Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«Заблукані» знайшли дорогу до... Ліона

Доки триває міжсезонне затишшя, українська драма долає нові європейські театральні вершини
16 серпня, 2017 - 15:40
ВИСТАВА «ВТІКАЧІ» — ПРИТЧА ПРО УКРАЇНУ ЯК ЗОНУ ВІДЧУЖЕННЯ ВІД ВЛАСНОГО ШЛЯХУ, «ЗАБЛУКАНУ» КРАЇНУ... / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ

Вперше на престижному міжнародному драматургічному конкурсі «Пальмарес-Ліонські дні драматургів — 2017» у Франції були представлені сучасні українські п’єси у французьких перекладах. Додамо, що українська драма — ні класична, ні сучасна — донедавна була практично невідомою для французьких театралів. І ось — несподіваний прорив: три з них були названі солідним журі поміж переможців, обрані з 348 текстів із усього світу! Конкурс складається з двох напрямків: франкофонні та всі інші, і з чотирьох «інших» — три українських.

Два з них уже відомі київській публіці — це «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана, поставлений у Національному театрі ім. І. Франка, та «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є під назвою «Сталкери» в Молодому театрі. Натомість третя п’єса — «Заблукані втікачі» нещодавно побачила світло рампи в Київському незалежному театрі «Театральна лабораторія» в режисерській версії «Втікачі» Оксани Коляденко та Бориса Філімонова. Вистава з’явилася завдяки фестивалю витончених мистецтв «Амплуа» з незмінним арт-директором Тетяною Щастіною, який щороку розширює географію. Ця п’єса увійшла до переможців цього конкурсу і була обрана театром для сценічного читання, яке настільки захопило режисера та акторів, що невдовзі переросло в оригінальну постановку.

У п’єсі йдеться про Чорнобильську зону, поєднано історію катастрофи та сучасність. Це та тема, яка тривалий час була поза увагою театрів, хоча її драматичність очевидна, а осмислення на художньому рівні необхідне Україні. П’єса створена з використанням документальних матеріалів, зокрема зібраних у книжці нобелівського лауреата Світлани Алексієвич. Водночас у тексті є фантазія та містика. Поштовхом до створення стала реальна історія втікача-дезертира у зоні.

Головний герой Лукаш — журналіст, син удови ліквідатора Марії, який народився... завдяки Чорнобилю. Через пресинг «дідівщини» він тікає з армії в зону відчуження. Там він знайомиться з кількома іншими «втікачами», кожен з яких ховається від проблем зовнішнього світу і власних помилок у цьому пеклі та раї водночас. Хтось втік сюди від війни, хтось — через розпач та самотність, для когось зона стала творчою майстернею, а для діаспорної канадки Зоряни — це фантастичний світ для досліджень первісної природи та автентичної України. Водночас це пошук відповіді на запитання: як позбутися відчуття себе жертвою? Лукаш знаходить там досі невідомого батька і стає батьком сам, долає вовка і власні страхи, допомагає іншим вийти з глухого кута і пробує звільнитися...

Вистава стала притчею про зону в ширшому сенсі — Україну як зону відчуження від власного шляху, «заблукану» країну. Структура і п’єси, і вистави складна — з паралельними сюжетними лініями, нелінійним хронотопом, пластичними та містичними сценами. Режисери створили атмосферу особливого дивного світу з живою музикою та автентичними інструментами, «ожилими» скульптурами і яскравими образами героїв. Гойдалка та рухомі двері стають символічними центрами вистави: коливання емоцій, переходи з реальності у минуле ба навіть потойбіччя. Але трагічне і сповідальне відтінюється в постановці гумором — анекдотами й дотепами. Тож вистава захоплює динамікою та чуттєвістю, примушує сміятися крізь сльози і замислюватися над складними актуальними проблемами: що означає ця катастрофа для України, чому вона сталася саме з нами? Чи це лише негатив, чи ні?

До речі, конкурс «Пальмарес» надав новий імпульс унікальному проекту: ці три п’єси і ще шість інших (А. Багряної, Р. Бекташева, О. Вітра, О. Ірванця, О. Миколайчука, Д. Тернового) планують видати в першій антології нашої драми у Франції «Від Чорнобиля до Криму». Презентація, переклади, сценічні читання й видання наших п’єс були ініційовані Недою Нежданою під час резиденції в Домі Європи і Сходу в Парижі (видавництво «Еспасд’енІнстан», директори-упорядники — Домінік Долм’є та Селін Барк). Проект підтримала французька сторона, зокрема Національний центр книги Франції, проте вперто ігнорують всі українські владні структури, у тім числі — Міністерство культури. Такі факти ігнорування і недалекоглядності влади вражають французьких партнерів, адже значення цієї книжки — першої в історії двох країн — важко переоцінити. Але наші талановиті автори все одно прокладають дорогу в Європу — створюючи драматургічний «безвіз».

Андрій КАРПЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments