Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Кримський погляд на українську історію: переродження

10 серпня, 2012 - 00:00

За один день на рідній землі я змогла побачити і порівняти «себе колишню» на тлі «себе сьогоднішньої», тобто до Літньої школи «Дня» і після. У підсумковій анкеті я писала, що не знаю, як почуватимуся, коли повернуся до Криму, бо зі мною сталося переродження. Прийом. Прийом. Почуваюся нормально. Навіть дуже. Готуюся до космічних інтелектуальних просторів.

У Києві я зрозуміла, що у мене є дві проблеми. Я не знаю на належному рівні історії України, не бачу контексту, який бачать мої колеги з інших регіонів країни. Крім того, я не знаю українських героїв: письменників, режисерів, учених, акторів. Те, що я живу в Криму, в «державі у державі» — не виправдання. Хоча б тому, що історії Криму я теж не знаю. В основі цих — проблем недосконала середня освіта. «День» поклав початок до їх розв’язання.

Я відкрила багатющий світ України, дізналася про великих українців. Пригадала про своє полтавське коріння. З’явилася гордість за Україну. Незвичайне і прекрасне відчуття оселилося в моєму серці. Поетичне, як українська пісня. Я вирішила вивчити українську мову, приділити багато уваги історії України, читати українські книжки. Я усвідомила, що неправильно розповідати дітям історію України, не показавши хоча б Київ. Історія буде для них чужою, незрозумілою, доки вони не пройдуть градом Володимира, градом Ярослава, градом Ольги, не побачать Золотих воріт, Софії, Аскольдової могили... Як кримським дітям читати українську літературу, якщо вони не перебували в україномовному середовищі? Адже справа ще і в літературі, яка входить до шкільної програми. Як сказала Наталя Лігачова, «замість того, аби вишукувати в українській літературі, українському мистецтві щось якісне, цікаве, спочатку, тільки-но народилася незалежна Україна, кинулися до кількісного, але ж воно не завжди якісне». Кримські діти закриваються, відмовляються від української літератури, історії, у них формуються негативні стереотипи щодо країни. А стереотипи зруйнувати складно. Мені для цього знадобився «День».

До речі, після п’яти тижнів я заговорила українською. «Чистою і правильною», як казали мені мої співрозмовники. Це дуже приємна, цінна похвала.

Коли Лариса Олексіївна цікавилася, що прочитати, аби розширити знання з історії України, їй порадили «прочитати для початку всього Грушевського». Почну і я. Крім того, є і список інших книг, фільмів, який я складала упродовж Літньої школи. Є «Україна Incognita» і «додаток до українського паспорта». А жахливі, криві підручники з історії потрібно спалити, аби не лякати дітей.

Після повернення я побачила, що дві мої проблеми — незнання історії України і незнання історії Криму — характерні для більшості кримчан. Крім того, у деяких третя — незнання своєї національної культури. Така проблема дуже актуальна для російських кримчан, більш того, вона підсилює перші дві.

Суть цієї проблеми можна пояснити на прикладі, який зустрівся мені випадково. Мене зацікавила наївна стаття «Не буде російська інтелігенція відстоювати Крим...» на сайті «Велика Ялта». Автор наводить цитату Максиміліана Волошина: «Важко вважати залученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали як туристи або мандрівники декілька визначних російських поетів і що сюди приїжджали помирати від туберкульозу чудові письменники...». Далі автор статті продовжує вже від себе: «Трепетна душа російського поета не може відгукуватися на статичну зелень кедрів, дубів, пальм, тамариксів... Для неї еталон — береза. А береза не завмирає каменем, як дуб. Так, красиво в Криму, але суто зовні. Душу не зачіпає. Тому жити тут ніхто не залишається, а якщо залишається, то — вимушено, і страшно мучиться».

Але ж залучення Криму до російської культури не лише в тому, що сюди приїжджали геніальні туристи. Російські інтелігенти, які побували на півострові, не зобов’язані щось робити для Криму: приїхали, полікувалися, виїхали. У них своя батьківщина. І справа не в березах-кедрах. А ось ті, хто тут живе, обов’язок перед Кримом мають.

Далі автор наводить як приклад діалог зі своїм знайомим: «Ось ти постійно хизуєшся своєю російськістю. Що ти робиш, аби бути російським?», — запитує автор. «Я?! Та я говорю по-російськи і Новий Рік відзначаю за московським часом! Що ще треба?! Ти хочеш, аби я косоворотку носив?!», — відповідає їй респондент.

Дійсно, деякі росіяни, які живуть у Криму окрім «московського часу» нічого не знають і знати не хочуть. Найчастіше такі люди ненавидять Україну, українців, українську. Вони обмежені. Вони не відчувають історії. У них немає нічого, окрім ненависті.

А в Криму є все для щастя. Крим натхненний, ідейний. Тут має бути своя інтелігенція. Де вона? У Криму, до речі, кожен може стати поліглотом. Навіщо ненавидіти українську, якщо її можна легко вивчити і полюбити. Людина нічого не втратить, їй стане легше, вільніше, ширше. А для справжніх «патріотів російської культури» з’явиться стимул-реакція пізнати свої традиції. Сучасні українці подають хороший приклад трепетного ставлення до культурного спадку, чесне слово! А кримські татари? Їм є що розповісти про свій народ. А вам, російські кримчани, які живуть в Україні, є що розповісти? Що ви зробили для російської культури?

Якщо говорити про моїх родичів, то частина з них приїхала до Криму після війни з Сибіру і Центральної Росії, приїхала разом із культурою, традиціями, мовою. Російська культура мені близька не тому, що в Криму був Пушкін, а тому, що основна частина моїх предків — росіяни. Я вихована на російських казках, російській класичній літературі. Мені неприємно, коли перекручують мою мову. Що я роблю для підтримки російської культури? Висуваю вимоги до себе: прагну говорити, писати грамотно і красиво. Часто висуваю такі ж вимоги до оточуючих.

Проте я живу в Україні. Це моя країна, єдина і неповторна. На щастя, я маю й українське коріння. Це зобов’язало мене знати історію, літературу й мову. Я зрозуміла це в «Дні».

Я живу на унікальній кримській землі. За неї боролися різні народи, Крим — спільна батьківщина для всіх. Я люблю і поважаю кожну націю, яка тут живе. Здавалося б, хто краще, ніж кримчани, може знати, наскільки важливо розуміти і приймати відмінне від того, що ти є? Чому саме кримчани не усвідомлюють важливості української державності і того, що вона несе? Може, тому, що вони не знають своєї історії? Тепер вивчення історії Криму, розуміння півострова як в українському контексті, так і абсолютно самостійним явищем — важливе завдання для мене.

Отже, плани щодо опанування інтелектуального космосу неосяжні. Це і є переродження, яке прийшло до мене з «Днем».

Тетяна АВДАШКОВА Сімферополь
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments