Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Медіаспільното, час визначитися!

У Літній школі журналістики «Дня» відбувся другий круглий стіл з учасниками ініціативи «Українська журналістська платформа»
21 липня, 2017 - 14:18

9 загиблих українських бійців за добу (станом на середину дня 20 липня), ще 6 поранено. Найбільша одночасна втрата з часів, коли загинув Герой України Андрій Кизило та шість його побратимів із 72-ї бригади. Трагедія такої кількості втрат за один день на війні, яка насправді дуже близько, ніяк не вплинула на програмну сітку і навіть порядок денний українських телеканалів. Байдужість, цинізм, ієрархія пріоритетів — чим можна пояснити подібну «зав’язаність очей»?

І це ще раз нас переконало у необхідності обговорення позицій українського медіасередовища. До зустрічі і розуміння ініціативи «Української журналістської платформи» літньошколярі готувалися особливо ретельно — «простудіювали» історію питання, жваво обговорювали порушені редакцією у грудні теми і підготували цілі «стоси» запитань до наших гостей. Гостями редакції стали відомі медіа-експертки — незалежний журналіст і блогер «Дня» Наталія ІЩЕНКО та ведуча каналу «Еспресо ТБ» Ольга ЛЕНЬ. Як представила їх Лариса Івшина, «ті принципові, які не побоялися сказати свою позицію разом із нами».

А історія проблеми вже давня і багатоаспектна — «День» на своїх шпальтах неодноразово писав про сервільність і конформізм позицій, який «вилазить» у різних формах колаборації. 14 грудня 2016 року «День» зібрав перший круглий стіл, ідеєю якого було підтримати резолюцію Європарламенту щодо протидії пропаганді з боку Росії. На офіційному рівні констатується, що «ЄС має реагувати на інформаційну війну з боку Росії, яка веде пропаганду проти Євросоюзу і країн «Східного партнерства», а тим часом наша національна професійна спільнота журналістів (!) бере участь у проекті «діалогу» з російськими «колегами» під назвою «Дві країни — одна професія». Як написав спеціально для «Дня» екс-голова Союзу журналістів Росії Ігор Яковенко у колонці «Кримнаш» — ну, а тепер про професійну етику...»: «Спілка журналістів Росії, яка є партнером у цих переговорах, радісно прийняла анексію Криму і Севастополя(...). У Росії є журналістика, але вона зовсім не в тих ЗМІ, інтереси яких представляє Спілка журналістів Росії». То з ким об’єднує  зусилля НСЖУ?

Під час першого круглого столу за результатами дискусії було складене і прийняте звернення до Національної спілки журналістів України і всієї медіа-спільноти, в якому закликали відмовитися від участі в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди. Під документом підписалося біля двохсот журналістів та медіа-експертів, і список продовжує поповнюватися і зараз (детальніше — «Чи є «національний характер» у Національної спілки журналістів?», «День», №230—231 від 15.12.2016). На жаль,питання формування принципової медіаплатформи, що є адекватною потребам України в умовах інформаційної війни, з часом стає все гострішим. Під час круглого столу з Наталею Іщенко і Ольгою Лень студенти Літньої школи журналістики підняли питання визначення позиції журналіста, технік маніпуляції та емоційних впливів, інформаційної пропаганди, відповідальності журналістів тощо.

Читайте ключові «екстракти» розмови.

ЖУРНАЛІСТСЬКА ПЛАТФОРМА ЯК ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ

Ольга ЛЕНЬ: — Я хочу, щоб ви розуміли: пропаганда ненависті має достатньо глибокі корені. Ці вигадки про «распятых снегирей и мальчиков» і тому подібні, які  поширюють через повністю підконтрольні засоби навіть не масової інформації, а просто — бойові «агітки» — нав’язування міфів — історією вже апробовані. Таке відбувалося під час Першої світової війни з обох сторін. Коли Німеччина ввійшла на територію Бельгії, чим і розпочала війну, союзники (Британія, Франція, Росія і пізніше — США) для того, щоб згуртуватися проти кайзерівської Німеччини, почали використовувати фейки. Вони розказували, що на території Бельгії німці розтинають черниць та відрізають ручки у немовлят. Ці «ручки немовлят» виявилися настільки потужним пропагандистським фейком, що Китай вступив у війну через це, таким було офіційне пояснення. Така пропаганда дуже широко використовувалася й призвела до руйнівних наслідків для світу в цілому, до того, що німці були стигматизовані довгий час.

Насправді ми спостерігаємо зараз дуже небезпечні тенденції, і те, що росіяни роблять у ставленні до українців, створюючи отаку стигматизацію, такі фейки, можуть у далеких наслідках на них же і відбитися. Тому що це двосторонній процес. Коли тебе постійно ображають, ти починаєш до свого кривдника ставитись так, що стираються кордони між тим, що ти можеш зробити, і що ти не можеш. Лють — набагато сильніша штука, стосовно, скажімо так, радикалізації поведінки, ніж що завгодно інше. Тому, я думаю, вони недооцінюють супротив українців проти Росії, що дуже часто зумовлений саме цією образою. 

Наталя ІЩЕНКО: — Ця «журналістська платформа», яку ініціював «День», — це абсолютно 100% щира наша з Ольгою громадянська позиція. Тому що я, наприклад, набутий громадянин України, я тут не народилася. Я добре розуміла, чому обираю саме Україну. Для мене дуже важливий мій паспорт. А з нами от дискутують, при чому жахливими формами, люди, які за просування пацифікації українців отримують кошти.

Я скажу як людина з комерційного сектору, яка довго працювала по інший бік, в корпоративній комунікації. Дуже важливо вам, коли будете дискутувати з кимось у своїх матеріалах або у житті, розуміти, чи не стоїть за вашим супротивником просто відпрацювання заробітних плат. Адже ви будете витрачати свої емоції, свою якусь щиру жагу до справедливості, а ваш опонент буде лише на вас заробляти кошти.

Деякі позитивні тенденції є. Наприклад, не продовжили повноваження Дуні Міятович, керівнику офісу Свободи слова при ОБСЕ, її посунули з посади, а якщо розібратися, ви побачите, що вона — людина, яка керувала напрямком Свободи медіа й водночас отримувала премії і брала участь у державних програмах Росії. Це ніщо інше, як просування інтересів Росії за кордоном. Саме після того, як виник скандал в Україні, Міятович не стали продовжувати повноваження. Зараз там взагалі немає ніякого представника. Є кандидат, але він не затверджений. Щоб ви розуміли логіку речей: ця людина розподіляла гранти. І коли раптово ми починаємо її критикувати, на нас накидаються далеко не з готовністю вести дискусію позицій. Це щось з іншої опери.

О.Л.: — Між собою журналісти обговорювали, як працювати в час війни, чому треба об’єднуватися, але не було публічної дискусії. Півроку тому цю дискусію на круглому столі розпочав «День», зараз вона стала публічною, ми бачимо сотні підписів під спільним зверненням, тобто, важливо, що нині журналісти більш чітко самі себе ідентифікують, виявляють, яке місце вони займають у дискусії. Це позитивний нюанс. Негативний нюанс полягає в тому, що Національна спілка журналістів України вибрала собі головою людину, яка фактично займає проросійську позицію, просуває абсолютно проросійські гасла. Також бере участь у програмі «Дві країни — одна професія». Зараз — момент істини. Я вважаю, що нам просто треба розуміти, що у нас немає Національної спілки журналістів, вона фактично зараз не національна по суті. Гостро постало на порядку денному питання: «Що з цим робити?». Тому що має постати або реальна національна спілка, — нова, оновлена, або це буде філія Російського союзу журналістів. Саме через ту дискусію, яку ми почали, через те, що цим людям довелося проявити свою позицію, і ми зараз бачимо, що керівництво умовно української спілки в усіх питаннях, які стосуються україно-російських стосунків, бере сторону Росії. І головне — те, що багатотисячна армія спілки — говорить, що в нас не немає ніякої НЖСУ. Це дуже небезпечно, але, принаймні, воно стало вже очевидним. Адже коли ніхто в цій Спілці не робить заяв на те, що говорить їхній голова, значить, їх все влаштовує. Чому це страшна тенденція? Бо НСЖУ є елементом журналістської самоідентифікації в Україні, самоуправління. Це одна з інституцій громадянського суспільства, яка у нас зараз перебуває під російським впливом. Вона ключова, тому що це є офіційний представник на міжнародній арені журналістського самоуправління. І це дуже погана річ, коли від імені Спілки, представляючи позицію всього журналістського співтовариства, окремі люди говорячи проросійські речі. Я вважаю, це критична ситуація для журналістського співтовариства зараз.

ЯК БУТИ ДАЛІ?

Н.І.: — Ви маєте пам’ятати, що слово вбиває, чи може спонукати вбивати набагато сильніше, ніж якась зброя. Коли частина журналістської спільноти у нас певним чином працює на країну, з якою іде гаряча війна, — це дуже потужна зброя. Коли йде пропаганда миру за будь-яку ціну — це деморалізує наших солдат. Це одна з причин того, що існує проблема з мобілізацією, що знижується рівень добровольців. За це несуть відповідальність всі ЗМІ і всі журналісти, коли пропагують тотальний «пацифізм». Є усталений термін — «моральне роззброєння». Це Радянський Союз після війни застосовував проти Заходу. Тоді він фінансував ті всі «ліві», антивоєнні речі по всьому світі.

Журналістам треба пам’ятати: ми є жертвою агресії. От уявіть собі: ви весь час говорите, що насилля це погано, мовляв, не можна ображати навіть того, хто тебе б’є й убиває, не можна проти нього застосовувати «мову ненависті». Бо в нього, нібито, просто «інша точка зору», і ви, як журналіст, дали цій людині її висловити... Це ж повний абсурд. І цей абсурд морально роззброює.

Н.І.: — Я бачу, що в Україні є більше авторитетних людей, які заявляють про небезпеку, наприклад, дуже потужні тексти з цього приводу виходять у «Дні», в «Українському тижні», довкола «Української журналістської платформи» об’єднується все більше авторитетних людей. Є позитивні сигнали у світі. Згадайте Макрона, який не акредитував у себе російські ЗМІ. Він відверто сказав: «Це органи впливу і пропаганди. Це не ЗМІ». Мені здається, що українці мають знайти у собі силу протистояти цьому гібридному впливу, який може знищити західну орієнтацію й Україну.

О.Л.: — Розумієте, предметом маніпуляції і результатом російської пропаганди є те, що в Україні журналісти почали серйозно дискутувати про якесь протистояння між стандартами й патріотизмом. Не існує такого протистояння у природі. Журналістські стандарти — це не про те, що у тебе немає національності, не про те, що у тебе немає Батьківщини, чи ти маєш бути якимось безстороннім. Ні! Журналістські стандарти нам говорять тільки одне — перевіряйте інформацію, не брешіть, будьте чесними з читачами і собою. Вони не нав’язують нам, на чиїй стороні бути. І наше завдання, як журналістів, які опинилися у стадії війни, — не стояти над якимось конфліктом. Треба просто чесно відображати дійсність. Якщо ви бачите, що був напад — напишіть про це. Я не бачу тут жодного протиріччя. Якщо ви бачите, що відбувається агресія України проти Росії — пишіть про це. Найбільша проблема наших грантових організацій, що вони змінюються за світом, а не перед ним. До вас будуть дослухатися ваші закордонні колеги, коли ви їм говорите те, що є, а не намагаєтеся вгадати, що вони хочуть почути. Якби наші колеги-журналісти, які працюють із закордонними медіа, закордонними організаціями, відразу намагалися розказати їм, що тут відбувається, а не намагалися вгадати, що таке сказати, щоб сподобалося, то сьогоднішній погляд світу на війну в Україні був би більш адекватним. От у чому небезпека. У цьому також є журналістські стандарти. Журналіст має бути достатньо сміливим для того, щоб сказати те, що є реально, а не те, що приємно почути.

ПРО СТАНКО І «ГРОМАДСЬКЕ ТБ»

О.Л.: — Можна виділити дві позиції. Перша позиція — на прикладі «Громадського ТБ»: вони себе позиціонують як ті, кому довіряють на окупованих територіях. Ця позиція може бути прийнятною, тому що нам треба розмовляти з тими людьми. Ми не можемо розмовляти з ними, застосовуючи якісь слова-маркери, ми маємо бути нейтральними. Але питання в тому, який ми хочемо донести сенс. Одна справа, коли ми не використовуємо певних слів, щоб просто бути почутими, а інша справа, коли така поведінка — це для тебе просто спосіб взагалі не висловлювати позицію, залишатися ні з тими, ні з тими.

Друга позиція — на прикладі Насті Станко, яка брала участь — свідомо чи ні — у виразних інформаційних атаках на Україну. Перша з них, це коли на початку війни в сьогоднішньому Покровську, тоді Красноармійську, боєць добровольчого батальйону, коли в нього намагалися забрати зброю, застрелив того, хто схопився. Саме «Громадське ТБ» разом з «Українською правдою» намагалися домогтися, щоб цього бійця покарали. І саме тоді їм не вдалося зробити з цієї історії розголос, зробити так, щоб когось покарали, що призвело до того, що наші військові почали опиратися таким операціям із блокування частин. Така операція можлива тільки тоді, коли люди, які в ній беруть участь, знають, що їм нічого не буде, а якщо вони розуміють, що їх можуть застрелити, то ніякі найняті люди не підуть нічого блокувати.

...Щодо історії з відзнакою від Міністерства оборони. Це ганебна історія. Я взагалі вважаю неможливим, від державних структур давати журналістам відзнаки за їхню роботу. Це можливо лише у виняткових ситуаціях. Я не знаю, що Настя Станко зробила для цієї структури, але в цьому я бачу елементи корупції, тому що, я вважаю, відзнаку дали тільки тому, що керівник департаменту міністерства оборони Оксана Гаврилюк на той момент дуже хотіла з’їздити у Відень на конференцію.

Н.І.: — Насправді це показує, що в нас немає розуміння позитивної пропаганди, проукраїнської пропаганди Міністерства оборони. Що є люди, які мають відповідати за це, для того, щоб була мобілізація, щоб на лінії фронту наші військові були морально підготовані для війни. Ця робота ведеться невірно, неправильно, а нагорода Насті Станко — симптом тому на підтвердження.

О.Л.: — У Міністерства оборони пряма функція — це пропаганда. Людина, яка вважає, що вона не може і не має когось вбивати, не зможе бути військовим.

О.Л.: — Кожен має виконувати свою роботу. Треба розуміти, що прес-служба, прес-департамент, інформаційний департамент Міністерства — це не журналісти, і вони це мають самі розуміти. Вони дійсно мають вдосконалюватись як інформаційні працівники, пропагандисти, і як працівники в сфері піару також, тобто це інша робота. Їх не можна плутати. Журналіст і працівник прес-служби — це все-таки дуже різні спеціалізації. Коли створюєте подію для медіа, треба розуміти, як це діє психологічно, що подумають з цього приводу журналісти, як вони в результаті напишуть. Робота піарника в декілька раз інтелектуально відповідальніша й взагалі складніша, ніж робота журналіста, тому що як журналіст ти відповідаєш за те, що ти побачив. А як пропагандист, працівник піару, ти маєш створити цю картинку, розуміючи, що про неї подумають різні цільові аудиторії. І те, що прес-служби Міністерства оборони не створюють картинку, а йдуть за побажаннями журналістів — оце найбільша проблема. Їм треба працювати, зокрема військовим журналістам, а не бігти туди, куди хочуть журналісти. Вони мають «за ручку» вести журналіста туди, куди їм треба, щоб показати те круте і хороше, що журналіст має побачити.

НАШ УНІКАЛЬНИЙ ДОСВІД

О.Л.: — Очевидно, ЗМІ продають не так інформацію, як емоції, але наше завдання як журналістів спочатку здобути саме інформацію, зрозуміти, як вона впливає на хід подій, а потім згенерувати емоції, які буквально будуть штучними, але дотичними до ситуації. Це ваша відповідальність як журналіста, ваш вибір: продаєте ви істерику, паніку й розпач, чи продаєте спосіб вирішення проблем, якісь більш позитивні емоції, на які людина може опиратися в своєму житті.

...Кожен має займатися своїми справами. Розповсюдження гебельсівської пропаганди теж захоплювало. Ми маємо зараз якийсь досвід, який був у Другій світовій, холодних війнах і в Європі, і в США. Його можна читати і застосовувати, але до нинішньої нашої ситуації нам доведеться придумувати способи протистояння. І те, як буде діяти Україна, може стати стандартом того, як на це регулювати. Наприклад, заборона російських соцмереж — це прецедент, але ми з нього можемо зробити вже зараз висновки. Ми в унікальній ситуації, створюємо стандарти тепер, і від нас залежить, як світ буде далі на це реагувати.

Вадим ЛУБЧАК, Анастасія РУДЕНКО, «День». Наталія САНДАКОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017. Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments