Людину XX століття можна вважати інтелектуальним наддинозавром
Ігор Сікорський, українсько-американський авіаконструктор

Чи є «національний характер» у Національної спілки журналістів?

У редакції газети «День» обговорили необхідність існування принципової медіа-платформи
15 грудня, 2016 - 19:53
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

23 листопада Європарламент прийняв резолюцію щодо протидії пропаганді з боку Росії і терористичного угрупування «ІДІЛ». На офіційному рівні констатується, що «ЄС має реагувати на інформаційну війну з боку Росії, яка веде пропаганду проти Євросоюзу і країн «Східного партнерства», а тим часом наша національна професійна спільнота журналістів (!) бере участь у проекті «діалогу» з російськими «колегами» з назвою «Дві країни — одна професія». Нагадаємо, Європарламент визнає, що «російський уряд агресивно використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на демократичні цінності, для розколу Європи, для забезпечення підтримки всередині країни і створення враження про розбіжності між країнами Східного сусідства ЄС». Серед таких інструментів в документі називаються: «Аналітичні центри та спеціальні фонди («Російський світ»), спеціалізовані установи (Росспівробітництво), багатомовні телевізійні канали (Russia Today, наприклад), так звані інформаційні агентства та мультимедійні сервіси («Супутник»), транскордонні громадські та релігійні групи, (...) соціальні мережі та інтернет — «тролі».

Відчувається, що НСЖУ «не дотягує» до піднятої Європарламентом постановки питання. Ніби не було нахабної окупації Криму, і не гинуть наші бійці на війні з Росією, яку їхні «журналісти» називають «громадянською».

«День» уже давно слідкує за ситуацією в журналістиці та ставить «діагноз» нашому медіасередовищу — так, минулого року в ці дні вийшов матеріал «Факт капітуляції як акт примирення» (№229 від 2015 р.), також «Мова ворожнечi» vs латентна безпринципність (№52 від 2016 р.), «Війна. Журналіст. Позиція. Чому в Україні знову заговорили про необхідність боротьби з «мовою ворожнечі»? (148 від 2016 р.) та ін.

Пройшов час, а сервільність і конформізм позицій багатьох журналістів — давня хвороба українських мас-медіа — тільки поглиблюється. Нещодавні події у медіа-середовищі знову стали показовою «точкою деградації» — ретрансляція НСЖУ звіту міжнародної організації ОБСЄ, в якому в кращих традиціях «перекрученої реальності» називають Україну «лідером в Європі за кількістю порушень прав журналістів», і називають причиною проблем нашої країни не війну Росії, а «спалах агресії в Києві, який перекочуються на Південний Схід». Іншими словами, почалася «боротьба словників».

Ідея круглого столу виникла, щоб підтримати резолюцію Європарламенту. На захід «День» запросив в.о. голови НСЖУ Сергія Томіленка, виконавчого директора Інституту масової інформації Оксану Романюк, редактора «Детектор медіа» Наталію Лігачову, але всі вони під різними приводами відмовились від участі, що свідчить про відсутність готовності до дискусії. Позицію НСЖУ представляв секретар цієї організації Гліб Головченко через Skype, позаяк знаходився у Миколаєві. Коли верстався номер, Сергій Томіленко надав відповіді на наші запитання, які можете прочитати на 28-мій шпальті цього номера. Поруч — позиція з цієї теми Ігоря Яковенка, екс-генерального секретаря Союзу журналістів Росії (1998—2009 рр.) і блогера «Дня», який також долучився до дискусії.

УЧАСНИКИ КРУГЛОГО СТОЛУ В РЕАЛЬНОСТІ Й ІНТЕРНЕТІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

За результатами круглого столу було складене звернення до Національної спілки журналістів України і всієї медіа-спільноти. Можливо, це стане початком усвідомлення необхідності для країни формування принципової медіаплатформи, що є адекватною потребам України в умовах інформаційної війни. Відповідальність журналістики за спотворену систему координат,  в якій живе суспільство, і засилля колективних «Дюранті» звучали лейтмотивом обговорення.

«В українській політиці за великим рахунком є розподілення на «партію опору» і «партію колаборації», і в журналістиці — такі самі два «табори». Тож пропонуємо консолідацію на позиціях «опору», — підкреслила Лариса Івшина, головний редактор газети «День», модератор зустрічі. — Маємо зв’язати «живі», здорові сегменти української журналістики і творити нові середовища».

Читайте «екстракти» думок учасників круглого столу про стан української журналістики. Продовження теми — незабаром.

«ЖУРНАЛІСТИКА МАЄ СТАТИ ФАКТОРОМ НАЦІОТВОРЕННЯ»

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Українська журналістика в умовах відродженої незалежності почала ставати могутнім фактором націотворення. Але її чекало кілька важливих випробувань, після яких фактично від журналістики залишилися «друзки». Вона не витримала випробування президентських виборів 1999 року, отримала моральну катастрофу після вбивства журналіста Гонгадзе, і 16 років не знаходила в собі сили консолідуватися навколо того, щоб поставити правильні питання. А вороги цим користувалися. Вітчизняна журналістика, за невеликим винятком, робила вигляд, що не бачить реальних ризиків і небезпек. І поступово сповзала «в пастку». Коли ми сьогодні маємо ситуацію «Грибовицького сміттєзвалища» у медіа-середовищі,  про етичну комісію взагалі говорити складно. Єдиний вихід — знаходити людей, які були поза цим дискурсом і з них робити етичну комісію, яка б могла всіх привести до тями. Є чесні речі, які мають бути сказані.

Медіа взагалі є прообразом поведінки Української держави. Якщо журналістика не може дозволити собі власного голосу, то який голос ми можемо дозволити собі у зовнішній політиці? Яку суб’єктність можна вибороти, якщо боїмося говорити про найважливіші речі у себе вдома? Це питання життя і смерті.

«МЕНЕ ЛЯКАЄ ДИКА ПАСИВНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ»

Наталія IЩЕНКО, інформаційний волонтер, медіаексперт, оглядач:

— Проблема в тому, що рецепт ОБСЄ базується на некоректному діагнозі. Ліки, які нам пропонують, — від інших хвороб. Тому спочатку потрібно, на мою думку, поставити діагноз. І саме на цьому кроці в нас іде перше концептуальне розходження всередині української медіаспільноти, тому що частина журналістів, медіаактивістів, блогерів переконані: країна потерпає від російської агресії і на нашій території створені сепаратистські анклави, які керуються Кремлем, тому нам необхідно називати речі своїми іменами — це не АТО, а війна, а інші цього не розуміють і стоять на позиціях «псевдооб’єктивності». У нас не лише збройне протистояння на території Донбасу, проти нас відкритий другий фронт — в інформаційному просторі, тому, відповідно, жодна людина, яка працює в цьому середовищі, не може бути поза конфліктом. Якщо ти працюєш в медіа сфері, то сто відсотків, що і на якусь сторону.

На «гібридній війні» наша зброя — це слово. І нас закликають роззброїтися, нав’язуючи поняття «мова ворожнечі». Вже на цьому полі в українській журналістиці — конфронтація.

Мене лякає дика пасивність українських журналістів. Чому ми мовчимо, що від нашого імені в європейських інституціях говорять Шустер і Кисельов — громадяни інших держав? Це діагноз українській журналістиці, яка сидить тихо, як миша під віником, і боїться захистити своє право голосу.

Л.І.: — Але це питання також до Української держави, яка не створила засад інформаційної безпеки і залишила інформаційний простір «прохідним двором». Навіть на кухню є санітарний допуск. А в наш медійний простір може зайти хто завгодно, не помивши руки.

У журналістиці існує криза бачення. Велика частина журналістів перебуває поза тим, про що ми говоримо, — про сферу державотворчості, вважаючи це несуттєвим для себе. Натомість піклуються про доступ до джерел, пулу людей, які керують країною. Все інше їх обходить. Саме тому в країні зараз абсолютний дефіцит майданчиків, де б люди говорили, що не те, що вони хочуть бути завтра міністром чи депутатом, але хочуть мати успішну, живу країну.

Валентин ТОРБА, журналіст «Дня» і автор книги «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська»:

— Не обговореною залишається проблема голови комісії з журналістської етики, яким був обраний Андрій Куликов — людина, що вільно їздила в Донецьк. От такий парадокс — я, луганчанин, не можу потрапити до себе додому, а він — їздить. По-перше, наскільки це просто етично? І як ця «етика» співвідноситься з тим, що його призначили головою?

 

«ДОНОСИТИ ПОЗИЦІЮ УКРАЇНІ МІЖНАРОДНІЙ СПІЛЬНОТІ»

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар Національної спілки журналістів України, генеральний продюсер ТК ТАК TV:

— 90 років тому журналісти цілого світу об’єдналися довкола документа про принципи і стандарти професійної журналістики. Таким чином, 90 років у світі відстоювали ці позиції. Я переконаний, що ми маємо інтегруватися до світового досвіду. Зараз до Спілки є багато претензій в контексті участі у неоднозначних заходах. Почалися обговорення щодо неправильної поведінки наших колег, навіть заклики — «давайте виходити з НСЖУ». Ми не повинні втратити Спілку, але я підтримую ідею її нової якості.

На сьогодні бачимо, як РФ впливає на наше медіасередовище і мені здається, що нам потрібен ще й план того, як не посваритися один з одним. Більше того, російські ЗМІ ведуть війну на знищення взагалі української журналістики як такої, для того, щоб ми виглядали конфліктним, роздробленим середовищем без єдиної позиції. Це гібридна війна із фундаментальною журналістикою, мова йдеться не лише про українську. Зрештою вектори розмиваються і, наприклад, в Раді Європи ми чули таку думку, що в Україні відбулась окупація, але при цьому українські журналісти все одно вимушені використовувати термін АТО, що виключає фактор війни. Дмаю, що журналісти повинні об’єднуватись і, наприклад, в даному разі чітко домовитися використовувати термін «війна» для ясності позиції і розуміння дійсних реалій.

Л.І.: — Чи є зараз шанс боротися за абсолютно нову якість спілки? Підручник, «мирні збори» української і російської спілок — це великий дезорієнтуючий сигнал для суспільства. Хто дав право і мандат керівництву НСЖУ брати участь у подібних колабораціоністських проектах, як у випадку «Дві країни — одна професія» ОБСЄ, чи питали ви у членів своєї організації?

Г.Г.: — Так, цілком цю ідею щодо нової якості Спілки підтримую. Щодо другого запитання — під час однієї з міжнародних зустрічей я сказав, що ми з російськими журналістами різних професій...

«СТАНДАРТИ 90-РІЧНОЇ ДАВНИНИ НЕ ДІЮТЬ»

Сергій МОРУГIН, експерт із медіакомунікацій:

— У нас склалася нова ситуація, яка раніше не мала місця. 90 років стандартам журналістики     — це так, але ми увійшли в епоху цифрових технологій, і виявилося, що все не так однозначно. З’явилася проблема протидії пропаганді й маніпуляціям громадською думкою. Діють спеціальні структури, які втручаються у вільний дискурс і роблять все для того, щоб «переключити» увагу,  заговорити, вкласти в голови певні думки.  Європейці намагаються вести нас тим шляхом, яким ішли самі, коли виходили з тоталітарних режимів... Але ми живемо в інших обставинах і давно травмовані. Коли вони закликають нас до вільної свободи слова, то треба розуміти, що проти України діють спеціальні сили, які «надиктують» інформаційне поле.

«МОЛОДИМ ЖУРНАЛІСТАМ ПОТРІБЕН ДОРОГОВКАЗ»

Ольга ЛЕНЬ, головний редактор сайта NEWSru.ua, телеведуча, блогер:

— Всі ці сюжети — ситуація з поширенням інформації зі звіту ОБСЄ, проект «Дві країни — одна професія», некомпетентний матеріал про Боснію і Герцеговину на телеканалі «До ТеБе» — виявили важливу проблему.  Журналістам, особливо молодим або в регіонах, потрібен «дороговказ» — мудра і компетентна допомога, «доросла» позиція. Часто у них не вистачає досвіду правильно інтерпретувати певні «тонкі» місця. Важливо, щоб принципові теми обговорювали спеціалісти і доносили експертні знання. Погано, коли не дається «дороговказ», а ще гірше — коли він хибний, як у випадку з НСЖУ.

Л.І.: — Дороги вимостили перед тим тренінги, які ставили неправильну точку відліку. Стандарти ВВС — це дуже важливо, але ВВС народилися з духу Британії. Ми обов’язково створимо свої стандарти, але для цього спочатку маємо перемогти у війні — не розчинитися і не потрапити в залежність від Росії, а для цього зараз треба мати позицію.

«МЕДІА НЕ ДОНОСЯТЬ ПРАВИЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІї»

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, редактор відділу економіки газети «День»:

— Трошки більш трьох тижнів тому ми проводили круглий стіл «Три роки після Майдану». І один із учасників, коли відповідав на питання, чому не переміг Майдан, сказав вражаючу і правильну думку: «Ми не знали свого ворога. Ми думали, що Янукович          — це саме той, з ким треба боротися і, подолавши його, ми врятуємося». Якщо цю репліку застосувати до журналістів, то необхідно сказати, що на Майдан люди вийшли з тим порядком денним, який їм вручили українські медіа. Причина наших багатьох поразок в тому, що українська журналістика не виконує своєї основної функції — донесення правильної інформації.

Звернення відкрите до підписання і приєднання до нього — заходьте на сайт «Дня».

Iван КАПСАМУН: редактор відділу політики газети «День»:

— Окрім донесення інформації, журналіст ще має бути освіченим, зокрема в новітній історії України, і мати громадянську позицію. В умовах формування державності це дуже важливо. Відсутність принципів і розмитість позиції є підставою для використання журналістів. Наочний приклад, який дозволяє оцінювати принциповість журналістів, — це резонансна «справа Гонгадзе—Подольского», яку газета «День» послідовно висвітлює багато років. Ставлення журналістів до цієї справи показує відсутність консолідації, непослідовність і продажність. Я постійно відвідую суди в даній справі й можу точно сказати, що багато журналістів, зокрема, представники «Української правди», засновником якої був Георгій Гонгадзе, ігнорують судові засідання... «Справа Гонгадзе-Подольского» є певним вододілом в новітній історії України, і причини хвороби сучасної журналістики, яка серйозно проявилася в умовах війни Росії проти України, має корені в 1990-х, зокрема, у ставленні до цієї резонансної справи. Отже, професіоналізм, освіта і позиція мають бути головними «атрибутами» сучасного журналіста.     

ЗВЕРНЕННЯ

Учасники круглого столу в редакції газети «День» разом з однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа», підтримують рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії російській пропаганді. У цьому документі сказано: «Російський уряд агресивно використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на демократичні цінності, для розколу Європи, для забезпечення підтримки всередині країни і створення враження про розбіжності між країнами Східного сусідства ЄС».

У цій ситуації викликає нерозуміння позиція керівництва Національної спілки журналістів України, яке вважає за можливе брати участь у спільних проектах (під егідою ОБСЄ) разом із працівниками російських державних ЗМІ, які віднесені Європарламентом до пропагандистських ресурсів, прикриваючись необхідністю пошуку шляхів до «примирення» та «порозуміння», а також — «засудження мови ворожнечі». Це, на нашу думку, сіє конформізм у суспільстві, розмиває цінності й, по суті, є нічим іншим, як підготовкою громадської думки до капітуляції.

Тому ми закликаємо українських журналістів стати на принципову позицію: підтримати рішення Європарламенту, який недвозначно назвав російських журналістів «інструментом «гібридної війни» проти Європи, і відмовитися від участі в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди.

Ми відкриті до спілкування та співпраці лише з тими російськими журналістами, які публічно засудили анексію Криму та збройну агресію Росії на Донбасі й діями підтверджують свою позицію.

Пропонуємо членам Національної спілки журналістів України розпочати загальнонаціональний діалог з метою якісного оновлення Спілки  та визначення шляхів розвитку української медіаспільноти у відповідності із європейськими цінностями та принципами.

Це звернення рекомендуємо до підписання, поширення та обговорення.

14 грудня 2016 року.

Редакція газети «День» (м. Київ, просп. Перемоги, 121-Д).

Контактна особа – редактор WEB-редакції та новітніх медіа газети «День»

Вадим ЛУБЧАК: chedit@day.kiev.ua; vadlub@gmail.com


«Кримнаш» – ну, а тепер про професійну етику...

Ігор ЯКОВЕНКО, спеціально для «Дня», Москва

У травні 2017-го виповниться три роки проекту під назвою «Дві країни — одна професія». Це серія зустрічей представників журналістських організацій України і Росії під егідою ОБСЄ. За цей час відбулося дев’ять зустрічей за круглими столами, на яких керівники Національної спілки журналістів України, Незалежної медіапрофспілки України і Спілки журналістів Росії ухвалювали різні резолюції про те, як важливо протистояти пропаганді, не допускати залучення журналістів до інформаційних воєн, а головне — і це постійно підкреслювалося — дбайливо дотримуватися професійних стандартів і зберігати вірність професії.

Основний куратор проекту — представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дунья Міятович — дуже задоволена тим, як розвивається її дітище. Єдине, що її непокоїть, це ситуація зі свободою ЗМІ в Україні. За її словами, це головне, що її хвилює останніми роками.

Представників СЖР теж непокоїть ситуація в Україні. Особливо їх хвилює, що з цієї країни постійно висилають знімальні групи НТВ, «России-1», «ЛайфНьюс» та інших російських ЗМІ. Тому за ініціативою Спілки журналістів Росії до спільних резолюцій включаються такі, наприклад, вимоги: «Неприпустимо припиняти діяльність журналістів, незалежно від позиції, яку займають ЗМІ, що вони представляють».

У студіях російських телеканалів ось уже скоро три роки як звучать заяви, що «Україна — «недокраїна», що «немає такої держави — «Україна», і «народу такого немає — «українці». У студіях російських телеканалів українських експертів, які туди навіщось приходять, постійно принижують, причому, підкреслюючи їхні національність і громадянство, а інколи й просто б’ють. Причому останнім часом рукоприкладство щодо іноземних експертів на російському ТБ почастішало. Практично жодне політичне ток-шоу не обходиться без заяви про те, що Україна стане єдиною, коли «війська ДНР візьмуть Київ і викинуть звідти бандерівську хунту».

Росіяни все це дивляться і слухають уже майже три роки. Про розіп’ятих немовлят, розстріляних снігурів, зґвалтованих бабусь. Про розгул нацизму в Україні. Про те, що на вулицях українських міст убивають, почувши російську мову. Саме ось такий телевізор став головним чинником, що розв’язав російську агресію проти України. Саме він її підтримує.

Питання до тих, хто представляє Україну в проекті «Дві країни — одна професія». До Сергія Томіленка, в.о. голови Національної спілки журналістів України, і до Юрія Луканова, екс-керівника Незалежної медіа-профспілки України. Ви що, справді хочете, щоб громадяни України все це дивилися і слухали? Ви справді виступаєте проти того, щоб ваша країна не дозволяла акти інформаційної окупації, які постійно здійснюють на території України співробітники російських інформаційних військ?

І ще. Панове, ви добре уявляєте, з ким саме ви ведете діалоги за круглими столами у Відні? Спілка журналістів Росії, яка є партнером у цих переговорах, радісно прийняла анексію Криму і Севастополя й одразу ж з ентузіазмом почала освоювати вкрадені території, створивши на окупованих землях свої відділення: спілки журналістів Криму і Севастополя.

Риторика керівників СЖР мало чим відрізняється від тієї мови, якою висловлюється, наприклад, офіційний представник російського МЗС Марія Захарова. Коли готувалась резолюція Європарламенту про протидію російській пропаганді, секретар Спілки журналістів Росії Тимур Шафір дав на цей проект грізну відповідь: «Звісно, ми не можемо залишитися осторонь і реагуватимемо». І тут же конкретизував загрозу, заявивши, що ця резолюція «рано чи пізно ударить по них самих».

Сама назва проекту «Дві країни — одна професія» містить неправду. Країни справді дві. А ось професії — різні. У Росії є журналістика, але вона зовсім не в тих ЗМІ, інтереси яких представляє Спілка журналістів Росії. Там, на федеральних телеканалах, в «Российской газете», Лайф Ньюс, в «Комсомольськой правде», у переважній більшості місцевих газет і телеканалів немає журналістики. Ми за інерцією помилково називаємо всі ці контори засобами масової інформації, а людей, які там працюють, — журналістами. Користуючись цією підміною, СЖР і «корисні ідіоти» на кшталт Дуньї Міятович з ОБСЄ, вимагають поширити на ці псевдо-ЗМІ і псевдожурналістів ті норми, які вироблялися міжнародним співтовариством для захисту свободи ЗМІ та журналістики. Насправді всі ці медійні організації займаються виключно обслуговуванням влади і зомбуванням населення Росії, а також роблять спроби, інколи доволі успішні, обдурювати громадян інших країн.

Спілка журналістів Росії, з якою українські журналістські організації ведуть діалоги, — це організація, яка останніми роками твердо стала на бік держави фашистського типу. СЖР може періодично випускати резолюції на захист окремих журналістів, яких несправедливо звільнили, або гнівно засуджувати черговий фільм-донос НТВ на російську опозицію. Це дозволяє зберегти видимість організації, яка має якийсь стосунок до журналістики. А головне — всі ці заяви абсолютно безпечні, оскільки жодного впливу на адресатів не мають: журналістів продовжують гнобити, а НТВ регулярно продовжує випускати свої доноси.

Спілка журналістів Росії продовжує традиції Спілки журналістів СРСР, яку було створено в 50-х роках з єдиною метою — представляти в умовах холодної війни СРСР у Міжнародній організації журналістів, тій, що була покликана протистояти Міжнародній федерації журналістів, яка об’єднувала працівників ЗМІ вільного світу. Все інше — конкурси, пиво в Домжурі й інші радощі тих, кого називали «підручними партії», були побічними того головного, в ім’я чого було створено тодішню спілку журналістів — в ім’я використання ЗМІ для поширення комуністичної пропаганди по всьому світу.

Після розпаду Радянського Союзу Спілка журналістів Росії, яка виникла на руїнах СЖ СРСР, певний час намагалася стати захисником інтересів журналістів. Організовувала багатотисячні мітинги на захист того НТВ, з убивства якого почав своє перше президентство Путін. Потім, коли стало зрозуміло, що Путін — це надовго, в СЖР прокинулася генетична пам’ять, і її керівництво потягнулося до влади з обіймами й поцілунками. Влада себе обійняти не дозволила, а поцілувати дозволила лише підошву черевика. Проте начальство в СЖР не горде, і це в радість. Тепер займається звичною й улюбленою справою, обслуговуванням влади. Нещодавно, коментуючи намір світової служби Бі-Бі-Сі розширити свою діяльність, голова СЖР Всеволод Богданов висловив надію, що вони не воюватимуть із російськомовними ЗМІ, й одразу ж розповів, яке у нас чудове іномовлення.

«Наше іномовлення завжди було компетентним, демократичним», — пояснив Богданов і повідомив, що він завжди «міг пишатися тим, як працюють наші ЗМІ іншими мовами». Це він про ту саму брехливу пропагандистську машину, «Раша Тудей» і «Спутник», яка вже дістала своєю брехнею весь світ і якій світ, нарешті, почав протистояти.

Мені, громадянинові країни, яка здійснила анексію Криму й окупувала частину Східної України, не пристало давати поради громадянам цієї країни. Тому обмежуся проханням до керівників українських журналістських об’єднань. Якщо вам настільки вже необхідні ці зустрічі у Відні з керівництвом СЖР, якщо вам треба саме з ними обговорювати проблеми професійної етики, ви хоча б змініть назву проекту. А то коли читаєш «Дві країни — одна професія» і знаєш, хто бере участь у розмові з російської сторони, стає важко зрозуміти, про яку професію йдеться.


«Доказ дієвості – конкретна допомога журналістам»

Репліка Першого секретаря Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка до теми обговорення на круглому столі «Дня»

Сергій ТОМIЛЕНКО, Перший секретар Національної спілки журналістів України:

— Хотілося , щоб наші колеги не переоцінювали, але й не недооцінювали той діалог журналістських спілок України та Росії, який триває з весни 2014 року. Бо для нас, українських журналістів-учасників цього діалогу, він є в першу чергу інструментом досягнення тих результатів, які сприяють допомозі нашим колегам та медіа в умовах конфлікту між двома країнами. І доказом є насамперед прогрес у питаннях безпеки журналістів та відстоювання професійних стандартів, що є пріоритетом для нас у цьому діалозі.

Конкретними і важливими результатами цих зустрічей, які відбуваються винятково за міжнародного посередництва, є солідарність із полоненими українськими журналістами, що свого часу утримувалися в полоні на Донбасі. Принаймні двоє наших колег — Валерій Макеєв, який пробув у полоні 100 днів, і Роман Черемський, ув’язнений на 132 дні, — підтвердили, що саме ці, певною мірою декларативні, заяви солідарності допомогли їм вийти на свободу.

Досягненням ми також вважаємо і засудження мови ворожнечі, пропаганди, брутального тиску на ЗМІ. Візьмемо до прикладу той випадок, коли з подачі української Комісії з журналістської етики російська «Общественная колегия по жалобам на прессу» прийняла фундаментальне рішення та засудила пропагандистську програму про Майдан відомого ведучого Дмитра Кисельова. Відповідно, ми маємо результат, що російська професійна експертна спільнота відмежувалася від «руконеподаваемого» Кисельова, визнавши його не журналістом, а пропагандистом.

Водночас ми використовуємо зустрічі на міжнародному рівні й як майданчик для донесення позиції українських журналістів, аби ми якомога більше розповідали міжнародним експертам і інституціям про російську пропаганду та маніпуляції, закликаючи до дій у цьому конфлікті, шукали варіанти допомоги українським журналістам, які потрапили у біду.

Зокрема, завдяки нашим контактам, на міжнародних майданчиках свою позицію висловлювали кримська журналістка Олена Юрченко, донецькі медійники Олександр Бриж, Микола Токарський, Олександр Кульбака, відомі медіаексперти Наталія Лигачова, Діана Дуцик, Володимир Мостовий, Ольга Мусафірова та інші наші колеги.

Також у рамках наших міжнародних зустрічей ми шукаємо і знаходимо партнерів, які можуть надавати практичну дієву допомогу українським журналістам у біді. Прикладом цього, зокрема, є залучення партнерів, котрі допомогли профінансувати лазерну корекцію зору для Марії Варфоломеєвої, журналістки, що 15 місяців була в полоні «ЛНР». Залучені кошти для правової підтримки Миколи Семени, котрого переслідує російська влада у Криму. Вирішено питання про надання суттєвої матеріальної допомоги родині Романа Сущенка, проти якого сфабриковано справу у Москві.

Вважаю за потрібне згадати і про ту критику, яка зараз лунає в окремих ЗМІ і соціальних мережах щодо необ’єктивності Представника ОБСЄ з питань свободи медіа Дуні Міятович. Вважаю, ця критика доволі часто є поверховою та емоційною, адже слід не забувати, що в представника ОБСЄ — чіткі дипломатичні правила щодо важелів та інструментів, які можливо задіювати.

Варто відзначити, що діяльність Офісу Представника ОБСЄ з питань свободи медіа загалом, і зокрема заяви, дії та проекти на підтримку українських журналістів, високо оцінюють дипломати ЄС і США та Канади. Водночас грубі претензії до Дуні Міятович висловлює Сергій Лавров та... окремі українські посадовці. І окремі українські журналісти, які, може, і щиро вболівають за Україну, але при цьому готові дуже легко називати «зрадниками» тих, хто не поділяє їхніх, часто радикальних, поглядів.

До всього, той факт, що переслідування нашого кримського колеги Миколи Семени у звіті ОБСЄ було віднесено до розділу про Україну, підтверджує лише те, що пані Міятович визнає Крим територією України. А за її діями і риторикою зрозуміло, що вона покладає відповідальність за переслідування журналіста саме на російську владу.

Ще раз закликаю колег уважно читати документи, прийняті в рамках міжнародних контактів українських журналістів, та знайомитися із реальними результатами допомоги колегам у біді. І не реагувати емоційно на уявну «зраду».

Анастасія РУДЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments