Як стають режисерами?

Свій 80‑й день народження і 60‑річчя творчої діяльності Володимир Анатолійович відмітить в колі друзів, колег, учнів і шанувальників його таланту на рідній сцені - Філармонії.

Лукашев, як режисер і музично-театральний діяч  здійснив понад 100 різноманітних постановок на сценах України та за кордоном. Він авторитетний педагог у НМАУ, багато вихованців якого стали справжніми зірками, людина, ім’я якої органічно пов’язане із історією   ренесансу Національної філармонії, як  під час  і після  реконструкції цієї історичної будівлі…

-  Все моє життя – то ланцюг суцільних випадковостей, - вважає В. ЛУКАШЕВ. - Усі життєві перипетії, повороти моєї долі були не прогнозованими й незапланованими.  Однак,  зрештою,  окремі «пазли» цієї строкатої мозаїки подій склалися у ту картину, яку сьогодні ми й маємо…. Мої батьки не були пов’язані ані з музикою, ані взагалі з мистецтвом. Батько працював майстром цеху, де виробляли частини до танків. Мама була швачкою  на харківській фабриці «Динамо». У 1946 р. коли з Берліну після Другої світової війни додому повернувся мій рідний дядько й привіз  у подарунок трофейний акордеон. Спочатку я не  знав із якого боку до інструменту  підступитися і як на ньому грати. Та поступово став підбирати популярні мелодії пісень воєнного часу. Треба сказати, що я з малого віку любив співати. І практику перших сольних виступів   отримував на виборчих дільницях: зазвичай там концертні бригади влаштовували шефські концерти, до яких я охоче приєднувався, співаючи популярні мелодії та акомпануючи собі на акордеоні.

- І як довго тривав цей етап ваших «музичних університетів»?

- Аж поки одного разу після мого «сольного» виступу до мене не наблизився

літній чоловік і не запитав, де я навчаюся. На що я чесно відповів: «У 36-й школі на Совнаркомовській».Чоловік написав мені адресу музичної школи-десятирічки і запропонував  прийти наступного дня до його класу.  Після прослуховування мені оформили перевели до цієї школи. Так відбувся мій перший «зигзаг удачі».                                          

- Новий виток вашого становлення як митця, можливо, був пов'язаний вже зі вступом на вокальний факультет  Харківської консерваторії?

- Можна сказати й так. Коли я поступав, то було 137 претендентів на 7 місць вчитися на співаків. Тож вступити до музичного вишуза таких екстремальних умов –  хіба це не знак долі? Підчас навчання мені теж ішли певні «підказки» у напряму оперної кар’єри. Вже з 3-го курсу я  брав  участь у мімансі в постановках Оперної студії,  а з 4-го доводилося виступати у кордебалеті, причому мені навіть доручали танцювальну партію друга головного героя   Альберта в балеті А. Адана «Жізель», або «Русскую пляску» в «Євгенії Онєгіні»… Звичайно, я намагався якомога більше «всотати» з цієї театральної практики. Тож коли пізніше прийшов в оперу вже  як режисер, то  оперна справа була для мене відкритою книгою. І це завдяки тому, що у нас були надзвичайні педагоги, яких ми завжди цінували  й поважали.

Хоча, як прилежного студента, мене залишили викладати акторську майстерність для вокалістів на кафедрі оперної підготовки консерваторії а   я  вирішив далі вчитися  і поступив на режисерській факультет театрального інституту. Вже по закінченні консерваторії я  знову стаю студентом. І це було справжнім випробуванням на міцність.

- Чи не в той час  до вас прийшло усвідомлення того, що ваше покликання –музична режисура?

- Мені завжди імпонувало все пов’язане з театром, з дією, з динамікою. Я залюбки  виступав на сцені – чи то виконуючи арію в оперній мізансцені, чи роздуваючи баянні міхи та наспівуючи пісню перед пораненими бійцями... Справжнім   ліфтом для моєї музично-театральної кар’єри після закінчення режисерського факультету  Харківського театрального інституту  стала посада режисера-постановника кафедри оперної підготовки консерваторії (з часом я став  завідувачем цієї кафедри).

- У 1960-ті - час, коли незаперечним автором сценічної дії в опері стає саме режисер, це час кардинальних змін традиційної системи координат в оперному спектаклі. Тож можна вважати, що ви опинилися у потрібному місці у потрібний час: поставили більше 20-ти спектаклів упродовж 1964-1973 рр., які здійснили на сцені Оперної студії.  

- Мені запропонували обійняти посаду головного режисера Харківської опери. Це вийшло не очікувано. Викликали до обкому партії (тоді всім і культурою теж керували партійні органи) з наказом терміново переходити на роботу в Оперний театр. А кабінету головного режисера театру став для мене  своєрідним «пультом» управління оперним життям Харківського театру  впродовж 22 років.

- Вам дісталося оперне господарство у доволі занедбаному стані: попереднє керівництво не тішило харківських театралів частими прем'єрами, публіка майже не відвідувала постановки, а часто вони зовсім анулювалися, адже на спектакль продавалося лише кілька квитків.  Вам знадобилося починати по суті з розбудови стратегії повернення авторитету до опери, залучення до неї нового слухача і глядача… Та результат цього тривалого періоду говорить сам за себе: 40 спектаклів, що урізноманітнили оперні афіші привабливими назвами й іменами знаменитих композиторів: П. Чайковський («Чародійка», «Євгеній Онєгін», «Іоланта», «Пікова дама»), Дж. Верді («Аїда», «Травіата», «Дон Карлос»), Р. Леонкавалло («Паяци»), Ж. Бізе («Кармен») та багато інших,  в тому числі партитур сучасних авторів.

- Дійсно, це був колосальний досвід оперної режисури. Окремі мої постановки йшли в театрі по 20 років, і деякі з-поміж них було успішно поновлено у рік мого попереднього ювілею.

- Складається враження, що величезний режисерський досвід, напрацьований вами у Харківській опері, був перенесений на новий грунт – Національної філармонії України?

- І знову – випадковість! Хто міг спрогнозувати радикальні зміни у моїй біографії, до чого призвело рядове відрядження до Києва 20 років тому? Тоді Дмитро Іванович Остапенко, який був на той час  міністром культури України, запропонував мені очолити Національну філармонію й водночас стати її художнім керівником. Після повернення додому я впродовж тижня не наважувався сказати своїй дружині, що невдовзі треба залишати рідну домівку й «кинутися на амбразуру» в Києві, адже тоді  будівля філармонії знаходилася в аварійному  стані. Тривали масштабні реставраційні роботи, і часто функції художнього керівника відсувалися на другий план: розв’язувалися нагальні питання зведення опор, колон, риштування, оздоблення тощо. На щастя, до Києва я приїхав, уже маючи регалії народного артиста, професора, і через це був позбавлений необхідності витрачати час і зусилля на завоювання мистецького авторитету. І от за півроку Філармонія, як птах Фенікс, постала з руїн, у новому ошатному оздобленні, з новим «начинням» творчої інфраструктури. Паралельно  довелося розв’язувати масу проблем – від придбання стільців і пультів для оркестрантів до фраків, сорочок і краваток-метеликів для солістів. Спільними зусиллями  вдалося на балконі Колонного залу ім. Лисенка встановити орган. Так було відкрито шлях до насичення концертних програм невідомими до того широкому загалу органними партитурами барокової доби Й.-С. Баха, Г. Ф. Генделя та інших західноєвропейських класиків.  

А ще було здійснено справжній прорив у переформатуванні структури філармонії – організовано власний Симфонічний оркестр, що мав віднині обслуговувати численні філармонійні проекти. На чолі новоствореного колективу став молодий,   енергійний диригент Микола Дядюра, завдяки самовідданості якого  оркестр у короткий термін набув авторитету далеко за межами України. Крім того, у нас з’явилася власна студія звукозапису. Приємно, що «на горі»  було підтримано мою ініціативу отримання культурного гранту від уряду Японії на придбання музичних інструментів для симфонічного оркестру на суму близько 500 тис. доларів США…

- Але оперна режисерська жилка   пульсувала у вашій душі, не даючи заспокоїтися і час від часу «провокуючи» появу камерних   оперних спектаклів на сцені Філармонії.

- Сьогодні неозброєним оком помітно, як елементи театру й театралізації поступово «проростають» у найрізноманітніші жанри музичного виконавства.  Це виклики нашого динамічного часу, і режисери мають на нього адекватно реагувати.  Нині Національна філармонія багато в чому перебирає на себе функцію камерного оперного театру, який поки що залишається у мріях музикантів і київської публіки, хоча його ідея витає в повітрі вже багато років. Дійсно,  сцена Колонного залу ім. Лисенка є не лише концертним майданчиком. Тут часто відбуваються прем’єри оперних вистав у камерному форматі. Згадаймо хоча б постановку  опери В. Бібіка «Біг», опери О. Ізраїлева «Пісня кохання» тощо. На мій погляд, саме таким чином  ми посилюємо  важливу просвітницьку місію нашої установи – центрального концертного майданчику країни.  Численні концерти-вистави (з демонстрацією на Першому національному каналі ТБ) «Трубить Трубіж» за Б. Олійником, трилогія монументальних літературно-музичних вистав «Філармонічна шевченкіана» за участю хору, симфонічного оркестру, читця й солістів, літературно-мистецькі вистави «То була доба неповторна…», «Жнива скорботи», «Утоплена» (до 200‑річчя Гоголя), «Анна Ахматова» (до 120‑річчя поетеси), концерт-вистава «Гімн Києву», музично-поетична елегія «Пейзажі споминів» Б.‑І. Антонича та багато інших наших постановок сприймаються публікою із щирим захопленням. Тішить, що естафету оперно-режисерської спадкоємності нині підхоплюють уже мої творчі «онуки» – учні моєї учениці І. Нестеренко: минулого року з величезним успіхом на сцені Філармонії відбулася резонансна прем’єра комічної  опери Дж. Россіні «Синьйор Брускіно». Це дипломна робота     випускниці факультету музичної режисури НМАУ Ю. Журавкової.

Наприкінці нашої бесіди із Володимиром Анатолійовичем виникла думка, що  є раціональне зерно в афоризмі відомого театрального режисера Г. Товстоногова: «XX сторіччя — вік  атому, супутників, кібернетики та… режисури». І все ж: бути режисером свого життя – це прерогатива непересічних особистостей.