Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Як стають найкращими трубачами?

Лідер квінтету «Київ-брас» Андрій Ільків — унікальний музикант, який з успіхом поєднує гру в ансамблі, сольне виконавство і паралельно виступає в оркестрі «Філармонія націй»
11 березня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА А. ІЛЬКІВА

Коли в Національному будинку органної та камерної музики виступає квінтет мідних духових інструментів «Київ-брас», в залі, як правило, ніде яблуку впасти. Адже публіка знає: поєднання двох труб, валторни, тромбона та туби здатне повернути до життя навіть мертвого! «Київ-брас» — це завжди позитивний настрій, помножений на віртуозне володіння інструментом кожним з учасників ансамблю та геніальність їхніх улюблених композиторів.

Трубачі Андрій Ільків і Геннадій Шепель, валторніст Михайло Желізняк, тромбоніст Сергій Кашин та тубіст Віталій Демченко виступають однією командою вже понад десятиліття. На їхньому рахунку сотні концертних програм, численні гастрольні виступи, феєричні творчі перемоги. А ще, звісно, сердечний біль за непевний стан духового виконавства в Україні, бездіяльність «офіційних» спілок на цій ділянці вітчизняного мистецтва, відсутність спеціально оснащених концертних залів, вади освітньої системи та неготовність публіки до сучасної музики.

Нинішній лідер колективу трубач Андрій Ільків — унікальний музикант, який з успіхом поєднує гру в ансамблі та сольні виступи, паралельно не полишаючи місце першої труби в знаменитому міжнародному оркестрі «Філармонія націй» Юстуса Франца. Ці три складові — соло, ансамбль, оркестр — дозволяють йому тримати в голові практично весь світовий музичний репертуар, створений для труби. Андрій Ільків вважає за правило доброго тону уникати розмов про власні перемоги на національних і міжнародних виконавських конкурсах, вважаючи сучасний статус «лауреата» безповоротно знеціненим. А йому було б чим похвалитися, принаймні «Перший талант світу» (почесне звання, отримане від Товариства любителів музики французької Тулузи 1995 року) — це звучить гордо. Труба Андрія Ільківа лунала на відкритті відновлених Михайлівського Золотоверхого собору та Золотих воріт у Києві, форумах Корпусу миру, дипломатичних прийомах. Його оркестрові соло можна почути у провідних виставах Національної опери України («Лускунчик», «Спляча красуня» Чайковського, «Фауст» Гуно). У перервах між концертами музикант, що нині у розквіті творчих сил, бере участь у роботі журі конкурсів та фестивалів, проводить майстер-класи, здійснює фондові записи для Національної радіокомпанії України.

КИЇВСЬКИЙ ФЕНОМЕН

— Андрію, коли сформувався той склад брас-квінтету, яким ви виступаєте зараз?

— Брас-квінтет — продукт середини ХХ століття, хоча схожі на нього ансамблі були і в ХІХ столітті. У барокові часи грали на зовсім інших інструментах — нетемперованих, тональних, дуже популярних, наприклад, у творах Генделя чи Телемана.

— Склад брас-квінтету формувався під впливом струнного квартету, до якого входять дві скрипки, альт, віолончель?

— Я би не сказав, що брас-квінтет походить від струнного квартету. Тут йдеться про загальні музичні принципи голосоведення. Цей склад характерний для мішаного хору, де є партії сопрано, альтів, тенорів і басів. У сучасному брас-квінтеті їм відповідають дві труби, валторна, тромбон і туба. Це найзручніший варіант мідного духового ансамблю, для якого написано величезну кількість творів.

— Наскільки такий тип ансамблю популярний зараз у світі? Чи можете назвати еталонні колективи?

— Еталонних ансамблів існує досить багато. В таких центрах духового мистецтва, як Німеччина, Франція, Англія, США, фактично в кожному великому місті працює дуже серйозний ансамбль. В Україні нині ця тенденція також відчувається. Наш ансамбль зароджувався наприкінці 1980-х років під назвою брас-квінтет «Україна» (мене у першому складі ще не було). Поштовхом для його утворення став виступ 1988 року на сцені Національної філармонії «Empirе Brass». Українські музиканти побачили, що сильний, професійний квінтет духових здатний самотужки давати повноцінні концерти.

Перші два роки у брас-квінтеті «Україна» постійно змінювалися учасники, ансамбль як такий існував лише на рівні ідеї. Остаточно він утвердився лише 1992 року, коли був прийнятий у штат Будинку органної та камерної музики. Відразу почалися гастролі, напрацьовувався широкий репертуар.

— Ви прийшли в ансамбль саме в цей час?

— Так, на початку 1993 року. Вважаю, що справжнє професійне становлення ансамблю почалося під час гастролей Францією, коли ми побачили, чим і як живе західний світ. Ви ж пам’ятаєте 1990-ті роки з їхньою розрухою... В театрах та концертних залах робилося те саме, що і в магазинах, — артистам було не до мистецтва, люди намагалися звести кінці з кінцями. Творчо виживали лише ті, хто їздив за кордон. Ми теж потрапили в цю обойму, непогано заробляли, підтримували свої родини і свій імідж. Гастролі спонукали до самовдосконалення. Звичайно, все це супроводжувалося змінами в складі ансамблю. В сьогоднішньому складі «Київ-брас» виступає останні дванадцять років. Крім мене в ансамблі грають трубач Геннадій Шепель, валторніст Михайло Желізняк, тромбоніст Сергій Кашин та тубіст Віталій Демченко.

— Хто займався організацією гастролей?

— Будинок органної та камерної музики надавав репетиційну і концертну базу, на залишках гастрольних маршрутів «Укрконцерту» гастролювали Україною. А все, що стосувалося закордонних поїздок, будувалося виключно на власних інвестиціях. Спочатку це була лише Франція, згодом підключили Німеччину, Італію, Іспанію.

— Грали в традиційних концертних залах чи на якихось альтернативних майданчиках?

— У західному світі немає такого вузького поняття — концертний зал. Якщо слухач бажає почути органну музику, йде в собор. Якщо у середині 1990-х ми виступали на фестивалі літньої музики чи в залі Корто, знаменитому камерному залі Парижа, то обирали одну програму. Якщо грали в соборах, що траплялося нерідко, то виконували в основному духовні твори. Програма залежить від залу так само, як обрання залу від програми. За два десятиліття було зіграно безліч програм. Серед них концерти до ювілейних дат Ісака Дунаєвського, Джорджа Гершвіна, Луї Армстронга. Одна з найважливіших умов нашої роботи — постійна співпраця з композиторами та аранжувальниками Анатолієм Серебренніковим й Андрієм Білоусовим.

— Ви єдиний музикант в Україні, який зміг оволодіти грою на барокові трубі — кларіно. Розкажіть про цей інструмент.

— З цим пов’язано багато проблем і тонкощів. Як відомо, усі інструменти того часу були настроєні на бароковий стрій, у якому «ля» дорівнює 415 Гц. Сучасний стрій орієнтований на 440 Гц, а по Києву — взагалі на 444 Гц. Для того, щоб показати цю трубу в ансамблі, потрібний орган чи клавесин, настроєний на 415 Гц. Такий клавесин у Києві є лише в консерваторії. Із скрипалями також проблема: у багатьох з них слух призвичаєний до висоти 440 Гц. Навіть якщо скрипку настроїти нижче, музиканту з абсолютним слухом грати на ній буде складно. Українській публіці кларіно першим показав Едвард Тар. 1996 року його було запрошено в консерваторію провести серію майстер-класів, а також виступити в Органному залі, де він виконав на трубі кларіно сонату Вівіані. 1998 року на київському Міжнародному конкурсі трубачів, який організовувала Гільдія трубачів (тоді я став його лауреатом), серед почесних гостей було двоє виконавців на трубі кларіно.

— Коли «Київ-брас» виходить на сцену із інструментами в руках, перед ним на стільцях лежить ще принаймні стільки ж інструментів...

— Туба, тромбон і валторна в квінтеті в одиничному екземплярі, це самодостатні інструменти. Труби ж мають широченну палітру. Кожний інструмент відрізняється і звучанням, і тембральними характеристиками. Найрозповсюдженіший варіант — труба in B. Далі — труби in C, in D, in Es, труба пікколо А, пікколо in B, флюгельгорн та інші. Якщо звучання має бути матовим, затемненим, береться один інструмент. Якщо треба, щоб труба прорізала, пропищала або просвистіла, — інший. В залежності від того, яка потрібна барва, обирається інструмент. В певному сенсі це чиста фізика: чим довша труба, тим нижче вона звучить, чим коротша — тим вище. У старовинній музиці високі інструменти застосовуються набагато частіше, ніж у сучасній. Із скрипками, до речі, те саме. Скрипка XVII століття не має такого «масивного» об’єму звучання, як сучасний інструмент.

— Чи можете ви назвати основні віхи у двадцятилітній роботі квінтету «Київ-брас»?

— З моменту заснування склад колективу змінювався декілька разів. Крім того, часто виконуємо розширені програми, запрошуючи інших музикантів. Ми завжди рівнялися на «Canadian Brass». Перша труба і керівник цього ансамблю Фред Міллс бував у Києві декілька разів, вперше — 2004 року. Разом з ним готували великі програми, де максимальна кількість учасників — 16 осіб. На превеликий жаль, близько двох років тому він загинув.... Минулого року проводили у Києві концерт пам’яті Фреда Міллса. Знайомство з цією людиною — найсерйозніший, найвагоміший факт біографії нашого ансамблю. Студентом я буквально молився на «Canadian Brass», не міг навіть уявити, що колись доведеться спілкуватися з цими видатними виконавцями. Кожного разу, коли трапляються такі знайомства, просимо позайматися з нами, порадити щось технологічно, технічно, стилістично.

— Таким чином ви отримуєте майстер-класи у відомих зарубіжних колег?

— На цьому тримається весь музичний світ! В Німеччині мені доводилося бути свідком того, як на майстер-класах відомі професори вчилися одне в одного. Це нормальне явище, тільки в Києві таке неможливо собі уявити. Тут, якщо підеш до іншого професора, тебе просто «з’їдять». Я це називаю «київським феноменом», такого в світі більше немає ніде. Одного разу, коли ми приїхали до Франції, професор Тулузької консерваторії попросив нас прослухати його студентів — слов’янська манера гри їм тоді була майже не знайома. Виявилося, що один із студентів на п’яти курсах консерваторії навчався дев’ять років, бо після закінчення кожного навчального року його керівник радив йому поїхати на рік до іншого викладача — спочатку в Німеччину, потім в Лондон і т.ін. Таким чином викладач стимулює постійне оновлення своєї школи.

ТРУБАЧІ, ЄДНАЙТЕСЯ!

— Чи існує якесь світове об’єднання трубачів? Якщо так, чи відчуваєте ви себе частиною певної «системи»?

— У світі існує декілька офіційних організацій. Гільдія трубачів — ієрархічна структура, яка функціонує на світовому рівні, в багатьох країнах. Навіть в Україні є своя Гільдія трубачів. Також існують різні асоціації. Але ж не мені вам розповідати, що такі різноголосі відносини, як у світі музики, важко ще десь знайти. Всюди, не тільки в нашій країні. Не знаходячи спільної мови, музиканти сваряться, шкодять одне одному. Нерідко якісь організації створюються на противагу іншим. Проте абсолютна більшість трубачів цілком вільні і просто спілкуються між собою. Наразі я не належу до жодного з офіційних об’єднань. Впевнений, що найсильніша організація та, у якій немає жодної організації. В моєму телефонному записнику близько тисячі координат трубачів зі всього світу. Якщо приїду в Мюнхен і захочеться посидіти, з’їсти баварську сосиску з пивом, завжди знайду п’ять-шість однодумців-трубачів, з якими із задоволенням це зроблю. Минулого року з оркестром «Філармонія націй» побував у США. Після концертів до мене підходили трубачі, запрошували поспілкуватись. Саме такі «асоціації» — живі, дієві та ефективні, тому що супроводжуються обміном інформацією та досвідом.

— Скажіть, а у нової музики є шанс потрапити в репертуар «Київ-брас»?

— Якщо зараз в Органному залі почнемо грати багато сучасної музики, то налякаємо публіку на п’ять років уперед. Нова музика досить специфічна, наш слухач може сприймати її лише дозовано. Хоча як переключення, на правах екзотики, «Антагонізм № 75» або симфонія Жільбера Амі спрацьовують.

— Тобто на Заході ви граєте повноцінні програми із сучасних творів, а київського слухача вважаєте до них не готовим?

— Такі програми розраховані на специфічну публіку, яка цілеспрямовано йде на сучасну музику. В Києві їх грати немає сенсу. Спробую пояснити свою позицію, хоча в жодному разі не претендую на правоту або об’єктивність. Мені здається, що 1990-ті роки настільки загнали українців в хаос, що вивести їх з того стану може лише мистецтво «позитивної конкретики».

— Ви маєте учнів?

— Прийнятна для мене форма викладання в Європі називається «майстер-класом». Займаюся з тими музикантами, які цілеспрямовано приїздять до мене з різних країн за тим, що саме я можу їм дати. Працювати з маленькими дітьми не вмію, а з консерваторії, де викладав дев’ять з половиною років, мене було звільнено «за прогули» — в день сольного виступу в одному з найпрестижніших залів Європи. Зі студентами консерваторії мені було дуже легко і цікаво займатися, особливо з тими, хто хотів працювати. Навчаючись на Заході, намагався передати власний досвід своїм учням.

— Серед вітчизняних ансамблів у квінтету «Київ-брас» є конкуренти?

— Давно викреслив для себе такі поняття, як «вороги» чи «конкуренти». Подібних ансамблів в Україні дуже багато. З багатьма з них підтримуємо добрі стосунки: обмінюємось нотним матеріалом, методами роботи, зустрічаємося під час спільних проектів. Найбільше в своїй професії не люблю конкурсів — вони ніколи не бувають об’єктивними... Раніше перемоги виборювалися важко, достойно, гідно. Музикант пишався перемогою, з повагою ніс звання лауреата. Зараз дуже часто премії та місця отримують в результаті перешіптування за кулісами, в ресторані або навіть у ліжку. Звичайно, у таких «лауреатів» творче майбутнє під запитанням. Ані я, ані «Київ-брас» ніколи не належали до їхнього числа. Все, чого нам вдалося досягнути, — це результат щоденних багатогодинних занять, віра в себе та підтримка близьких. А також удача та везіння. За все це завжди буду вдячним долі.

Юлія БЕНТЯ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments