«Я не визнаю поняття «інтелектуальний живопис»

Майстер нещодавно відзначив свій 70-річний ювілей. Не тільки беззаперечний художній талант Миколи Євлампійовича, а і його колоритна зовнішність, що нагадує лик та образ різночинця-демократа ХІХ ст., богемний дух та виразний гучний бас, який одразу впізнається в натовпі кожного київського вернісажу, робить митця одним із найяскравіших представників київського художнього братерства.

Любов і мистецтво — два крила, які підносять людину понад бар’єрами мирської суєти та буденності. Любов всесильна: могутність цієї стихії настільки велика, що, мабуть, немає народу, який би не склав своїх пісень про це велике почуття людини, яке властиве їй одвічно. Твори Миколи Соколова — про безмірну любов до життя, про його самовіддану закоханість у мистецтво і захоплення мистецьким пошуком. Сміливий соковитою яскравістю темпераментно-палкий фігуративний живопис Соколова в шалених червоних кольоросполученнях, в якому лейтмотивом звучить образ української жінки-красуні, сприймається на його персоналії нуртуючим вулканом емоцій митця. На відміну від його стриманих у сіро-чорній палітрі урбаністичних абстракцій з виразним музикальним ритмом, чи то складних у тональних співвідношеннях картинах із серії «Дами в капелюхах» і серії «Ню», чи мінімалістичних у використанні засобів виразності, проте надзвичайно вишуканих пейзажів і натюрмортів у техніці акварелі, які, здається, споріднені з японською графікою.

Свою любов до України, яка нині переживає смутні часи, Соколов доволі умовно розкриває на виставці у великорозмірних загадково-містичних карнавально-барвистих полотнах, що створені митцем під впливом образності малоросійських повістей Миколи Гоголя. Здоровому духу і красі народних жіночих образів, майстерно ним написаних — яскравих, життєрадісних, пісенно-дзвінких, які символізують омріяну ще Гоголем чарівну Україну, — Соколов протиставляє образи дідьків, що уособлюють сучасних носіїв живого зла, ворожі сили, духи брехні, які створюють абсурдну дійсність, в якій ми, українці, змушені існувати останніми роками. В добу трагічних сутінок України митець у своїх нових полотнах сміється і тужить разом зі своїм геніальним тезкою — Миколою Гоголем.

Соколов — художник багатогранного обдарування: природжений художник-монументаліст, живописець, графік, упізнаваний своєю оригінальною художньою манерою в його фігуративних творах, написаних олією і темперою — колористично-елегантних, настроєвих, наповнених тонкими асоціаціями.

Миколі Євлампієвичу, який зростав серед ікон та фресок православних храмів ХVІІ століття в місті Ярославлі в Росії, але 1976 року оселився і назавжди зріднився з іншим прекрасним містом Ярослава Мудрого — Києвом, у 1999 — 2000 роках випала велика честь працювати над відтворенням київських монументальних мозаїк у центральному куполі Михайлівського Золотоверхого собору. Виконання роботи такого високого рівня складності було уможливлено завдяки ґрунтовній професійній школі, яку Микола пройшов на відділенні живопису в Ярославльському художньому училищі (1961 — 1967) і в майстерні монументального живопису Ленінградського вищого художньо-промислового училища ім. В. Мухіної (1971 — 1976). Досвід копіювання фресок Діонісія у Ферапонтовому монастирі під час навчання у славетній «Мухінці», безперечно, став у пригоді майстру в його зірковий час роботи над мозаїками Михайлівського Золотоверхого собору в самому серці України.

Педагогами Соколова у ЛВХПУ були Г. Савинов, Г. Рубльов, А. Тамбасов, К. Іогансен — колишні учні таких всесвітньо відомих художників першої треті ХХ століття, як К. Петров-Водкін, П. Філонов, О. Осмьоркін, які навчали своїх студентів уникати у творах умисних зорових ефектів, поверхової правдоподібності і будувати свої картини на тонких тональних співвідношеннях, де є внутрішнє напруження, що перетворюється на потужну візуальну експресію. І в цьому позитивна якість живопису Соколова, який ретельно вибудовує свої композиції, ніби каменяр, викладає стіну з окремих мазків-цеглин, прагнучи до гармонійного живописного синтезу кольору, образу, форми, простору. «Живопис для мене — не арифметика, не логіка. Я не визнаю поняття «інтелектуальний живопис». Для мене живопис — це тонке відчуття сполучень та співвідношень кольору, що природно як дихання. А ще — це свобода і свято. І більш важливо не що чи кого пишу з натури, а образний стан того, що пишу. Портрет та образ — не одне й те саме», — завершує Соколов інтерв’ю словами свого улюбленого педагога Гліба Савинова — одного з найкращих учнів Олександра Осмьоркіна. Гадаю, саме завдячуючи цьому творчому кредо твори київського митця Миколи Соколова прикрашають Центр мистецтв у Лос-Анджелесі (США), а також приватні колекції Австрії, Австралії, Великобританії, Ізраїлю, Італії, Канади, Нідерландів, Фінляндії, ЮАР, Японії.