література, наприклад, романи на кшталт «Трьох мушкетерів» О. Дюма або «Записок кирпатого Мефістофеля» В. Винниченка.

Сьогодні склалося уявлення, що українці майже не помічають художньої літератури. Звичайно, наш сучасник багато часу витрачає на «скриню Пандори», тобто телебачення, а тут ще й з’явився Інтернет зі своїми соціальними мережами. У такій ситуації видозмінюється культура читання.

Деякі літературознавці нарікають, що українська поезія опинилася на маргінесах соціуму. Я з цим не згоден. Письменник нині незалежний від багатьох речей, які були, принаймні, 25—30 років тому. Головне: немає цензора. Це дало свої результати: в поезію прийшли інтелектуали, ерудовані автори, що спричинило своєрідний вибух у сучасній українській поезії. Це засвідчує лірика Ліни Костенко, Емми Андієвської, Віри Вовк, О. Лишеги, В. Герасим’юка, Т. Федюка, С. Пантюка, Р. Скиби, Маріанни Кіяновської, І. Андрусяка, Олесі Мудрак, Анни Малігон та ін. Також чимало зрушень помітно в нашій прозі, зокрема у творах Ю. Мушкетика, Вал. Шевчука, Галини Тарасюк, Галини Пагутяк, В. Лиса, Є. Пашковського, Ю. Андруховича, Оксани Забужко, В. Портяка, В. Шкляра... До речі, в сучасній драматургії активно пишуть півтори сотні талановитих драматургів. Проблема лише в тому, що не кожен режисер візьметься їх ставити.

— Чому?

— Режисеру потрібно, щоб вистава окупилася, тому він покладається на безпрограшний варіант поставити — класику або «розкрученого» драматурга. Утім, це не нова проблема. Варто згадати провал драми «Блакитна троянда» Лесі Українки, яку не могли адекватно декодувати корифеї українського театру.

— Ваша історія літератури закінчуватиметься аналізом книжкових видань наших днів. Як оцінюєте сучасний стан літератури?

— Я не погоджуюся з поширеною в літературознавстві думкою, що вивчення історії літератури має завершуватися півсотні років тому, що новітнє письменство не варте серйозної аналітичної уваги в системі цієї історії, тому що переживає етап становлення. Таким чином відкидається основне — література як незавершений проект людського духу, адже творчість нині живих письменників, зокрема молодих, перспективних, для дослідника має таке ж значення, як і художня спадщина класиків. Варто взяти за приклад С. Єфремова, який висвітлював у своїй історії доробки живих сучасників. А на питання про сучасний стан української літератури я щойно відповів: наразі вона на піднесенні.

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments