Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

«Я з дитинства міг із закритими очима провести екскурсію по експозиції...»

Новопризначений директор Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд — про злидні, інтриги й надії
16 серпня, 2018 - 16:08
ОДЕСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ РОЗТАШОВАНО В ЦЕНТРІ МІСТА, В БУДІВЛІ ПАЛАЦУ ПОТОЦЬКИХ, ПАМ’ЯТНИКУ АРХІТЕКТУРИ ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ (ЗБУДОВАНИЙ У 1827 Р.) БУВ ВІДКРИТИЙ 6 ЛИСТОПАДА 1899 РОКУ СТАРАННЯМИ ОДЕСЬКОГО ТОВАРИСТВА ВИТОНЧЕНИХ МИСТЕЦТВ

Одним із найбільших довколамистецьких скандалів цього року стало призначення нового директора Одеського художнього музею. «День» писав про цю ситуацію (див. «Бунт святенників», 16.03.18).

Як відомо, на цю посаду проводився конкурс, який у грудні минулого року з перевагою в один голос виграв відомий художник одеського походження Олександр РОЙТБУРД. Його конкурентами також виступили колишній директор музею Віталій Абрамов і його заступник Сергій Сєдих.

Об’єктивність результатів ніхто не оспорював. Проте ближче до дати остаточного затвердження почалися малозрозумілі маніпуляції. Спочатку комісія з культури при Одеській облраді виступила проти призначення. Паралельно в ЗМІ та в інтернеті була розгорнута кампанія чорного піару проти Ройтбурда особисто. Останньому приписувалося авторство чужих полотен, для цього залучалися нікому не відомі експерти. Закінчилося все провальним голосуванням в облраді. Найбільш активно проти призначення, підігнавши свою масовку під стіни ради, виступали діячі горезвісного «Опоблоку», зокрема, відомий шанувальник «русского мира» Віталій САУТЬОНКОВ. Аргументи були на рівні радянських часів: мовляв, кандидат малює аморальні картини.

Водночас листи на підтримку художника підписали півсотні діячів культури, журналістів, провідних музейників. Зрештою все закінчилося перемогою здорового глузду: голова Одеської обласної державної адміністрації Максим СТЕПАНОВ таки призначив Ройтбурда директором музею. Контракт підписано на 5 років.

Одеський художній музей розташовано в центрі міста, в будівлі палацу Потоцьких, пам’ятнику архітектури початку XIX століття (збудований у 1827 р.) Був відкритий 6 листопада 1899 року стараннями Одеського товариства витончених мистецтв. Музейне зібрання почалося з картин, переданих Петербурзькою академією мистецтв. Нині експозиція музею розміщена в 26 залах. У колекції представлені твори світових та українських митців, серед них — Валентин Сєров, Михайло Врубель, Микола Реріх, Борис Кустодієв, Олександр Бенуа, Костянтин Сомов, Василь Кандинський, а також Володимир Боровиковський, Амвросій Ждаха, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Олександр Мурашко, Петро Левченко, Марія Примаченко, Михайло Дерегус, Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Йосип Бокшай, Андрій Коцка, Тарас Шевченко.

Ми розмовляли з Олександром Анатолійовичем у сквері перед фасадом музею.

— Одразу спитаю прямо: що вас привело на ці галери?

— До мене приходили волонтери, які підтримували музей — дехто з них зараз є частиною нашої команди — і просили вмовити тих чи тих людей у Одесі чи в Києві обійняти посаду. В музеї на той час тривала криза влади. Було незрозуміло, чи зможе тодішній директор, пан Абрамов, продовжувати виконувати свої обов’язки, конструктивних кандидатур не вдавалося знайти й скінчилося це тим, що нікого не вмовили, тож я вирішив піти на це сам. Ще один мотив: я зрозумів, що не маю права критикувати Одесу, якщо сам відсторонююсь від можливості бодай на якійсь ділянці змінити ситуацію на краще і зробити серйозний проект, який би поліпшив і імідж, і життя міста.

— А яка ваша особиста історія з музеєм?

— Я його знаю з дитинства. Міг ще тоді з заплющеними очима проводити по ньому екскурсії вдома й казати, де яка картина висить. Проте, коли я сюди приходив у дорослішому віці, мені не дуже подобалося, що якісь речі по 40 років висять на одному й тому самому місці. А подекуди експозиція навіть гірша, ніж у радянську добу. Складалося враження, ніби життя закінчилося і тут наче, як кладовище. Хоча музей може стати не просто осередком, а флагманом модернізації культури, чого Україна вкрай потребує. Пошуки через 300 — 400 років того, хто правий, а хто винний, де була зрада, а де перемога — це абсолютно деструктивно. Майбутнє має країна з проектом цього майбутнього, з раціональним економічним концептом розвитку і прогресивною культурною політикою. Причому остання включає не лише мистецтво, а й позиціонування країни в світі, освіту, охорону здоров’я тощо. Сьогодні ж ми ще не обрізали пуповину ані з радянською системою, ані — остаточно — з Росією.

— Щодо минулого: в якому стані ви застали музей?

— По-перше, я застав трудовий конфлікт. Більшість працівників боялася приходу нового керівництва.

— То як вони відреагували на вас?

— Я цього найменше чекав — ці бабусі й ветерани музею стали моїми прибічниками. Маю цілком дружні стосунки з головною хоронителькою колекції, яка дивом усе зберегла. Вона 50 років у музеї — й жодної пропажі не було. І ще — в усіх розуміння того, що щось треба змінювати.

— Що ж треба змінювати?

— Головна проблема — обмеженість ресурсу. Зараз фантазував із архітекторами, як збільшити виставкові площини. Це гранично важливо. Якщо збільшити музей утричі, то він стане в 30 разів цікавішим. У нас багато періодів мистецтва лежать у сховищі, ніхто їх не бачить.

— Вам вдалося знайти якісь особливі скарби?

— У запасниках така кількість першокласного живопису, що уявлення про рівень цієї колекції може кардинально змінитися. Там десятки панських портретів із садиб, наївних міських портретів, багато великих полотен російських академістів, про які навіть у Росії не знають. Наприклад, картина Рєпіна завбільшки з метр, яку ми витягли зі сховища — ніхто не знав, що вона в нього є. Або «Пастушок» Перова — нехарактерний для його творчості. Він під впливом передвижників змальовував тяжку народну долю, а тут така ідилія — італійський хлопчик серед південних рослин, блакитне небо, чистий, щасливий, на сопілочці грає, в європейському вбранні — абсолютно нетипово. Лежала в запасниках — ніхто про неї не знав. А скільки в нас робіт об’єднання «Мир искусства»! У фахівців голова обертом іде, коли дізнаються цифру.

— То що заважає все це виставити?

— Брак місця. Ми не можемо адекватно виставити соцреалізм — так, він монструозний, але сьогодні вже цікавий; повноцінно представити добірку радянського андерграунду — «суворого стилю» — теж маємо в запасниках. Не можемо почати збирати сучасне мистецтво — бо немає куди його ставити. Не можемо зробити з музею повноцінний хаб, бо нема де лекцію прочитати. Не можемо організувати сувенірну крамничку або публічну бібліотеку. Неспроможні прийняти нормальну експозицію, бо наші зали не відповідають музейним стандартам. Нам треба робити капремонт, бо я бачив мапу, де в будівлі помітні п’ять великих тріщин — горизонтальних, вертикальних. Це ж будинок із ракушняка, збудований 1827 року. Він відтоді не ремонтувався, лише косметично. Балки між поверхами — боїмося, що вони не витримають скупчення народу. За виставковими залами є списаний, недіючий, але повний води пожежний резервуар, який привносить вологість до трьох залів і до фондів. А за музеєм починаються дикі хащі, де живуть безхатченки, наркомани закладки лишають, пройти неможливо через бите скло. Але ми не можемо добитися до керівництва міста і попросити, щоб нам цю територію віддали для розширення, бо колись у 1970-ті вона належала музею, але було передана місту на баланс, аби не платити за двірників.

— Якась нездоланна гора проблем... Що вам у таких умовах вдалося зробити?

— По-перше, ми в рази підняли відвідуваність музею. По-друге, провели часткову ротацію експозицій. Почали вибивати з бюрократичних інстанцій проектно-кошторисну документацію для ремонту історичних ліхтарів, але досі не отримали остаточні підстави почати ремонт.

— А що заважає розпочати капітальний ремонт?

— Колись уже держава виділяла гроші на це, але фірма, яка їх отримала, збанкрутувала, власник фірми зараз у розшуку, те, що залишилося, перерозподілили в інші місця, а інших коштів не дають, бо вже давали.

— Всі пам’ятають, у якій атмосфері приймалося рішення про ваше призначення. Чи стикаєтесь ви з прямим спротивом?

— Протидіють нам на рівні інстанцій, які, якщо можуть нам щось не підписати, то й не підписують. Це пасивний варіант. Активний — не вщухають атаки з боку депутатів, які влаштовували скандали ще на стадії мого призначення. Переважно цим займається їхній, так би мовити, лідер Віталій Саутьонков. Він, до речі, нещодавно поставив такий шикарний фонтан у селі Фонтанка (дикий кітч із голими наядами й херувимчиками. — Д.Д.). Як у Маяковського — «Даешь изящную жизнь».

— Чи є у вас конкретна стратегія, як з усього цього вибратись?

— Сформульованої стратегії не може бути, бо вона змінюється на ходу, залежно від того, де виникає черговий підводний камінь, де з’являються чергові союзники чи чергові противники. Інколи доводиться мало не партизанити.

— Звідки ви берете сили?

— Якщо є стимул, то мені працювати цікаво. Найцінніше для мене в цій роботі — це візіонерська частина.

— На власний живопис є час?

— Є. Щоправда, мене звинуватили, що я хочу підмінити картини з музею (з цілковито незворушним обличчям). Ось зараз я цим активно займаюсь, роблю нову серію — підміняю музейні полотна. Сьогодні вранці встиг одну завершити, ще жовтенького додам, сфотографую та викладу в «Фейсбук». А вчора я поміняв портрет Сєрова на портрет Мамонтова роботи Сєрова, а сьогодні підміню картину Ге, що цілком природно. І як уже сказали, всі оригінали продам Марині Порошенко або банкіру Вадиму Мороховському — це дві конкуруючі версії.

— Наостанок варто спитати про надію. В чому вона для вас, для музею?

— Я сподіваюся, що замість архаїчної радянської інституції ми побудуємо сучасний музей. Який змінить уявлення і про Одесу, і про те, що таке музей в Україні. Адже потенціал такої інституції, як музей, величезний. Просто в нашій країні не розуміють цього.

ДОВІДКА «Дня»

Олександр Анатолійович РОЙТБУРД (нар. 1961, Одеса) — український художник. 1983-го закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. З 1993 — співзасновник асоціації «Нове мистецтво» (Одеса). З 1993 по 1999 працював арт-директором, а з 1999 по 2001 — президентом цієї асоціації. 1997 — 1999 рр. — голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), 2001— 2002 — регіональний координатор фестивалю «Культурні герої» (Одеса), 2002-го — директор Галереї Гельмана в Києві. Учасник понад 100 виставок і мистецьких проектів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Одеса — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments