Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Війна. Журналіст. Позиція

Чому в Україні знову заговорили про необхідність боротьби з «мовою ворожнечі»?
19 серпня, 2016 - 12:14
МАЛЮНОК МАРЧІНА БОНДАРОВИЧА

Цього тижня в медіа та блогосфері активно обговорюють старт реалізації річного проекту з подолання «мови ворожнечі» в ЗМІ, який здійснюється Офісом Верховного Комісара ООН з прав людини у партнерстві з громадською організацією «Детектор медіа» та Національною спілкою журналістів України. Проект є продовженням дискусій та конференцій на тему «мови ворожнечі», які вже проводилися минулого року в Києві в НСЖУ та у Женеві в ООН. Чи доцільно говорити про толерантність з ворогом? Як подолати «мову ненависті» у країні, яка воює? Чому українська медіаспільнота засуджує прояв громадянської позиції під час агресії РФ? Пропонуємо точку зору з теми від наших авторів Наталії Іщенко, Лариси Волошиної та Сергія Грабовського. «День» також звернувся в представництво ООН в Україні з проханням прокоментувати ситуацію щодо гранту. Але на момент друку номеру ми не отримали відповіді.


Не «наші»

Про ціль і засоби кампанії з пацифікацій української журналістики

Наталя ІЩЕНКО

Ніно Чатич був боснійським журналістом. Влітку 1995 року він за допомогою аматорської радіостанції інформував громадськість про події в Сребрениці. Сербська армія під керівництвом Ратко Младича наступала. Сербрениця, яку напередодні проголосили «зоною безпеки ООН» та перетворили на великий табір боснійських біженців, потерпала від обстрілів. Число вбитих та поранених мирних мешканців зростало з кожним днем.

В останній раз Ніно вийшов в ефір 10 липня 1995 року з відчайдушним проханням про допомогу Сребрениці. Ніхто не допоміг.

Через два дні в найбільшої бійні після Другої світовій війни було вбито понад 8000 беззбройних чоловіків-боснійців, включно з літніми чоловіками, хлопчиками та боснійцами-співробітниками ООН.

...Мати Ніно згадує, що востаннє бачила сина 11 липня. Він сказав їй: «Мамо, ти і бабця, йдіть на Поточарі, а я з друзями через ліс піду до Тузли». Після цього ніхто його не бачив.

Рештки журналіста досі не знайдено.

На Youtube ви можете послухати останній репортаж Ніно Чатича http://youtu.be/gn1RMKjwheQ.

І без перекладу легко зрозуміти: журналіст чесно та достовірно розповідає про події, які він бачить навколо. Навіть перебуваючи в епіцентрі жахливої трагедії, він зберігає спокій та намагається бути максимально коректним. Він називає точні цифри: вбитих — 17, поранених, що вмирають без допомоги        — 57. Ні «навколо мене багато постраждалих», ні «десятки жертв», навіть ні «понад 20 та приблизно 60», а рівно 17 та 57. Це означає, що він дізнався достовірну інформацію, перевірив її, і тільки потім видав повідомлення в ефір. Професійна журналістська робота...

Але за тими «стандартами журналістики під час війни», які міжнародні організації просувають в Україні, Ніно Чатич має бути підданий осуду. Він говорить про поранених в Сребрениці, але нічого не розповідає про втрати серед бійців Ратко Младича — це неприпустимо. Він просить про допомогу боснійцям, але нічого не каже про необхідність підтримки наступаючій сербській армії — це «порушення балансу». Взагалі його прохання врятувати Сребреницю, яке він зробив напередодні своєї загибелі, — це включення в матеріал свого особистого бачення та оцінки ситуації, чого в жодному разі допускати не можна.

Що мав би говорити журналіст в Сребрениці згідно зі «стандартами», що зараз нав’язують Україні?

Напевно, він би мав запитати у Ратко Младича (наприклад, телефоном): які ваші плани? о, усіх вбити!.. а як, будете стріляти, з гармат? ні, пострілами впритул? дякую за відповідь!

Потім він мав дізнатися у боснійських лідерів, скількох боснійців вже вдалося вбити солдатам Младичаі, скільки ще залишилося. Так, чисто для фактажу — тому що просити у світовій спільноти про допомогу навіть перед лицем неминучої загибелі тисяч людей він би ні за що не став би. Не дозволено.

Набір стандартних вимог до журналістських матеріалів під час війни набуває жахливої абсурдності, тому що ці рамки та поради розроблено ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ ЗМІ ТИХ КРАІН, ЩО НЕ Є СТОРОНОЮ КОНФЛІКТУ. Ніхто при здоровому глузді не може вимагати від представників однієї з воюючій сторін (!), які перебувають в зоні конфлікту (!) шизофренічної відстороненості від подій. Але якщо комусь це вдається, це просто означає, що така людина обрала нейтральність — не тільки на полі бою, але всюди у своєму житті.

У нас не расовий, не етнічний і не релігійний конфлікт, тому зробити це дуже легко — достатньо власного миттєвого рішення людини.

Очевидно, що для впровадження стандартів нейтральності українські журналісти мають відмовитися від будь-якої ідентифікації себе як громадянина України — не за паспортом, а по суті. Громадянська нейтральність — це та єдина позиція, з якою можна абстрагуватися від страждань країни, народу та людей навколо і дозволити собі готувати збалансовані матеріали в будь-якій ситуації.

Відмова від понять «своєї» країни, «свого» народу та «своєї» армії — є базовим поняттям для впровадження «журналістських стандартів нейтральності» в Україні.

Причому — і це найважливіше — такі правила впроваджуються не тільки для закордонних ЗМІ, й для внутрішнього споживання.

За задумом, журналісти мають відмовитися від своєї громадянської приналежності і відобразити це у своїх матеріалах. ЗМІ мають припинити фокусуватися на стражданнях України від російські навали та безчинствах сепаратистів-терористів. Натомість має більше з’являтися повідомлень про неприпустимі дії ВСУ. «Герої АТО» мають зникнути з екранів та сторінок. Журналістам треба нарешті позбутися «шкідливої звички» називати українську армію «нашою», і вони повинні будуть в кожен матеріал з фронту додавати позицію «ополченців».

І ні в якому разі не можна допустити появи журналістів типу Ніно Чатича, які до кінця були б на боці свого народу.

Громадянська нейтральність за допомогою медіа має, за планом, поширюватися в суспільстві. Все більше людей таким чином перестане ідентифікувати себе з Україною і перейматися інтересами держави, буде все слабше спротив агресії, яку взагалі припинять так називати... І так, поступово, ніяких ментальних перепон для російської інвазії не залишиться.

Це і є ціллю кампанії з пацифікації українського суспільства, одним з етапів якого є пацифікація української журналістики.

Ця кампанія, безумовно, вигідна Росії. Чому її підтримує ООН і ОБСЄ? Тому що правда в тому, що для світу, за великим рахунком, немає значення, хто на кого напав, хто прав, а хто винен, хто програє, а хто переможе. Головне — швидко припинити війну, за будь-яку ціну. Нехай і ціною поразки більш слабшого.


«Соціалістичний реалізм» від... Ради Європи

Про мову ненависті та мову правди

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Коли я читаю в Інтернеті повідомлення на кшталт недавнього: «Українські медіаорганізації спільно з ООН розпочинають проект з подолання мови ворожнечі», — то завжди з полегкістю думаю: «Яке щастя, що я не входжу та не збираюся входити до жодної з цих медіаорганізацій і не повинен разом із ними займатися не просто дурною, а й суспільно небезпечною діяльністю». Адже «мова ворожнечі» (з невідомих причин фальсифікований переклад терміну hate speech, тобто «мова ненависті») — це поняття такого ж ґатунку, як «соціалістичний реалізм» чи «арійська фізика», тобто суміш ідеологем із міфологемами, метою якої є маніпуляція суспільними процесами.

УКРАЇНСЬКА ПЕНСІОНЕРКА ПОКАЗУЄ ЖУРНАЛІСТАМ ОДИН ІЗ РОСІЙСЬКИХ КАНАЛІВ, ДОСТУПНИХ НА ЇЇ ТЕЛЕБАЧЕННІ У СЕБЕ ВДОМА В ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ, В МІСТІ АВДІЇВКА. МІСЦЕВІ МЕШКАНЦІ ЗІЗНАЮТЬСЯ, ЩО НОВИНИ ДИВЛЯТЬСЯ САМЕ НА РОСІЙСЬКОМУ ТБ. АВДІЇВКА, УКРАЇНА, 10 СЕРПНЯ 2016 РОКУ / ФОТО РЕЙТЕР

Скажете, надто різко, нетерпимо й агресивно? А чому треба бути м’яким і толерантним щодо тих явищ, які руйнують ту цивілізацію, на ґрунті якої постали всі правові та духовні свободи, яка створила феномени демократії та прав людини? Чому треба спокійно сприймати, скажімо, визначення мови ворожнечі Комітетом міністрів Ради Європи (Recommendation No. R (97) 20 on «hate speech» and its Explanatory Memorandum, 1997) як усіх форм самовиразу, які включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості, у тому числі: нетерпимість висловів у формі радикального націоналізму та етноцентризму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів і людей з числа іммігрантів? Не знаю, як ви, а я одразу помітив відсутність у цьому визначенні — і в самому тексті меморандуму — поняття «комунізм», тоді як саме він, його ідеологи та практики є головними творцями та поширювачами мови ворожнечі. Ну, а на додачу сюди не увійшов ще б один принциповий момент: мова ворожнечі може міститися (і нерідко міститься!) у дискурсі меншин, спрямованому проти більшості, у проповідях лідерів іммігрантів проти корінного населення, у глобалістських проектах певного штибу («пролетарський інтернаціоналізм» чи «всесвітній джихад»)... Відтак цей документ Ради Європи   — це не заклик до правди, а ще один вияв «соціалістичного реалізму», який описує дійсність не такою, якою вона є, а такою, якою б її хотіли бачити певні особи, — позбавлену найболючіших проблем. Реально ж це ще один вияв творчості тих «корисних ідіотів» із Заходу, яких так полюбляв і полюбляє Кремль...

І якщо десь шукати зразки справжньої мови ненависті, то у комуністичній пропаганді. Не цитуватиму Енгельса чи Леніна — візьму ближчий до нас приклад. Ілля Еренбург, знаний радянський письменник, найпопулярніший сталінський пропагандист, писав під час війни у «Красной звезде»: «Можно все стерпеть — чуму, голод, смерть. Нельзя стерпеть немцев. Нельзя стерпеть этих олухов с рыбьими глазами, которые презрительно фыркают на все русское... Нет сейчас ни книг, ни любви, ни звезд, ничего, кроме одной мысли: убить немцев. Перебить их всех. Закопать... Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье... Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать...»

Можуть сказати: це писалося тоді, коли німецька армія була на радянській території. Добре. А ось Червона армія прийшла до Німеччини. Й Еренбург пише у газеті «Правда» про німців як націю: «Ни одному из них нельзя верить. Сейчас они кажутся овцами, но они были волками, ими и остались. Они выкидывают карабины и кинжалы; но кто знает, что будет через месяц?.. Ни в одном из немцев я не нашел истинного раскаяния: страх и притворство. Если можно кого-нибудь пожалеть на немецких дорогах, то только крохотных, ничего не понимающих детей, обезумевших недоеных коров да брошенных собак и кошек; только эти непричастны к злодеяниям... Мы видим отвратительное лицо Германии, и мы горды тем, что мы распотрошили берлогу отвратительного зверя... Вот почему так часто слышишь в Германии на всех языках те же слова: «Смерть немцам! Да здравствует Красная армия!» Возмездие началось. Оно будет доведено до конца. Ничто больше не спасет разбойную Германию... Для меня — для советского гражданина, для русского писателя, для человека, который видел Мадрид, Париж, Орел, Смоленск, для меня величайшее счастье топтать эту землю злодеев и знать: не случай, не фортуна, не речи и не статьи спасли мир от фашизма, а наш народ, наша армия, наше сердце, наш Сталин... Единственная историческая миссия, как я ее вижу, скромна и достойна, она состоит в том, чтобы уменьшить население Германии».

Ось це і є справжня мова ненависті. Проте у відомих мені міжнародних актах комуністи не зазначені як творці та носії цієї мови, тому ці документи — облудні. А на додачу у Києві є вулиця Іллі Еренбурга, й жоден патентований борець із мовою ненависті чогось не вимагає її негайного перейменування, виходячи навіть не з принципів декомунізації, а із уселюдської моралі...

Ясна річ, що така мова, навіть під час найзапеклішої війни, — річ абсолютно неприпустима. Бо вона, трансльована впливовими медіа, перетворює — крім усього іншого — армію на зграю бандитів і грабіжників. Як це сталося у 1945 році з Червоною армією у Німеччині. Про бандитів — це у Солженіцина, Копелєва, Рабичева, Нікуліна. А грабунок («По дороге на Берлин Вьется серый пух перин») захоплено описав Твардовський у своїй славетній поемі «Василий Тёркин». Ось як споряджають червоноармійці стареньку бабусю-росіянку, зустрінуту ними в Німеччині:

«Стой, ребята, не годится,

Чтобы этак с посошком

Шла домой из-за границы

Мать солдатская пешком.

Нет, родная, по порядку

Дай нам делать, не мешай.

Перво-наперво лошадку

С полной сбруей получай.

Получай экипировку,

Ноги ковриком укрой.

А еще тебе коровку

Вместе с приданной овцой.

В путь-дорогу чайник

            с кружкой

Да ведерко про запас,

Да перинку, да подушку, —

Немцу в тягость,

            нам как раз...»

В арміях західних союзників теж траплялися грабунок і насильства. Проте там із цим боролися, там за це віддавали під суд, а часом — і розстрілювали на місці. Там не толерували мову ненависті (візьміть мовлення Бі-Бі-Сі і дочірніх структур цієї корпорації часів війни, і ви побачите докорінну відмінність між Еренбургом й Орвелом, який тоді працював на Бі-Бі-Сі). А в СРСР за осанну мародерству Твардовський одержав Сталінську премію І ступеня...

Так от, нічого такого в українській журналістиці й літературі немає й бути не може. Ті чи інші блогери (серед яких традиційно побутують провокатори) можуть щось і вперіщити, проте не серйозні медіа і не притомні літератори. Відтак, якщо й займатися усуненням мови ворожнечі з вітчизняного медіа-простору, то без пієтету до західних структур й експертів. Бо ж нині Бі-Бі-Сі вживає, скажімо, термін «загони самооборони «Нові чорні пантери» щодо воєнізованих формувань партії чорних расистів й антисемітів, лідери якої заохочують насильство проти білих, євреїв і співробітників правоохоронних органів, а чорношкірих погромників, об’єктами акцій яких стає передусім майно таких самих афроамериканців, лагідно називає «протестувальниками» й «активістами». Принципи зрозумілі: не можна ображати представників меншин, це буде «мова ненависті», попри те, що ці представники меншин є покидьками й бандитами, страждають від яких насамперед ті самі меншини, від імені яких вони діють і які вони тероризують. А «братів-мусульман», борців за «всесвітній халіфат, які було виграли вибори в Єгипті й негайно заповзялися запроваджувати там приписи шаріату, західні медіа називали «поміркованими ісламістами». Чому ж «поміркованими»? Тому, що вони самі не вчиняли терактів у Європі й Америці, а лише підтримували їх? Ну, а те, що Бі-Бі-Сі — ясна річ, щоб уникнути мови ненависті! — зазвичай називає бандформування на сході України словом «rebels» («повстанці»), навіть не «pro-Russian rebels», думаю, не треба зайвий раз нагадувати, чи не так? То запитання: що можуть нам порадити «західні експерти», яких залучає ООН?

І наостанок: чи є лихом ненависть і відповідна мова тоді, коли йдеться про патологічних убивць, натхненників війни проти України і вождів терористів? Якщо так, то ким, у такому разі, є патентовані «борці з мовою ненависті»?


Про «мову ворожнечі»

До теми дискусії про толерантність потрібно залучити українських патріотів, які залишились на окупованих територіях

Лариса ВОЛОШИНА

Розпочнемо, мабуть, із двох повідомлень, які з’явилися практично в один день:

«16 серпня в Івано-Франківську відбулась діалогова акція, в якій узяли участь громадські діячі і правозахисники з Прикарпаття, активні переселенці з Донбасу й активісти-миротворці з Росії»,            — передає «Галицький Кореспондент». «До діалогу організатори запрошують приєднатися перехожих. Із людьми обговорюють будь-які теми, зокрема взаєморозуміння між Росією й Україною. Подібні «кухні» розміщують і в Росії, тільки там необхідно більше уваги приділяти безпеці». «Ми хочемо показати, що в Росії є люди, які проти війни. Ми хочемо показати, що Росія — це не лише Путін», — розповідає росіянка Саша Пентеліна.

«Моніторингова місія ОБСЄ підтвердила повідомлення про наявність жертв серед цивільного населення і провела аналіз воронок у зоні конфлікту на території Луганської області. Так само підтверджується прибуття до Станиці Луганської добре озброєних військ із символікою «ВДВ Росія», — говориться в заяві прес-служби СММ ОБСЕ від 15 серпня. У звіті також зазначено, що на позиції «ЛНР» у Станиці Луганській було помічено прибуття нових бандформувань, унаслідок чого було встановлено прапори Російської Федерації, повітряно-десантних військ Російської Федерації і ВМС, а також прапори «Новоросії».

У принципі, більше можна нічого й не говорити. Картина вимальовується барвиста, і паралелі напрошуються самі по собі. Поки лише «славні росіяни» прагнуть умовити українців, що «Росія — це не лише Путін», інші — демонструють цей постулат дією, займаючи бойові позиції в районі українського населеного пункту Станиця Луганська. Адже все, здавалося б, ясно — інформаційна атака, покликана відвернути увагу від того, що «Росія — це не лише Путін, а й російські десантники, російські куратори і російські «Гради».

І все-таки...

У будь-якому діалозі участь беруть двоє. Якщо є той, хто транслює повідомлення, має бути той, кому воно адресоване. І ось тут спробуймо розібратися.

Закликати жертву агресії до примирення з агресором останнім часом узялися не лише «гості із-за порєбріка», а й українські «корисні активісти». В українському публічному просторі раптом визначилися дискусії про «мову ворожнечі», «примирення» і необхідність прийняти як даність спільну російсько-українську долю. Мовляв: «Нам усе одно бути сусідами. А це означає, що миритися якось доведеться». Так-то воно, може, й так. Тільки чому процес «примирення» варто починати саме з української сторони і саме зараз, коли Росія нарощує свою військову присутність на наших кордонах, — прихильники миру не уточнюють. Вони взагалі намагаються обходити увагою той факт, що сучасна Російська Федерація взяла курс на побудову «П’ятої імперії». Росіян накачують неприкритою пропагандою про необхідність ведення загарбницьких воєн. Достатньо подивитись відео з виступом російських байкерів «Нічні вовки» в Севастополі, побачити, як піднімається серед факельної феєрії в небо радянський герб із двоглавим орлом замість земної кулі і палаючою над усім цим зіркою, щоб назавжди позбутися ілюзій щодо «взаєморозуміння» і «мови ворожнечі».

Для українців основним сьогодні є питання колективного виживання. Тому те, що для когось звучить як «мова ворожнечі», для інших є тверезою оцінкою обстановки. Або імперія поглине Україну і зануриться у багаторічне «переварювання» української політичної нації, яка щойно почала відродження, в новому плавильному «казані народів», або українці зможуть захистити свої кордони, свою країну, своє майбутнє, як колективне, так і персональне. І лише     тоді, після перемоги, настане час починати довгий і складний шлях взаємного прощення і примирення.

Росія використовує концепцію розширення «русского мира» як стратегію свого колективного виживання. «Впаде Росія — загинуть і росіяни. Єдиний шлях до порятунку — відновлення Імперії в її колишній могутності й силі». — Ось приблизна система світогляду, яку поділяє «кожен справжній росіянин». У цьому постулаті є сенс, адже сьогоднішня Росія і вибудувана в ній владна вертикаль уже не можуть утримати країну ні в її економічних показниках, ні в існуючих територіальних кордонах. Росія, яку ми знали, гине. А про те, що прийде їй на зміну, сьогодні не хоче думати ніхто. Реваншизм — це природна реакція на стагнацію.

Українська ж стратегія колективного виживання посилено стирається із суспільної свідомості. «Якщо загине Україна, якщо вона стане черговою губернією Південного Федерального округу? — І що? Люди-то нікуди не подінуться. Люди-то житимуть. Рано чи пізно війна закінчиться, і життя увійде у свою колію». — Ось що намагаються нам сказати ті, хто навмисно протиставляє факту іноземної інтервенції особистий досвід цілком привітних «міждержавних» зустрічей на кухнях.

«Примирителі», запитуючи: «То за що ж нам воювати?» — ніколи не розкажуть про те, до чого може призвести поразка у війні за колективне виживання — російсько-українській війні. Ніякого «лояльного» президента Януковича й інших колоніальних вільностей уже не буде. Не буде ніякого суверенітету і «російської стабільності з білоруськими дорогами». Тому що природна пострадянська недорозвиненість, змінившись якось національним підйомом, уже не може повернутись у «домайданний період». Разом зі знищенням незалежної держави на українців чекає знищення культури, спотворення історії, репресії і ломка, багаторічна боротьба з інакомисленням, під молох якої їх потраплятиме дедалі більше у міру того, як урізуватиметься бюджет на фінансування «приєднаних земель».

Про те, що таке «мова ненависті», могли б розповісти українські патріоти, які залишились на окупованих територіях. Сьогодні вони наражаються на смертельну небезпеку лише за одну згадку України в неворожому сенсі. Якщо на сході України «розпалювачів ворожнечі» просто вбивають, то в Криму діє 280 і 282 статті Кримінального кодексу РФ «про розпалювання міжнаціональної ворожнечі» і «про заклики до екстремізму». Застосовуються вони до тих, хто публічно заявляє про українську приналежність Криму і російську окупацію Донбасу, а не до тих, хто вигадує казки про розіп’ятих хлопчиків і закликає «вигризатися зубами» для народження «П’ятої імперії» у Придністров’ї, Карабаху і Донбасі. Звідси не зайвим буде перед початком примирливого діалогу поцікавитися, а за яким, власне, законодавством здійснюватиметься «боротьба з розпалюванням ворожнечі»?

У контексті російських стратегічних цілей відновлення потужності, а головне — кордонів Радянського Союзу, пропагандистські нападки на українців як таких собі «зрадників-бандерівців» настільки ж ворожі, як і тури-діалоги, які розказують, що «ми один народ». Тому що Росія веде війну не за наші землі, а за «свої» — землі «русского мира», в якому Україна, українство, українці — заперечуються як смисли, як явища. «Україну вигадав австрійський Генштаб», — хіба не така улюблена форма відповіді адептів «русского мира» на звинувачення у воєнної агресії проти Української держави?

Для українців основним сьогодні є питання колективного виживання. Тому те, що для когось звучить як «мова ворожнечі», для інших є тверезою оцінкою обстановки. Або імперія поглине Україну і зануриться у багаторічне «переварювання» української політичної нації, яка щойно почала відродження, в новому плавильному «казані народів», або українці зможуть захистити свої кордони, свою країну, своє майбутнє, як колективне, так і персональне. І лише тоді, після перемоги, настане час починати довгий і складний шлях взаємного прощення і примирення. Без російських посередників, без заїжджих миротворців, без заблудних десантників і, звичайно ж, без «корисних активістів, що долучилися до них».


КОМЕНТАРI

«БОРОТЬБА З «МОВОЮ ВОРОЖНЕЧІ» — ЦЕ ІМІТАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ГРАНТІВ»

Денис КАЗАНСЬКИЙ, журналіст, блогер:

— Чесно кажучи, всі інформаційні приводи, які пов’язані з НСЖУ, це імітація діяльності. Вважаю, що НСЖУ — це абсолютно мертва організація, яка за своєю сутністю пов’язана з радянськими стандартами. Як правило, до неї долучені журналісти з «районов», з газет, які ніхто не читає і які механічно обслуговували владу. Взагалі будь-які спроби загнати журналістів під якісь стандарти не будуть мати успіху. Мені не зрозумілий сам термін «мова ворожнечі». Відчуття таке, що цей вислів вигаданий для якихось інших цілей. Він сам по собі фейковий. Дехто просто імітує діяльність і начебто бореться з чимось вигаданим. Якщо у нас існує свобода ЗМІ, то про які нав’язування та спільні лекала взагалі може йтися? Дійсно, зараз з’явилось багато грантових грошей, під які вигадують і всілякі проекти. На жаль, 80% тих, хто отримує ці гранти, насправді нічим реальним не займаються, а лише пишуть звіти.

Щодо тих журналістів, які говорять про боротьбу з «мовою ворожнечі», то я не гадаю, що це колаборація. Скоріше це просто дурість. Коли ти простягаєш руку ворогу, який замахнувся на тебе сокирою, то маєш усвідомлювати, що він цю руку просто відрубає. Журналісти, які заграють з окупантом, поводяться саме так — вони лізуть в пащу агресора. Ці журналісти мають розуміти: якщо окупаційна зараза піде далі, то вони першими потраплять у підвали. Ніхто не буде вже тоді розбиратись, чи боролись вони з «мовою ворожнечі», чи ні. Тому не можна загравати з ворогом.

Щодо поїздок українських журналістів на окуповано територію, то я до цього ставлюсь скептично. Відверто кажучи, я б сам поїхав на окуповану територію для висвітлення подій, якби там дійсно давали можливість журналістам працювати. Але фактично там таких умов немає. Відповідно, робота на окупованій території фактично означає співробітництво з окупаційною владою. Такі реалії. Якщо журналіст в Донецьку чи Луганську буде писати об’єктивно, то він дуже швидко потрапить у підвал. Бувають випадки, коли іноземні журналісти потрапляють туди, а потім оприлюднюють більш-менш правдиву інформацію у себе в західних ЗМІ. Але на самому Донбасі до цих матеріалів фактично мало хто має доступ.

«ЖУРНАЛІСТИ В УМОВАХ ВІЙНИ ТАК САМО Є СОЛДАТАМИ»

Атіс КЛИМОВИЧ, журналіст латвійської газети Diena:

— Вважаю, що зараз нічого важливіше, ніж війна в Україні, не може бути. Це має бути топ-темою, і тому дуже важливо називати речі своїми іменами. В ситуації агресії РФ проти України журналісти мають чітко визначитись, що в першу чергу для українських громадян важливим є незалежність країни і національна безпека. В цьому плані українські журналісти мають бути солідарними одне з одним. Стовідсоткова свобода преси — це дуже слизька тема. Треба усвідомлювати, що журналісти в умовах війни так само є солдатами, а інформація є так само зброєю, і нею треба вміти користуватись. І не треба лукавити, що це не так. Необхідно агресора називати своїм іменем, і ніяких евфемізмів тут бути не може. Росії вигідно показувати себе не як сторону конфлікту, і тому розмитість у визначеннях їй лише на користь, адже Кремль веде гібридну війну. Журналісти повинні перед всім світом тикати пальцем в Росію як в ворога, агресора, злочинця, як в джерело дестабілізації у світі. Під час Другої світової війни навіть Бі-Бі-Сі свідомо йшло на цензуру, на певні обмеження. Так само і в Україні має бути цензура в плані антидержавних висловів або всілякого прояву колаборації з ворогом в інформаційній сфері.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Газета: 
Рубрика: