Як мануар перетворився на музей
Навряд. Місце було, справді, чудове, затишне — ліс, ставки, можливість усамітнення... Та хоч на той час Рильський був не тільки визнаним поетом і перекладачем, а й академіком, директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, грошей на будівництво не вистачало. За порадою рідних і друзів Максим Тадейович звертається до уряду з проханням надати йому позику. Всі інші проблеми, пов’язані з будівництвом, бере на себе друг і особистий секретар поета Ваган Олександрович Маміконян. І хоча за початковим задумом голосіївській оселі відводилась роль дачі, 1951 року вся родина Рильських переїздить до нового будинку. Та будинок у Голосієві — «мануар» (що в перекладі з французької означає «замок-резиденція»), як жартівливо називав його близький, ще гімназійний друг Максима Тадейовича, письменник і літературознавець Олександр Йосипович Дейч, став для поета не просто дахом над головою. Про гостинність Рильських ходили легенди. Сюди з усіх кінців світу, щоб побачити майстра, поспілкуватися з ним, почути його лагідний голос, приїздили люди.
Після смерті Максима Тадейовича його сини Георгій та Богдан вирішили подарувати будинок в Голосієві (разом iз книгозбірнею та меблями) державі, аби тут було створено меморіальний музей поета. Проте, як часто траплялося за совєцьких часів, документи затримались десь у «вищих інстанціях». Минали тижні, місяці... Невідомо скільки тягнулася б ця історія, якби не друзі. Раптом до Києва надійшов лист, підписаний багатьма видатними діячами літератури та мистецтва, зокрема І. Козловським, М. Гудзієм, О. Твардовським, де висловлювалася велика... подяка урядові України за відкриття музею М. Рильського. Цю історію детально описує в книзі спогадів «Мандрівка в молодість батька» син поета, Богдан Максимович Рильський, у розділі «Як «мануар» став музеєм»: «Переконаний, що нелегко було Олександрові Йосиповичу (Дейчу. — Ред.) зібрати під «дахом» одного листа таке сузір’я уславлених імен. Багато зусиль доклала й Євгенія Кузьмівна (дружина Дейча. — Ред.) до того, щоб цей лист не затримався у відділах чи підвідділах, щоб обминув численних помічників та референтів, а потрапив безпосередньо на стіл першого секретаря ЦК. І це було зроблено!» І зроблено було, як зазначає Богдан Максимович, тонко й тактовно, нібито питання фактично вже вирішено, і ніяких сумнівів щодо цього автори листа не мають.
Подальші події розгорталися швидко. 4 травня 1966 року. Радою Міністрів УРСР було ухвалено постанову про створення музею, а 10 липня 1968 року відбулося його урочисте відкриття.
Кожен з тих, хто працював у музеї за ці 30 років, залишив тут частку своєї душі. Особливою є пам’ять про творців його експозиції, насамперед про першого директора, сина поета Богдана Максимовича. Саме під його керівництвом було проведено роботу над 20-томним зібранням творів М. Рильського. Як і колись, за життя поета, у вітальні музею час від часу збираються люди. Приходять, щоб вшанувати його пам’ять поети Людмила Таран і Наталка Білоцерківець, викладач Аграрного університету Валентин Новак, науковці Євгенія Рукавіцина та Зоя Борисюк. Надихає музейників своїм ентузіазмом невтомна Ніла Андріївна Підпала, нинішній директор музею. І коли після вдало проведеної екскурсії або ж свята «Голосіївська осінь» чи «Голосіївська зав’язь» вона каже: «Це Богданові Максимовичу сподобалося б...» — то з’являється впевненість, що затишному голосіївському «мануарові» судять ще довгі добрі роки.
