Занадто просто

Профінансований Іспанією, Францією та Італією, з Пенелопою Крус, яка грає мешканку Аргентини, зафільмований іранським режисером.

Асгар Фархаді народився 7       травня 1972 року в містечку Хомейнішехр, що в провінції Ісфахан в Ірані. 1996 року закінчив Тегеранський університет. Знімав короткометражки на 8-мм і 16-мм плівку, працював на радіо «Голос Ісламської Республіки Іран», 2003-го випустив повнометражний дебют «Танцюючи в пилу». На перспективного режисера звернули увагу 2009 року, коли драма «Про Еллі» здобула «Срібного Ведмедя» за найкращу режисуру в Берліні.

Він зажив справжньої слави, коли п’ята картина Фархаді — «Надер та Симін: розлучення» 2011 року здобула на Берлінале «Золотого ведмедя» як найкращий фільм, «Срібних ведмедів» — за найкращу чоловічу та жіночу ролі (Пейман Моааді, Лейла Хатамі), а 2012-го — «Оскара», як найкращий фільм іноземною мовою.

Одна з причин успіху Фархаді — в тому, що, працюючи в умовах авторитарної, фундаменталістської держави, він знімав по-європейськи продумані, психологічно нюансовані, жорсткі й відверті картини. Його конфлікти і герої універсального характеру й помітно суперечать медитативно-поетичній традиції іранського кіно.

Логічно, що Фархаді почали запрошувати західні студії. 2013 року його франкомовне «Минуле» відзначили призами екуменічного журі й за найкращу жіночу роль (Береніс Бежо) на Каннському фестивалі.

Наступного року Фархаді повернувся в Іран; знятий там «Комівояжер», у якому використані мотиви з однойменної п’єси Артура Міллера, 2016 року одержав у Каннах приз за найкращий сценарій, а виконавець головної ролі Шахаб ХоссейнІ — нагороду за найкращу чоловічу роль.

«Усі знають» теж мав каннську прем’єру минулому року; мало того, був обраний фільмом відкриття фестивалю.

За сюжетом Лаура (Пенелопа Крус), цілком щаслива у своєму шлюбі, приїздить з двома дітьми із Буенос-Айреса в іспанське село, де вона народилася й виросла, на весілля своєї сестри. Але прямо посеред святкування викрадають її 15-річну дочку. Подальший сюжет — поступове відкриття шаф зі скелетами.

Для Фархаді — це перша робота з зірками світового кінематографа: крім Крус, тут також є Хав’єр Бардем у ролі Пако — колишнього коханця Лаури і, як виявляється, біологічного батька викраденої дівчинки.

Експозиція виказує обдарованого режисера. Сцени вінчання й весілля, насичені рухом, музикою, дотепними мікроепізодами, зроблені настільки майстерно, що виникає відчуття чистої документалістики.

Проблеми починаються, коли сюжет зрушає з місця.

Фархаді раніше вже дорікали у схильності до мелодраматичних поворотів, що він, утім, компенсував стриманою режисурою та акуратними цільовими настановами для акторів. Тут же він вийшов на цілковито нову територію. І здається, втратив контроль.

Перш за все — над жанром. Зав’язка й подальший мотив розслідування вказують на трилер. Проте майже одразу дія загрузає в нескінченних розмовах і з’ясуваннях стосунків, напруженість втрачається. А щоб уже гарантовано вберегти аудиторію від спокуси гострого сюжету, режисер бере й показує, хто викрадачі.

Отже, це не трилер і не детектив. Тоді, може, психологічна драма — хоч колізія з біологічним та прийомним батьківством більше личила би латиноамериканському серіалу?

Але в драмі не грають так, як грає Крус. Крус — не акторка тонких налаштувань. У неї набагато краще виходять пристрасть, афект, скандал, двобій. Вона, власне, й намагається це робити тут — але контекст інакший, запропоновані обставини не ті, простір замалий. Те, що вона показує — немовби з іншого, значно більш прямолінійного, скажімо так, фільму. І це нестерпно.

Бардем, на контрасті втілюючи спокійну мужність, так і несе її як удало знайдену маску. Згідно з діалогами і сценарними ходами він досі любить Лауру, але це ним ніяк не відіграється. Він просто працює до самого кінця безкорисливим ефективним менеджером. І це вже третій фільм — про самотнього героя, не той, що у Фархаді або в Крус.

Що ж до решти персонажів і подій, то всі вони поєднані крихким знаменником, якого режисерові таки не вдалося уникнути — мелодраматичністю, про яку вже йшлося. Всі ці охи й ахи, екзальтовані переживання та крики, складені в молитовному жесті руки, потоки сліз і стогонів не залишають жодного шансу на гідне кінематографічне завершення. Натомість маємо стандартний театр акторських перебільшень, який завжди бере гору там, де інші рішення провалилися.

Деякі історії все ж таки краще розповідати півголосом.