«Я себе вважаю українською співачкою, якa живе у Відні»

Червень у молодої, дуже талановитої української оперної співачки, яка живе у Відні, а виступає на найпрестижніших сценах світу, минув під знаком України. Олена Бєлкіна стала окрасою фестивалю в Івано-Франківську (Porto Franko ГогольFest). При чому не побоялася екстриму — концерт барокової музики відбувся... на залізничному вокзалі і це стало експериментом у творчій долі оперної діви.

Потім божественний голос (колоратурне мецо-сопрано) почули кияни та гості нашої столиці. Бєлкіна взяла участь у вечорі, якій був присвяченій дню народження легендарної примадонни та педагогу Євгенії Мірошниченко, у класі якої у НМАУ навчалась Олена.

А справжнім подарунком високої класики стало фантастичне виконання головної партії Анджеліни в «Попелюшці» Дж. Россіні, яке відбулося на сцені Національної опери України. Бєлкіна і її колеги — солісти Київської опери (Тарас Штонда, Ольга Нагорна, Петро Остапенко, Сергій Пащук, Ольга Фомічова і Сергей Ковнір) продемонстрували злагоджений ансамбль, акторську і вокальну майстерність, але найяскравішою зіркою вистави стала саме Олена Бєлкіна. Глядачі слухали її, затамувавши подих, переживали за дійством, яке відбувалося на сцені, а у фіналі пролунали овації — публіка не шкодувала долонь! Співачка ще раз доказала слухачам, що партія Анджеліни — коронна в її репертуарі, і праві закордонні музичні критики, які називають Бєлкіну «найкращою сучасною виконавицею опери «Попелюшка»!

«МЕНІ ЦІКАВО СПРОБУВАТИ ЩОСЬ НОВЕ, НЕЗВИЧНЕ»

— Олено, які ваші враження від Porto Franko ГогольFest? Ви вперше співали на вокзалі, і як бароковий репертуар сприймала непідготовлена публіка?

— Це був мій творчий експеримент і доволі неординарний арт-проект. Організатори фестивалю захотіли поєднати різні види мистецтва: кіно, театр, літературу і музику (класичну, сучасну та альтернативну), презентуючи їх на нестандартних площадках. Коли я отримала запрошення, то не знала, що концерт планують провести нa залізничному вокзалі. Спочатку ми обговорювали програму, яку я повинна була виконувати, а про те, що бароковий репертуар лунатиме на вокзалі я дізналася вже коли приїхала до Івано-Франківська. Чесно скажу, що здивувалася, але організатори форуму запевнили, що адміністрація залізничного вокзалу зробить все, щоб потяги не гуркотіли під час концерту, який розпочався о 22.00. Знаєте, я більше хвилювалася, як непідготовлена до серйозної музики публіка сприйме барокові твори. А для себе вирішила, що цей вечір стане моїм експериментом. Програма була дуже гарна — лунали твори Генделя, Вівальді, Баха, Перселла. Я виступала разом із музикантами івано-франківського камерного оркестру Harmonia Nobile. Слухачі (а це були ті, хто чекав свій потяг, співробітники вокзалу, а також чимало людей спеціально прийшли послухати класичні твори, прочитавши афіші фесту) дуже доброзичливі і тепло нас сприймали. З першої хвилини відчула увагу і навіть забула, що концерт відбувається не у філармонії, а на вокзалі.

Тепер, оглядаючись назад, я радію, що було «віконце» у моєму гастрольному графіку, і що мала змогу приїхати в Україну. Мені вдалося за один вояж поєднати виступи на Porto Franko ГогольFest, віддати шану пам’яті своєму педагогу Є.С. Мірошниченко, а також заспівати свою улюблену оперу — россінівську «Попелюшку».

— Тобто можна сказати, що ви не боїтесь експериментів?

— Мені цікаво спробувати щось нове, незвичне. Зараз на європейських сценах режисери люблять часто експериментувати. Наприклад, щорічно, з 1946 р. у липні — серпні у Брегенці (Австрія) відбувається знаменитий фестиваль «Опера на озері». Вистави грають на відкритому повітрі і на плавучих сценах. Це місце де виконуються найвідоміші опери світу, які можна відчути по-новому. Мене запросили виступити на цьому фестивалі у наступному році і виконати головну партію в опері «Кармен» Бізе. Постановник сказав, що фінал змінять і Хозе мою героїню не буде вбивати ножем, а викине в озеро... Але переживати мені не потрібно, бо під водою будуть чергувати водолази і мене врятують. Тепер мені потрібно навчитися добре плавати, бо рятувальники — це добре, але краще самій дати собі раду — є нагода свої страхи переборювати.

— Ви вчилися вокальному мистецтву у Мірошниченко. Євгенія Семенівна була суворим педагогом?

— Євгенія Семенівна була особистістю великого масштабу. Вона захоплювала своїм прекрасним голосом і артистичністю на сцені. Це була примадонна. Вона була різною: душевною, і суворою, могла накричати, а могла весело посміятися. Я вважаю, що мені пощастило, що навчалася у її класі у Національній музичній академії України, адже ці уроки заклали фундамент, на якому базується професіоналізм співака. Оперне мистецтво дуже складне і треба багато працювати, аби добитися успіху. Мірошниченко не робила поблажок і завжди підкреслювала, нам, її учням, що Бог дав голос, але цього мало, і щоб розкрити талант можна тільки коли людина постійно йде вперед і багато працює. Вона вчила нас не боятися труднощів, і ці життєві й мистецькі уроки мені дуже допомагають.

— Анджеліна — ваша коронна партія. Коли опера «Попелюшка» з’явилася у вашому репертуарі? Ви виконуєте цю оперу в різних театрах, а яка з постановок найбільш дорога і запам’яталася?

— У 2011 році мене запросили знятися у музичному фільмі «Попелюшка» (режисер Карло Вердоне). Це відбулося після того як продюсер Андреа Андерманн почув мене у Дюссельдорфі у парті Розіни і запропонував виконати партію Анджеліни у стрічці. Фільм «Попелюшка» транслювали «наживо» у різних країнах світу, а потім демонстрували в кінотеатрах Італії. Я вважаю, що то був для мене Його Величність Випадок. У той час я вже три роки працювала у театрі, виконувала невеликі партії, а тут відразу «Попелюшка» Россіні. Я багато займалася вокалом, шукала відтінки ролі. Після успішної прем’єри різні театри почали пропонувати цікаві оперні проекти, але мені приходилося відмовлятися бо у театрі, де я була постійною солісткою, чимале навантаження.

Нещодавно я виступала у Празі — у Національному театрі — і це була не класична, як у фільмі, а сучасна постановка «Попелюшки». Оригінальна вистава і мені було цікаво в ній грати. Хоча режисер придумав екстрим: на сцені побудували вагон (це був дім Дона Маньїфіко, барона ді Монтеф’ясконе, батька Клорінди та Тізбе і вітчима Попелюшки), який крутився, змінюючи декорації. На даху вагона розташувався сад, де моя героїня поливала квіти. А коли Алідоро, філософ, наставник дона Раміро, принца Салерно зробив чудо — дарує гарне плаття для балу для Анджеліни (артист стоїть у саду і раптом у нього за спиною з’являються крила, а з колосників спускаються канатики, мене підчіплюють, і я починаю літати над сценою, а внизу танцює балет — вийшло дуже гарно, як у справжній казці). Лунає арія Алідоро і ми разом їдемо на бал до принца...

«ЗАРАЗ Я У ТВОРЧОМУ ВІЛЬНОМУ «ПЛАВАННІ»

— Олено, ви зараз штатний соліст конкретного театру чи «вільний художник» і самі заключаєте контракти на постановки?

— Я була солісткою у штаті театру: спочатку три роки відпрацювала у Лейпцигскій опері, потім два роки у Віденській Staatsoper. Усе було прекрасно, але поступово я зрозуміла, що цікавих запрошень співати у різних театрах багато, а мій контракт з Віденською Оперою не дає можливість відволікатись на щось інше. Бо штатний соліст повинен служити в першу чергу своєму театру і має велику загрузку у репертуарі. Нині у Європі така система театральних контрактів практикується лише у німецькомовних країнах, а всі інші, зокрема, Італія, Франція, Іспанія — не мають штатних солістів, а тільки запрошених на різні проекти. Тому я вирішила піти у творче вільне «плавання». І дуже цим задоволена бо це розширює горизонти і є можливість приймати участь у різних постановках театрів і країн.

— Зараз на європейських оперних сценах головну «скрипку» грає не диригент, а режисер, і, запрошуючи вокаліста, перш за все дивиться, який це артист, а потім уже — як співає. З ким із відомих режисерів і диригентів вам вдалося попрацювати, а з ким ще мрієте створити спільну виставу?

— У мене вже були зустрічі з видатними особистостями, які дали чимало для мого творчого розвитку. Зокрема, це знамениті режисери: Петер Конвічний (Німеччина) — у нього у кожній роботі фантазія безмежна, проте й наявна залізна логіка ; Клаус Гут — він прославився своїми неординарними постановками на Зальцбургському фестивалі та у Театрі «Ла Скала» і нині вважається одним із найкращих сучасний оперних режисерів; Андреас Хомокі, з яким я працювала у Токіо у «Весіллі Фігаро», та інші. Ці режисери знають, що хочуть і чітко ставлять завдання солістам і хору. Закордоном артист повинен виконувати волю постановника. Хоча в Україні диктує диригент, а не режисер. Є у світі лише кілька маестро до яких прислухаються всі! Це легендарний італійський диригент Ріккардо Муті (до 2005 р. він був художнім керівник Театру «Ла Скала»)... Але нині тенденція такa, що саме режисери диктують, як ставити оперні вистави.

«ПОЗИТИВНІ ЕМОЦІЇ ДОПОМАГАЮТЬ ГАРНО ВИСТУПИТИ»

— У кожного вокаліста є свій ритуал, як настроїтися на виступ, а який у вас?

— Головне добре відпочити і виспатися. Стараюся багато не їсти (на повний шлунок зовсім не можу співати), а найголовніше — налаштуватися на позитив, не з’ясовувати стосунки із колегами перед виставою. Взагалі позитивні емоції допомагають гарно виступити.

— Яку партію ви мрієте виконати?

— Їх декілька. На партію Кармен (однойменна опера Бізе) у мене у наступному році вже підписаний контракт. Дуже хочеться заспівати у «Нормі» Белліні партію жриці Адальджізи. Є прекрасний россінівський репертуар для мецо-сопрано і багато з того мрію ще виконати.

— Вважається, що опери Россіні — вищий пілотаж для вокаліста, бо потрібно показати силу й красу голосу, справлятися зі складними речитативами-скоромовками і демонструвати акторську майстерність.

— Я партію Анджеліни у «Попелюшці» готувала з італійським педагогом. Ми скрупульозно розбирали весь текст, кожне слово, кожну ноту. Скоромовки — дуже важлива складова і зв’язка цієї опери. Їх треба співати так, немов ти розмовляєш, не робити паузи. З Тарасом Штондою (виконавець ролі Дон Маньїфіко) ми добре знайомі. Він чудовий співак, харизматичний актор і прекрасний партнер на сцені. Він розуміє текст, активно розкриває свій образ, знаходить кумедні фарби і це прикрашає виставу. Я його раніше сприймала як дуже серйозного співка, котрий виконує такі монументальні ролі, як Досіфей («Хованщина» М. Мусоргського). Руслан («Руслан і Людмила» М. Глінки), Король Рене, Кочубей («Іоланта», «Мазепа» П. Чайковського), Борис Годунов та Пімен («Борис Годунов» М. Мусоргського), а у «Попелюшці» він такий кумедний і вміє чудово перевтілюватись. До речі, Штонда запропонував, щоб ми разом у наступному сезоні виступили у філармонічному концерті, акомпанувати буде чудова піаністка Анастасія Тітович, а тому киянам я кажу — до скорого побачення!