«Гуманітарні організації не публікують результатів»

«Такі ж українці, як і ми». Так назвав жителів окупованих Донецької та Луганської областей Володимир Зеленський. Але умови, в яких населення живе, безпосередньо впливають на світогляд і психологію людини і мас. Окупація, інформаційна пропаганда Росії — це ті обставини, за яких живуть люди в ОРДЛО, котрі не виїхали ні на територію, підконтрольну Україні, ні Росії. Робити там соціологічні дослідження — справа особлива. Про результати спілкування з представниками окупованих територій Донбасу «Дню» розповіла заступниця директора дослідницької компанії Info Sapiens Інна ВОЛОСЕВИЧ.

— Ваша компанія проводила опитування жителів ОРДЛО з 2014 року. Яку ви ставили мету, що хотіли дізнатися?

— Замовниками опитувань в ОРДЛО, які проводить наша компанія, переважно є гуманітарні організації, що працюють в Донецькій та Луганській областях. Вони хочуть знати ключові проблеми та потреби жителів цих територій, але також ставлять і політичні запитання — про бачення вирішення військового конфлікту. При цьому вони не публікують результатів опитування, по-перше, тому що вони є недостатньо надійними, а по-друге, тому що вони можуть бути використані в політичній пропаганді. 

— Наскільки люди, котрі там проживають, можуть бути щирими? Розкажіть трохи про специфіку опитування. Раніше я волонтерила на гарячій лінії «Донбас СОС», і до нас нерідко телефонували люди звідти. Не раз запитували, що робити, коли представники тієї «влади» вимагають вступати в якісь їхні організації чи партії. А вони не хочуть. Це я — про свободу волі там і свободу взагалі. Наскільки жителі ОРДЛО ідуть на контакт, чи говорять про страх, побоювання?

— З одного боку, жителі ОРДЛО бояться відповідати на політичні запитання, адже ми не кажемо, хто є замовником опитування. Інтерв’юери як телефонних, так і особистих інтерв’ю звітують, що проросійські респонденти щиріші і впевненіші, а проукраїнські — залякані. І якщо під час телефонних інтерв’ю ми знаємо тільки номер мобільного телефону і населений пункт, де проживає людина, то при особистих інтерв’ю з метою контролю фіксується ім’я та адреса, і, на нашу думку, саме тому особисті інтерв’ю демонструють вищу частку проросійських респондентів. За нинішніх умов ця частка буде завищена в будь-якому опитуванні, питання тільки в тому, наскільки.

З іншого боку, є значно сильніше бажання виговоритися, поділитися своїми проблемами, ніж на підконтрольній частині України. Особливо у напівзруйнованих, неблагополучних районах або населених пунктах прихід або дзвінок інтерв’юера сприймається людьми як ознака того, що хтось про них думає, комусь небайдуже.

І ці два ефекти — страх та бажання виговоритися — в сумі приводять до того, що рівень досяжності на підконтрольній та непідконтрольній Україні приблизно однаковий, нас це дивувало, але — такий результат і телефонних, і особистих інтерв’ю.

Специфікою особистих інтерв’ю також є те, що існують небезпечні райони, недоступні для інтерв’юерів. Щодо телефонних інтерв’ю, то орієнтовно 5% населення не користуються мобільними.

Будь-які опитування на цих територіях є недостатньо достовірними, я вже казала і про страх, і про методологічні проблеми на кшталт недоступності територій, також в нас немає надійних даних про генеральну сукупність населення для побудови вибірки.

Люди в ОРДЛО значно більше ностальгують за СРСР, ніж у підконтрольній частині України і Донбасу. Вони переважно користуються російськими ЗМІ або ЗМІ самопроголошених республік, значна частина з них нарікає на недоступність українських ЗМІ — телеканали не транслюються, а сайти блокуються. Відтак ставлення до Росії значно краще, ніж до України, але в цілому люди ображені на обидві держави. Вони готові приєднуватись і до Росії, і до України, аби тільки припинити війну. В контексті приєднання до України бажаним форматом є отримання «особливого статусу», але водночас люди сприймають реформу децентралізації як прийнятний замінник «особливого статусу» і готові приєднуватися також на умовах реформи децентралізації.

Ставлення до місцевої влади частіше позитивне, але це чутливе питання. Серед українських політиків єдиний, у кого частка довіри вища, ніж частка недовіри, — це Юрій Бойко.

— Опитування 2014 і 2019 років — це різні опитування? Чи є якась динаміка у результатах? Які є зміни у відповідях респондентів, у результатах загалом?

— Ми проводили щонайменше одне опитування щороку з початку війни. Частка користування російськими або місцевими ЗМІ підвищується, частка користування українськими ЗМІ знижується. Також збільшується частка тих, хто вважає себе росіянином за національністю — важко сказати, чи це тому, що люди змінюють ідентичність, чи тому, що українці від’їжджають, а росіяни, можливо, приїжджають. Водночас оцінка перспектив приєднання до України є більш-менш стабільною, тобто з одного боку, поглиблюється відчуження від України, з іншого боку, люди хочуть примирення і закінчення війни.

— Ви казали, що одна з основних проблем в організації такого дослідження — невідома кількість жителів окупованих територій. Чи можна приблизно оцінити цю кількість, вікову структуру?

— Є оцінки міжнародних організацій, що в ОРДЛО зараз проживають 3,2 мільйона осіб, до війни було більше 4 мільйонів. В Україні зареєстровано більше мільйона переселенців, але частина з них постійно проживає в ОРДЛО — одні повернулися, інші періодично їздять в Україну. Щодо вікової структури, то за нашими даними, населення стало дещо старішим, тому що на постійно виїжджають переважно люди молодшого і середнього віку, старшим людям важче змінити місце проживання, особливо якщо немає родичів на підконтрольній території.