Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«Не лише писати про новини, а й творити їх»

«День» продовжує знайомити читачів із цьогорічними учасниками Школи
24 червня, 2011 - 00:00
«ЛЮДИНА МУСИТЬ ДЕСЬ БУТИ». ЦЯ МАЙЖЕ АФОРИСТИЧНА ВІДПОВІДЬ ВІТАЛІЯ ПОРТНИКОВА НА ЗАПИТАННЯ ПРО ТЕ, ЯК МОЖНА ТАК БАГАТО ВСТИГАТИ, ДОБРЕ ЗАПАМ’ЯТАЛАСЬ УЧАСНИКАМ МИНУЛОРІЧНОЇ ШКОЛИ. ТРЕБА ЗАЗНАЧИТИ, ЩО Й ЦЬОГОРІЧ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «Дня» ЛАРИСА ІВШИНА ГОТУЄ УЧАСНИКАМ НЕ МЕНШ ЦІКАВІ ЗУСТРІЧІ / ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО

Найближчими днями учасників Літньої школи журналістики «Дня» (тих, які приїхали до редакції раніше, бо ж офіційне відкриття Школи заплановане на 4 липня) очікують перші серйозні завдання. Одне з них — участь у «Країні Мрій». Чи то пак не участь, а складна робота. Адже «День» традиційно висвітлює фестиваль через цікаві історії гостей, непересічні враження й думки, вдумливі обличчя та енергію учасників. Знайти найкраще — завдання, що потребує чималих зусиль досвідчених журналістів, що вже казати про початківців. Хоча... Не виключено, що саме свіжий погляд студентів буде цікавішим читачу. Власне, формування нового й нестандартного мислення в журналістиці, звісно, заснованого на глибоких знаннях і відчутті своєї ідентичності — це і є головним завданням Літньої школи журналістики «Дня».

Триває знайомство з цьогорічними учасниками. Пропонуємо увазі наших читачів ще кілька анкет та есе, надісланих для добору до Школи.

Ірина БУРЦЕВА, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля:

— Я живу і навчаюся в Луганську. Закінчила Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля. За фахом — філолог-перекладач (англійська, німецька мови). А тепер навчаюся в аспірантурі за напрямом «Педагогіка вищої школи». Утім, покликання до науки не відчуваю, бо справжнім моїм захопленням уже давно стала журналістика — їй радо віддаю весь свій вільний час і натхнення, але іноді відчуваю, що мені таки бракує професійного досвіду. Зараз читаю твори Андруховича і нариси з історії України — від Грушевського до сьогодення. Якщо ж конкретніше, то саме сьогодні читаю роботу Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва» німецькою мовою. Чорнобильська тема дуже хвилює мене. Віддаю перевагу цікавим, змістовним фільмам, інколи охоче дивлюся «жіночі» фільми Оксани Байрак. Телепередач майже не дивлюся, але «Україна має талант» та «Х-фактор» — для мене цікаві винятки. Нещодавно побувала в Берліні. Знаковим для мене місцем виявився Берлінський мур та його історія, бо до того я нічого не знала про те, наскільки страшним був розкол Німеччини і як німці потерпали від свавілля колишнього Радянського Союзу. Радо зустрілася б із Ліною Костенко та Сергієм Жаданом. Нових практичних знань. Умінь та навичок. Нових контактів, зроблених мною й надрукованих матеріалів. Нових спостережень, емоцій та вражень, цікавих людей, місць і міст. Насамперед мене цікавить професійно-прикладний досвід. «День» увійшов у моє життя минулого літа, коли читала враження учасників Школи. Після того я зацікавилася самим виданням та його роботою. Регулярно відвідую сайт газети «День».

ЕСЕ: ЧУВАКИ ТА НЬЮС-МЕЙКЕРИ «НА УКРАЇНІ»

Так склалося, що всі ми живемо в одній країні, яку називаємо Україною. Комусь подобається все, комусь — ні, хтось прагне змін та активно діє, решта буркочуть собі під ніс, як їм, мовляв, остогидла ця «не-Європа», хтось скаржиться, що залюбки поїхав би геть, якби тільки випала така нагода, а хтось і насправді їде, полишаючи те єдине, що в нього справді було — Батьківщину. Та проблема не в тих, хто виїхав, а в тих, хто до нас приїздить. Приїздять люди. Пересічні люди й високоповажні персони, іноземці з далекого зарубіжжя і близького, тобто громадяни сусідніх слов’янських країн. На жаль, хоч би хто до нас приїжджав, навіть і самі українці, усі приїздять «на Україну». І роблять щось «на Україні», тоді як з назвами решти країн світу використовується прийменник «в». Ті ж англомовні іноземці через одного називають нашу державу «the Ukraine», хоч у школі на заняттях англійською про це дізнається не кожен, тут хоча б «the Hague» здужати.

Проте, якщо відкинути скривджене почуття патріотизму, яке в кожного з нас, особливо у тих, хто лише вживає це словосполучення, вже давно виховане й розвинуте практично до егоїзму, то легко можна відшукати витоки такої сталої традиції «на Україні». Зізнаюся одразу: ніколи не замислювалася над проблемою вживання «на» і «в», аж доки одного разу не почула виступу гумориста, який сказав, що йому стає смішно щоразу, коли він чує «на Україні». Відтоді в серці зачаїлося доволі прикре відчуття. Якось муляло воно мені, й вирішила я дізнатися, чому ж інші — люди як люди, а в нас отак — постійно «на»? Усе виявилося дуже просто й логічно, як завжди. Зрозуміло, це пов’язано з нашою історією. Тобто причина саме в ній. Якщо коротко й змістовно, то всі, хто вчив, принаймні, читав історію нашої держави, знають, що впродовж століть Україна була роздерта навпіл між сусідніми імперіями. А що для Росії та Австро-Угорщини були багаті землі майже на кордоні володінь? Саме так, околицею, «окраїною». Отак і сформувалася назва нашої, тоді ще в зародковому стані, держави: «окраїна» — «Україна», тобто «країна у краю» або «країна на окраїні». Хіба дивує тепер поява прийменника «на» поряд з «Україною»? Усе закономірно й переконливо. Тож англійців з їхнім «the Ukraine» можна зрозуміти — а як інакше називати окраїну, яка вже давно перестала нею бути, а назва закріпилася? Не дивно й те, що самі українці називають себе укрАїнцями, а мову — укрАїнською — етимологічні витоки цього явища тепер стають цілком зрозумілими. Однак якось боляче стає від думки, що ті, хто так говорить, цілком усвідомлюючи свою помилку, не хочуть виправлятися, зневажливо пирхають, що, мовляв, дійсно живуть «на окраїні» — в усіх значеннях цього слова. Чому трапляється саме так? Невдоволених, як правило, менше, але чутно їх краще, ніж інших. Мабуть, тому, що інші мовчки працюють на користь собі та своїй державі, а не нарікають на життя й не лають уряду. Недарма кажуть: «Хочеш щось змінити — почни з себе». Якщо відверто, «на Україні» чи то «на Україну», «українець» чи «укрАїнець» — ще півбіди. Мову можна й по-іншому паплюжити, чим зараз охоче займаються всі, кому не лінь. А з огляду на те, що відбувається з мовою, таку картину спостерігаємо де завгодно, в тому числі по телебаченню й у засобах масової інформації. Чомусь виникла модна в нашому суспільстві тенденція: говорити так, щоб зрозуміло якомога менше людей, тобто багато хто відверто «краде» з інших мов слова і гадає, що так має бути, бо це сучасно. А чому? Чи так сподобалися слова? Хочеться похизуватися своїми знаннями перед іншими? То справді вивчіть цю мову, а не два-три слова, та хизуйтеся, скільки заманеться! Ще зрозуміло, коли йдеться про комп’ютер або іншу сучасну техніку, для якої відповідників в українській мові немає: такі терміни, як процесор, слайдер, айпод, вай-фай, — зате коли з мови роблять справжню нісенітницю, то це вже занадто. Хоча... Про ту ж саму техніку можна довго сперечатися, а в суперечці, як відомо, знаходять істину... Наведу лише приклад однієї сучасної європейської країни, яка активно й успішно, до речі, бореться проти засмічення власної мови різними запозиченнями, — Франції. У більшості європейських країн вживають як абсолютно нормативні такі слова, як комп’ютер, е-мейл, зате Франція являє собою виняток. Там знаходять або створюють необхідні відповідники ресурсами власної мови. Так, слово комп’ютер має переклад французькою не computer, а ordinateur, тобто наша всіма забута ЕОМ (електронно-обчислювальна машина); е-мейл — цілком зрозуміле аdresse й еlectronique («електронна адреса») — й усіх влаштовує відсутність прямих мовних запозичень. А як в Україні?

Нещодавно диктор одного престижного українського каналу читав новини і промовив, зокрема, таку фразу: «У польської амбасади тераз немає вакації». Добре, що я за фахом філолог — у моїй практиці траплявся й не такий «вінегрет». Але як здогадатися, про що йдеться, людині, яка й англійську не надто знає?.. Тут взагалі намішали й польську, й англійську, а зміст повідомлення — «меседжу, по-модньому») простий: «У польського посольства зараз немає канікул». Можна зрозуміти і стерпіти молодіжний сленг — згодом це минає, всі «прикольно», «вау», «круто», «отпад», «рулез», «коте» тощо — лише мода, швидкоплинна, як і будь-яке інше подібне явище. А от геймери, слайдери, квести — це дійсно реалії нашого життя. Такі слова вживають скрізь, від них не сховатися, не пересидіти, як непогоду. Читаєш оголошення про вакансію «хостес концептуального шоу-рум» — і якось не хочеться навіть цікавитися, що це таке, краще вже в хаусмени піти — не так страшно вимовляти... Чи то, може, газету «Новинар» треба перейменувати по-сучасному, скажімо, «Ньюс-мейкер», «Ньюс-паблішер»? А може, навіть трохи асимілювати це, таке вже своє «рідне» запозичення й дати газеті назву «Ньюзер»? І справді, чом би й ні? Ми ж нічого не втрачаємо, нічим не ризикуємо! Уже пів на третю ранку. Остання слушна думка тихенько допиває міцну каву. І ось ще одне питання: «Скажи відверто, хіба тобі не все одно, як і що кажуть люди, бодай була б людина хороша, вона й без «правильної» мови проживе!» Але моя відповідь була така: «Насправді, хорошій людині не байдуже, що відбувається в її країні, у мові, якою розмовляє народ. Хороша людина тому й хороша, що не мине щось значиме увагою, а зупиниться, подумає і запитає себе: «А як я сам говорю? Хто мене розуміє з цією сучасною зарозумілістю? Що я можу зробити, щоб змінити ситуацію?» Отже, відповідь дуже проста: почни з себе. Із себе та близьких людей. Прищеплюй дітям розуміння того, що є добре, а що вже забагато. Ми підійшли до межі, за якою скоро зникне українська мова як така, як мова наших батьків і пращурів. Велика справа починається з малого. Велика держава будується зусиллями багатьох тисяч українців, багатьох поколінь відданих патріотів. Велика мова починається з мовлення. Берегти треба те, що ми маємо, а не вигадувати якусь химерну мову, яку нібито хтось там захищає та плекає. Мови торкається кожен, хто нею розмовляє. Тому використовувати мову або плекати — свідомий особистий вибір кожної людини. Але слід пам’ятати, що, сьогодні знехтувавши мовою, завтра ми можемо втратити державу. З огляду на сучасний стан мови, скоро нам доведеться переписувати класику — «перекладати по-сучасному», бо інакше її не зрозуміє молодь. І є велика загроза того, що такі видатні українські поети, як, скажімо, Ліна Костенко, звучатимуть приблизно так:

Пре лайф мені, але понтово.
І тайм шуршить без гальм, нон-стопом.
Чувіха Помпадур скопитилась — бувай здорова!
І ми кайфуємо, не траблені потопом.
І це — замість нашого улюбленого:
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу...

Тож вирішуймо, чого ми прагнемо і яких жертв це варто?

Вікторія БІЛАШ, Київський національний лінгвістичний університет:

— Про себе. Якби можна було описати себе одним словом, то я б не вагаючись вписала у відповідну графу «небайдужа». Небайдужа до життя своєї групи, університету, свого маленького містечка, країни та світу загалом. Як і належить всім у 20 років — страждаю перфекціонізмом. І вірю, що ця «хвороба» дасть свої плоди. Я досі не визначилася з формулюванням місії життя, але вже зараз стверджую, що там є величезне бажання хоч трішки змінити світ. Сьогодні мені здається, що журналістика — це те, чим я можу допомогти людям. Я вже мала щастя відчути, що деякі публікації і справді допомагають людям у вирішенні їхніх проблем. Минулого тижня мені пощастило опублікувати в газеті «День» матеріал про Форум лідерів студентського самоврядування. Найприємнішим було отримати схвальні повідомлення від людей, котрі теж були на цьому форумі, але не знали хто автор замітки. Я вже отримала свій матеріал через кілька розсилок громадських організації. У такі миті я відчуваю свою причетність і відповідальність за побудову громадського суспільства. Надіюся, що стажування в газеті збагатить мене новими навичками, допоможе впевненіше почувати себе в рядах армії четвертої влади та дозволить ділитися своїми матеріалами, досвідом із читачами всеукраїнської газети! Захоплення: журналістика, сучасна українська література, іноземні мови, НЛП та PR. Громадська діяльність: член КМГО «Молодіжний європейський рух» (прес-секретар), член студради КНЛУ (займаюсь Школою юного журналіста КНЛУ, помічник головного редактора студентської газети), член Студентської ради Києва. Що роблю для власного розвитку: читаю, спілкуюся з цікавими та успішними людьми, відвідую тренінги, семінари, круглі столи. Не втрачаю можливостей подорожувати та брати участь у різноманітних акціях — політичних, благодійних, просвітницьких... Цікавлюся суспільно-політичним життям країни та громадськими ініціативами.

ЕСЕ: ВИЩЕ ВІД ПОЛІТИЧНИХ ПЕРФОРМАНСІВ

Хто може на 100% сказати, яка новина сколихне світ, який заголовок стане посланцем чогось грандіозного та доленосного? Досвід останнього пережитого «кінця світу» ще раз підтверджує хибність численних та навіть авторитетних заяв. Як результат суспільство отримує суміш легкої паніки, цинізму та байдужості, викликаної буденністю та фальшивістю таких матеріалів. Прикро, що сьогодні медіа свідомо транслюють насильство, шок, жорстокість, страждання. Власників таких ЗМІ не хвилює свідомість та духовність глядача, головне — заробити грошей на ще дорожчу та успішнішу рекламу аморальності! Свідомий глядач обирає для себе щось більше, ніж красива картинка та гучний заголовок. Сьогодні за тим що і як часто ти читаєш можна визначити соціальний статус, партійну приналежність, вік, цінності та рівень духовного розвитку. Читач газети «День» мені здається інтелігентним, свідомим громадянином, що цікавиться суспільними проблемами, культурою та мистецтвом. До того ж читачі «Дня», як на мене, далекоглядніші, вони розуміють, що вислів: «Скажи мені що ти читаєш і я скажу ким ти виростеш», — актуальний як ніколи. А все через те, що творці газети вірять у біблійську притчу: «Що посієш — те й пожнеш!» Щодня колектив часопису сіє щось вище тем політичних перфомансів та побутових проблем. У своїх матеріалах журналісти намагаються доторкнутися до свідомості читачів. Такі матеріали проростають мисленням, змінами світобачення та висновками. На підтвердження моїх слів доцільно згадати «Бібліотеку газети «День». Журналісти своєю натхненною працею дали плоди: створили щось більше, ніж рядовий матеріал у щоденній газеті, їхня творчість, дослідження високо оцінили і суспільство, і влада. Цілком справедливо, що книги «Дня» рекомендовано як навчальні посібники. Мені здається, що рано чи пізно, але всі журналісти зустрічаються з думкою: «Краще творити новини, ніж про них писати». Дехто із акул пера починає займатися політикою, громадською діяльністю, письменництвом. Не знаю чи свідомо, чи із задля високої місії працівники «Дня» не лише пишуть новини, часто вони їх і створюють (наприклад, Фотовиставка газети «День»). Але є ще важливіше за це, адже газета «День» причетна й до творення новітньої історії України. Своїми матеріалами журналісти шукають компроміси, визначають ідентичність та сіють цінності. Як уже згадувалося — посіяне обов’язково проросте. Завдяки таким ідейним та незаангажованим виданням в України ще залишається надія на багатий урожай ерудованих, інтелігентних людей, які несуть у собі ідею просвітництва!

Оксана ЗАГАКАЙЛО, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Оскільки це «творча (!) біографічна довідка», то дозволю собі написати трішки більше, ніж в офіційному документі. Отож, батько дав мені ім’я Оксана ЗАГАКАЙЛО. Так звали його матір. До речі, дуже цим горджуся. Багато її талантів передалося й мені (бабуся вишивала ікони до церкви, сорочки для знайомих... Усе це були подарунки). Хоча вона не пов’язала свого життя з журналістикою, та частенько забігала в редакцію сокальської газети «Голос з-над Бугу» й розповідала про тогочасне життя українця. Горджуся й тим, що теж Оксаною звуть авторитетів для мене, зокрема Пахльовську, Забужко. Бог подарував мені життя й дав можливість насолоджуватися красою мальовничого містечка Сокаль. Там я й почала формуватися як людина, яка прагне бути Людиною (не слава, велич, а моральні цінності є для мене пріоритетом). Вирішила вступити на факультет журналістки у Львівський національний університет імені Івана Франка. Зараз навчаюся на другому курсі. Хочу допомогти суспільству, жити для нього, писати вартісне, яке б дало їм життєві орієнтири. Зрештою, не лише писати є моєю місією, а робити все можливе. Наполегливо до цього йду. Звичайно, якщо людям хочеш щось дати, то потрібно це мати. Отож, багато читаю, бо люблю і розумію, що неможливо бути пофесіоналом-журналістом без високого інтелектуального рівня. Зараз студіюю: Іво Андрич «Міст на Дрині», Іван Багряний «Публіцистика», Оксана Пахльовська «Ave, Europa!» Надаю перевагу документальним фільмам. Інколи потрібно розслабитися, тому дивлюся комедії. Дуже люблю подорожувати. Нещодавно пройшла з молоддю 60 км зі Львова до Унева. Це була піша проща. В Уневі кожен із нас замислився над своїми вчинками, способом життя. На роздуми наштовхнув Блаженнійший Святослав. Планую поїхати в Кам’янець-Подільський, а також помандрувати світом. Люблю спілкуватися з цікавими людьми, особливо старшого віку. Оскільки не бачила Івана Павла II, то хотіла б зустріти його наступника. Дуже рада була б знайомству з Ігорем Лосєвим.

ЕСЕ: «ДЕНЬ» ПРОТИ НОЧІ

«Світанок настає після найбільшої темряви», — сказав Мирослав Маринович на прес-конференції. Пригадую Україну в 1996 році. Провадиться жорстока, нелюдська політика кучмізму. Моїм батькам уже не перший місяць не виплачують чесно зароблену зарплату. Дідусь дивиться на мене й плаче, бо не має за що купити своїй онуці цукерку. Йому теж не дали пенсії. Ніхто не знає до кінця правди, українцям «затикають» роти. Вони не вільні у «вільній» країні. Російська Федерація — це наша мати, і що накаже дітям, те вони й зроблять. І репресії... Хочеться помовчати, вшанувати хвилиною пам’яті людей, які голосили правду. І водночас кричати. Усі ці гріхи вчинив чоловік, який присягав на святині — Пересопницькому євангелії?! Як писала Світлана Алексієвич: «Людини в людині небагато». Не могло це все більше тривати. З вулкану мусила вивергнутися лава. На зміну темній, безмісячній, страшній ночі мав прийти світлий, сонячний, прекрасний день. Цей «День» народився. Уже п’ятнадцять років веде боротьбу з темнотою. Причому робить це дуже сміливо. Неможливо голосити правду, будучи боягузом. Правда (!) — ось за що я ціную це видання та схиляю голову перед майстрами пера, активними громадськими діячами, які дають життя газеті «День». ЗМІ є літописом новітньої історії України. Прикро, але я впевнена, що про одні події минулого Батьківщини знаю те, як було насправді (посприяли цьому й дідусь із бабусею), а щодо інших, то проковтнула обман, який ще досі не виправили історики. Надто важко навіть знайти помилки. На жаль, сучасні ЗМІ, подаючи читачеві недостовірну інформацію, замовні матеріали, вже вкотре обдурюють суспільство. Вони пишуть історію за радянськими принципами. Мабуть, не читали Антуана де Сент-Екзюпері, який сказав, що бути людиною — це означає відчувати, що ти за все відповідальний. І знати, що, закладаючи камінь, будуєш світ. Яким буде світ, коли його будують на неправді? «День» належить до високоякісних видань. Він працює за європейськими принципами. Я довіряю цій газеті. Необхідно, щоб вона продовжувала писати новітню історію України. Бо якщо не з неї, то звідки наступні покоління, (зрештою я) черпатимуть правду? Перевага газети «День» у тому, що пише історію не лише про президентів, високопоставлених осіб, а насамперед про простих людей, які мають моральні цінності, таланти. Вона відкриває для читача геніїв України, які відомі у світі й незнані для українця, яким дає нагороди чужий глава держави, а наш навіть не організує виставки. Нещодавно завдяки «Дню» познайомилася з художником Іваном Марчуком. Він фігурує в британському рейтингу «100 геніїв сучасності». В Україні, на жаль, для багатьох невідомий. Не дивно, що Російська Федерація, інші країни привласнюють собі наші святині, митців. Адже не вміємо цінувати, любити своє. Не найкраще життя у талановитого художника на Батьківщині. Тому й каже: «На цій території ніколи не проросте нормальний талант, бо держава є його могильником... Наші керманичі весь час повторюють: будуємо Україну, а насправді вибудовують якусь псевдодержаву з її попсовістю». Не знаємо ми й про Романа Сельського, Данила Довбушинського, Карла Звіринського... «День» розвінчує неправдиве минуле. Публікує матеріали науковців про походження «руської землі», української мови, народу й прагне, щоб ми нарешті зрозуміли, чиїх батьків ми діти, сказали: «Я — УКРАЇНЕЦЬ!» Викриває жорстокість, підступність політики державних керманичів. У номері за 27-28 травня 2011 року подано статтю Інни Єльяшкевич, дочки Олександра Єльяшкевича. Вона розповідає, що її безтурботне дитинство закінчилося, коли Президентом України Леонідом Кучмою було здійснено замах на її батька. А після цього — постійний страх, небезпека на Батьківщині, багатолітній закритий спосіб життя, втеча за кордон... Ось де правда, ось яка історія. Дізнатись її можна завдяки «Дню». «День» — це літопис сучасності, який ніколи не згорить. Після темряви настав світанок. І це радість. Нехай світло «Дня» поглинає темноту й робить для нас цей світ ясним.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments