Чому Гоголя треба перекладати українською?

Святкові дні з телевізійного погляду виявилися майже зовсім пустопорожніми. З року в рік одні й ті самі новорічні вечори, програми, одні й ті самі «зірки», список яких не змінюється мало не десять років. Щоправда, дещо намітилося на майбутнє. Наприклад, Перший національний дедалі більше визначається в ролі кінотеатру радянського фільму, де неподільно царює не найкращого гатунку радянський кінематограф (найкращий можна й подивитися), розрахований на виховання й сприйняття «простих радянських людей». А от місце кінотеатру сучасного російського фільму застовпив за собою ICTV. Зважаючи на цю ситуацію, виникає необхідність створення хоча б одного телеканалу, орієнтованого на Україну, на її цінності, історію та культуру, каналу загальнодоступного, без політичної акцентуйованості, але де всі охочі могли б відчути спільність зі своєю країною. Навряд чи з функцією такої української присутності в телепросторі впорається «5-й», який втратив свою колишню енергетику. І навіть «TBi», покликаний бути гостро політичним, що в нього непогано виходить. А канал «Культура» дуже бідно фінансується, тому важко вимагати від нього виходу на якісь вражаючі проекти. Український телеглядач потребує українських серіалів, фільмів про своє, а не чуже життя, але тільки не в тих дистильованих творіннях, що виробляються інколи в нас для прокату на всьому просторі СНД і жодного відбитку місця й часу, жодних слідів походження в собі не несуть. А за ці 20 років в Україні сталися епохальні зміни (і на національному рівні, й на рівні кожної сім’ї), що вимагають свого екранного осмислення та переживання.

Серед густого телевізійного шлаку, що нічого не дає ні розуму, ні серцю, а лише нав’язливо розважає з якоюсь штучною надривно-істеричною веселістю, запам’яталася лише чергова програма Яна Табачника на каналі «КРТ» «Честь маю запросити». Цього разу його гостем був відомий театральний діяч, головний режисер російського драматичного театру імені Лесі Українки в Києві Михайло Резникович. Далеко не всі телезустрічі Я.Табачника однаково цікаві, та й сам Ян Петрович — людина вельми своєрідна, але зустріч з М.Резниковичем дала чимало інформації для роздумів. Спочатку метри говорили про життя та театр. Потім господар змінив тему й запитав гостя, а чи не заважає йому його національність очолювати російський театр. Гість здивувався, але відповів, що не заважає. Тоді Ян Петрович з лукавою провокативністю поставив «коронне запитання»: «А український не заважала б?» М.Резникович терпляче пояснив, що, напевно, ні, й перейшов на українську, продемонструвавши добре володіння. Але на обличчі ведучого була написана глибока недовіра. Потім він повідав про безліч бід, які особисто йому довелося пережити за радянських часів у зв’язку з його «інвалідністю 5-ї групи» (натяк на відому графу в радянських анкетах). Найбільш вражаюче в усьому цьому те, що сумні спогади про дискримінацію в СРСР у однієї й тієї ж людини можуть чудово уживатися з ностальгією за Радянським Союзом і гіркими зітханнями: «Яку велику країну ми втратили!» До речі, Михайло Резникович виголосив цікаву фразу: «Я людина російської культури», що абсолютно повторює фразу Йосипа Сталіна, коли тому треба було визначитися з власною ідентичністю. Для Сталіна фраза була своєрідним вибаченням за його походження перед етнічною більшістю СРСР. Покійна Світлана Аллілуєва згадувала, що коли до кремлівської квартири батька прийшли земляки й співали грузинських пісень, брат Василь сказав їй потайки: «А ти знаєш, наш тато в молодості теж був грузином». Нарешті, Ян Петрович підкинув типове для «людей російської культури» в Україні питання про «страшенні страждання» російської мови, вочевидь під гнітом «людей української культури».

Михайло Резникович, усупереч очікуванням Табачника, не пожвавішав, але висловив здивування: навіщо перекладати Гоголя українською мовою? Це, у свою чергу, страшенно здивувало автора цих рядків. А чому не перекладати? Сьогодні навіть священний Коран з арабської перекладають іншими мовами, і це вже не вважається блюзнірством, як колись, коли російський переклад імператорського академіка Крачковського викликав протести з боку деяких мусульманських країн. Наскільки мені відомо, проводиться робота з перекладу Корану українською. То чому ж російськомовні тексти нащадка козачого полковника Остапа Гоголя не можна перекласти його рідною мовою? Я не кажу вже про те, що будь-яка людина, котра вільно володіє й російською, й українською мовами, читаючи «Тараса Бульбу» й «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», не може позбавитися відчуття, що це переклад з української, добрий авторизований переклад. Сучасні процеси культурної глобалізації якраз і вимагають перекладати якомога більше, й головною фігурою цих процесів має стати перекладач, що транслює смисли від однієї культури до іншої, а не уніфікатор, який заганяє нас до спільної псевдокультурної казарми. Неприйняття українських перекладів Гоголя йде від одновимірно-шкільного сприйняття його творчості, коли від нього відсікається все конфліктне, проблематичне, внутрішньо-суперечливе. Особливо той факт, що в російську культуру Гоголь прийшов не «голим», а з чималим багажем української культури. Саме це мав на увазі професор М.Петров, коли писав у статті «Южнорусский элемент в ранних произведениях Гоголя»: «Вечера»... и «Миргород» с «Тарасом Бульбой» воспринимались современниками и критикой как произведения украинской литературы» («Памяти Гоголя», Київ, 1902).

Гоголь дуже важко й болісно вростав у російське життя. Інша природа, інший клімат, інші люди — все це було тяжким випробуванням для тонкої, ранимої натури. Він багато разів поривався повернутися до України, свого часу клопотав про професорську посаду в нещодавно відкритому Київському університеті Святого Володимира. Внутрішня неприкаяність, відчуття своєї чужості на півночі проривалися в листах. У листі В.Жуковському (24.02. 1839 р.) він пише: «Какое странное мое существование в России! Какой тяжелый сон! О, если бы быстрее проснуться!» У листі до матері Гоголь писав: «Никакой дух не блестит в народе, все служащие да должностные, все толкуют о своих департаментах да коллегиях, все погрязло в бездельных ничтожных трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их».

Петербург був для нього холодним, бездушним центром імперії, символом поліцейсько-бюрократичної держави, такої далекої від духу його Батьківщини. Багато що в творчості Гоголя — це реакція українця на іншу культуру, інший менталітет, інший тип особистості. Гоголь побачив так багато в російському житті, чого не помічали самі великороси, тому що «зі сторони видніше». А він дивився на Росію саме «зі сторони». Це зацікавлений погляд чужака, доброзичливого, в чомусь близького, але все-таки чужака. Російський літературознавець і історик С.Венгеров писав:

«Звучит, в самом деле, чем-то безмерно-парадоксальным, что автор «Ревизора» и «Мертвых душ», в которых отразилась, говоря установившимся шаблоном, «вся Россия», на самом деле воочию эту самую «Россию», можно прямо сказать, никогда не видел ... Знал Гоголь только Малороссию и Петербург. Великорусский же быт, «Россию», русскую провинцию, доподлинную русскую жизнь он не только никогда не наблюдал, но даже и возможности наблюдать не имел ... В эпоху создания «Ревизора» и «Мертвых душ» ... Гоголь, сидя в экипаже, провел в доподлинной России около 50 дней ...»

С.Венгеров також звертав увагу на ставлення Гоголя до Росії й України, проявлене в його творах:

«Самое малороссийское в Гоголе, отчасти уже подмеченное Аполлоном Григорьевым, — общее отношение к русской действительности. Ведь у Гоголя ни капельки любви к той жизни, которую он так беспощадно изобразил ... О Гоголе можно определенно сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в сердце неиссякаемый родник любви и снисходительности. Украину Гоголь окутал поэтическим флером, а Россия для него одна лишь мерзость запустения, мертвое царство мертвых душ. Гоголь относился к русской действительности прямо как иностранец. Малороссийское мироощущение, если можно так выразиться, настолько органически засело в Гоголе, что то немногое специфически русское, которое было ему знакомо, запечатлевалось в его изображении не столько как художественная эмоция, сколько как этнографическая картина».

Російська столиця Гоголя пригнічувала. Це місто «парадов, чиновников, диких северных ночей, блеска и низкой беспросветности» було для нього ворожим і нестерпно тоскним.

Фактично Петербург Гоголя — це антипод пушкінського Петербурга. Від Гоголівського інстинктивного неприйняття Петербурга один крок до слів Достоєвського: «Петербургу быть пусту!» Гоголь постійно протиставляє його своєму «древнему прекрасному Киеву» з його Дніпром, живописними кручами, княжими курганами. І все це для нього не просто пейзаж, а духовний образ покинутої Вітчизни. Не треба бути глибоким літературознавцем, щоб зрозуміти, де воістину була душа праправнука козачого полковника Остапа Гоголя. Порівняйте українські оповідання Миколи Васильовича з описами російської дійсності. Де тут славні витязі, де яскраві, драматичні характери? Їх немає. А є пригноблені, принижені, духовно нерозвинені, вульгарні, забиті герої «Мертвих душ».

Ось що писав про це Олександр Герцен: «По мере того, как Гоголь выходил из Малороссии и близился к средней России, исчезали наивные и прелестные образы. Нет более ... героя вроде Тараса Бульбы ... С московским небом все становится в нем мрачно, пасмурно, враждебно». А ось і сам Гоголь про російську історію, народну творчість, природу: «Русская история только со времени последнего ее направления при императорах приобретает яркую живость; до того характер народа в большинстве был бесцветным, разнообразие страстей ему мало было известно».

Але Микола Васильович з ніжністю описує природу України, де «разнообразная природа стала выдумщицей: где раскинула степи прекрасные, вольные, с многим количеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них перекинула косогор, одетый дикими вишнями, черешнями, или бросила долину, всю в цветах, и по всем вертким лентам речек разбросала прекрасные пейзажи, протянула на всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величавыми гористыми берегами и необъятными лугами, все это согрела умеренным дыханием юга».

Але природа російська, і тон письменника відразу ж міняється: «... местоположение однообразно ровное, почти везде болотистое, натыканное печальными елями и соснами, выказывает не жизнь, живую, исполненную движением, но какое-то прозябание, что уязвляет душу».

Російський письменник В.Вересаєв стверджував, що Гоголь був самим собою, лише спілкуючись із земляками: «с ними он говорил так пылко и вдохновенно, как ни разу не говорил с кем-нибудь из великороссов» (В.Вересаев «Гоголь в жизни», М., 1933, с.392).

Через «Мертві душі» на Гоголя озброїлося все освічене російське товариство. К.Аксаков у листі до Гоголя писав: «Русь, куда несешься ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах у цілковитому відчаї: вони говорять, що той не росіянин, у кого серце не обливається кров’ю, коли дивишся на безрадісне становище, вони говорять: «Гоголь не любить Росію: подивіться, яка прекрасна Малоросія і яка Росія, — додають: — Зауважте, що сама природа Росії не помилувана, й погода навіть уся мокра та брудна». Ситуація була досить простою та трагічною. Геніальний українець приїхав до Росії й описав те, що побачив. Опис був вельми некомпліментарним і образив усіх російських патріотів.

Гоголя слід перекладати українською хоча б тому, що багато колізій його життя в Росії пов’язано з тим, що й там він (подеколи всупереч власній волі) залишався «людиною української культури». Перекладаючи Гоголя мовою його Батьківщини, ми повертаємо генія Україні. Про Гоголя сперечалися, сперечаються й іще багато сперечатимуться в Україні та Росії. Але є один примітний факт: 1952 рік, ще ведуть бої загони УПА в лісах Волині й у Карпатах, іще живий кривавий генералісимус, а в Москві виходить повне академічне видання творів Гоголя. У дев’ятому томі опубліковано статтю «Размышления Мазепы», в якій Гоголь з повним розумінням поставився до політичної позиції українського гетьмана, написавши: « ...свободолюбивая нация имела свое самобытное государство с демократическим казачьим строем и хотела и далее жить в своей суверенной державе». Дивна перекличка українських поколінь через століття! Який боєць УПА не підписався б під цими словами класика російської літератури?

Дивно, проте, чому в студії Яна Табачника порекомендували не перекладати українською лише Гоголя, забувши про Пушкіна? Російська телезірка Володимир Познер кілька років тому дуже обурювався тим, що в Україні Пушкіна наважилися перекласти й пов’язував це з «підступами» нинішніх «націоналістичних кіл» нашої країни. Але Познер запізнився. Пушкін українською зазвучав іще за часів Максима Рильського та Павла Тичини. До речі, за декілька днів до телебесіди Табачника з Резниковичем Віталій Коротич на Першому національному зібрав Леоніда Кравчука, Богдана Ступку, Івана Драча та Дмитра Гнатюка поговорити про насущне. Серед іншого Богдан Ступка розповів, як свого часу він читав український переклад «Євгенія Онєгіна», зроблений Максимом Рильським, послові Росії Віктору Черномирдіну. Як стверджував Б.Ступка, Віктор Степанович, послухавши, з властивою йому безпосередністю й експресією сказав слова, які багато одноплемінників йому ніколи не пробачать: «Та це ж навіть краще, ніж російською!» Про це можна сперечатися, але геніальність Максима Рильського як перекладача безперечна. Ну, й кому, запитаю я учасників бесіди в студії каналу «КРТ», стало гірше від того, що Гоголь і Пушкін зазвучали українською?

«Людям російської культури» не зайве розуміти, що вона є дуже важливою й цікавою частиною світової, але лише частиною, а не універсальним замінником її. І не може російська культура замінити українцям або будь-якому іншому народові всю повноту світової. Здається, саме подібні умонастрої прибічників тотального російсько-культурного універсалізму спровокували знаменитий бунт Миколи Хвильового з його «Геть від Моськві!» та орієнтацією на психологічну Європу...