У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український політичний і військовий діяч

Дорога через хаос...

Есе на задану життям тему
17 липня, 2020 - 13:25

«Правда у сучасному світі більше не існує. Поняття «правда», «істина», «факт» настільки розмиті, що втратили сенс. Перемагають сьогодні ті, хто краще за інших уміє працювати з інструментами пропаганди, створюючи таке майбутнє, яке вигідне їхнім наймачам. А майбутнє це — сотні та тисячі віртуальних реальностей і «чорних дірок», в яких гинуть людські здатності бути людьми, люди перетворюються на об’єкти полювання і заробітку».

Таку «веселу» картину змальовують деякі популярні блогери; це їхня спільна думка, я об’єднав декілька постів різних авторів, що збігалися за духом і навіть за літерою. Сказане ними ґрунтується не на порожньому місці. Досить увімкнути трансляцію засідань Верховної Ради, щоб у цьому пересвідчитися. Причому у порівнянні з тим, що говорилося і робилося далеко не ідеальним парламентом на початку 1990-х, «прогрес» очевидний. А популярні Інтернет-медіа? Серед них вистачає і таких, які можна порівняти з «дошкою оголошень», і таких, які спеціалізуються на впливі на масову свідомість і підсвідомість з метою «розмивання» картини світу, і таких, що енергійно займаються антиукраїнською пропагандою під виглядом «об’єктивізму». Про телебачення я краще змовчу... Існують і високоінтелектуальні медіа, які змагаються між собою в оспівуванні нікчемності світу і людини, декларують неіснування істини і подають події та рефлексії на них у стилістиці «так, але...» Подають — й отримують визнання, натомість ті, хто чітко називає речі своїми іменами, не ховаючись за «збалансованістю» чи «політкоректністю», які, на щастя, в Україні ще не досягли масштабів загальносуспільного лиха.

Утім, ідеться не тільки про українські реалії — йдеться справді про світ, що і довели події останнього часу на Заході, коли надто вибірково та тенденційно представлене у мас-медіа все, пов’язане з т.зв. «протестами проти системного расизму» (що таке це явище — ніхто не може пояснити, але воно вважається беззастережно існуючим, нагадуючи такі ідеологічні фантоми, як «диктатура пролетаріату» чи «соціалістичний інтернаціоналізм»; а є ж іще й «мирний погром», «справедливе обурення нальотчиків» і «мовчанка теж насильство»). На Заході наразі відкинута навіть «збалансованість», а «політкоректність» довела справедливість афористичної формули, яку застосував щодо неї років зо 15 тому знаний правозахисник радянської доби Володимир Буковський: «Політкоректність гірша за ленінізм». Об’єктами цькування стають і прості блогери, і знані письменники, які просто показують реальний стан справ. І взагалі, західні мас-медіа у своїй масі пустилися берега — скажімо, людей, які в Лондоні зібралися на захист пам’ятника Черчиллю від тих, хто прагне його демонтувати («расист»!), ці медіа назвали «правими радикалами»...

Не випадково 7 липня чимало знаних у світі інтелектуалів опублікувало відкритий лист, де, зокрема, сказано: «Вільний обмін інформацією та ідеями, джерело життєвої сили ліберального суспільства, звужується щодня... Цензурність усе більше поширюється і в нашій культурі: нетерпимість до протилежних поглядів, мода на публічне ганьблення та остракізм, а також тенденція анігілювати складні політичні питання в сліпій моральній впевненості. Ми підтримуємо цінність міцних і навіть їдких заперечень з усіх боків. Але тепер занадто чути заклики до поспішної та суворої кари у відповідь на лише вбачувану трансгресію мови і думки... Редакторів звільняють за публікації контроверсійних творів; книги вилучають за уявну неавтентичність; журналістам забороняють писати на певні теми; професорів переслідують за цитування літературних творів у класі; дослідника звільняють за поширення рецензованого наукового дослідження, а керівників організацій виганяють за те, що іноді є просто незграбною помилкою. Якими б не були аргументи щодо кожного конкретного інциденту, результатом маємо неухильне звуження меж того, що можна сказати без загрози репресій. Ми вже розплачуємося за це посиленням страхів серед письменників, художників і журналістів, які бояться за своє життя, якщо вони відійдуть від консенсусу чи не виявлять достатньо ентузіазму в загальній конвенції».

При цьому мене особисто вражає, що ця констатація воістину страхітливої та стрімкої деградації західного суспільного (не лише медійного) простору (будемо сподіватися, що це не назавжди, що «кінця Заходу» не станеться), а інше. Конкретніше — реверанси підписантів заяви в бік «потужних протестів за расову і соціальну справедливість» і «ширших закликів до більшої рівності та інтеграції» плюс інвективи на адресу «правих демагогів», які, мовляв, завжди становили головну загрозу свободі слова та думки. Схоже, в іншому разі, такого числа підписантів не було би — адже серед них, наприклад, знаменитий лінгвіст і філософ Ноам Чомскі (або ж Хомський), запеклий противник капіталізму і США, прихильник режимів Путіна та Асада й адепт «істинного соціалізму». Скидається на те, що Чомскі перелякався лиця так жаданого ним «істинного соціалізму», проте забув поставити перед собою дзеркало та побачити в ньому одного з найбільш впливових ідейних батьків нинішніх погромів — і вуличних, й інтелектуальних...

Звісно, причини описаної щойно ситуації на Заході і в Україні різні. Проте як наслідки та симптоми, так і необхідність відповідальних дій тих, хто здатен на це, надзвичайно схожі. Чи й причини чимось глибинним схожі, полягаючи у кризових явищах сучасної цивілізації? Не знаю...

За цих обставин треба мати неабияку сміливість. щоб іти всупереч течії. Як на Заході, так і в Україні. На щастя, у нас іще є люди, для яких «примітивні поняття добра та зла» (як формулюють це зірки постмодерної філософії) чогось-таки варті, а марева повзучої «постправди» — не більш, аніж марева. Є інтелектуали, які звертаються не до вузького кола начебто «просунутих» і «піднесених над плебсом», а до тих, хто прагне бути не об’єктом маніпуляції, а суб’єктом вільного буття — й особистого, і національного. Є політики, які розуміють історію як творений людьми процес, а не рух безтямних пішаків на геостратегічній шахівниці. Бо серед українців завжди є ті, хто здатен «без надії таки сподіватись», торуючи — викинувши ілюзії! — дорогу через хаос.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: