«Метафізика» світлин

«Фотовиставка «Дня» — це знімки з надзадачами», — так влучно в одному з інтерв’ю назвала головний редактор Лариса Івшина щорічний осінній естетичний та інтелектуальний «марафон» газети. Крім того, що влучні фото є неодмінними «союзниками» газетних матеріалів, під одним «дахом» ми традиційно збираємо «оптику» країни — найзмістовніші світлини за рік, що минає. «Ковток кисню» та «екстракт» свіжих ідей для «глобального подолання» депресії та негативу ХІХ Міжнародної фотовиставки «Дня» ви зможете побачити з 28 жовтня у столичній галереї «Лавра» (м. Київ, вул. Лаврська, 1. Вхід — вільний.)

У контексті цієї грандіозної події ми поговорили з учасником конкурсу Олександром Хоменком — керівником фотослужби в інтернет-виданні Depo.ua і фотографом із десятирічним досвідом. «Почав фотографувати десь 2007 року, — розповів він «Дню» про шлях у фотожурналістиці. — Купив собі любительську камеру, став знімати все підряд і будь-як. Потім почав вивчати композицію, колір, історію фотографії. Фотограф має бути ерудованим, тобто мати не лише технічні знання, а й гуманітарні. Зараз залишаюся репортажним фотографом, але більше люблю робити тематичні матеріали, ніж новинні. Вічні протести, акції, мітинги... Це цікаво знімати, коли ти тренуєшся, вчишся репортажу. Ти порівнюєш свої фотографії з тими, які зробили люди з досвідом, і на цьому вчишся. На якомусь етапі стає цікавіше працювати самому». «День» попросив розповісти Олександра історії та «підтексти» яскравих світлин, які цьогоріч він подав на конкурс.

СУКНЯ ПРИНЦЕСИ І... НАВКОЛИШНІЙ СВІТ

— Ваша фотографія дівчинки-переселенки у бальній сукні, яка сидить на підвіконні, глибоко експресивна. Кадр концентрує в собі одразу кілька настроїв — теплого сподівання і пружної стурбованості. Яка історія цього знімка?

— Того дня переселенці влаштували для своїх дітей невеличке свято. Організували виставку малюнків, ігри, покликали знайомих із машиною для виробництва солодкої вати. Діти були надзвичайно потішені, гралися на подвір’ї, сміливо виступали. Я знав до того одну з дівчат — Ірину, її родина приїхала з Торецька (колишній Дзержинськ), де тато був шахтарем. Вона вдягнула свою, вочевидь улюблену, сукню, адже я її вже неодноразово у ній бачив. Весь час дівча бігало у ній подвір’ям, граючись з іншими, тобто поводячись так, ніби вона у звичайному одязі. Зрештою, в певний момент я усвідомив контраст — наскільки її сукня принцеси контрастує з навколишнім середовищем, з умовами, в яких вона живе. Я спробував «спіймати» момент у контексті, зрозумівши цікавість образу. І фотографія біля вікна — одна з тих, що вийшла з такого «фотополювання».

До речі, фото дівчинки в костюмі балерини і дітей над могилою їжачка зроблені в одному місці, але в різний час. Ці переселенці живуть в Одесі у напівзанедбаній недоремонтованій будівлі царських часів. У будинку є лише електрика й водогін. Зараз у мешканців почнуться проблеми від того, що немає опалення. Вперше я приїхав до цих людей у грудні й прожив із ними три дні в розпал морозів. У Одесі при десяти градусах морозу жити виявилося складніше, ніж я думав. Я невибагливий до умов, але навіть це було випробуванням. Коли ти проходиш із людиною разом незгоди, це дуже об’єднує і сприяє довірі. Тоді я сидів у дворі за ноутбуком, діти гралися. Потім вони підійшли до мене, сказали, що знайшли мертвого їжачка і що хочуть його викинути. Я запропонував натомість поховати його. Через деякий час я почув Гімн України дитячими голосами, що співають урізнобій, із помилками, перекручуючи текст. Діти виконували гімн над могилою їжачка! Для мене ця фотографія дуже дорога, бо вона показує майбутнє. Це діти з Донбасу, вони бачили війну і знають, що це таке — не мати власного дому. У свої 5 — 7 років вони знають, що таке Батьківщина. Під час того заїзду я прожив два чи три дні з ними, і це була найкраща фотографія, яку я тоді зробив. Але навіть це багато.

ПОБАЧИТИ «СІЛЬ» ФОТОГРАФІЇ

— Глибоко емоційна іще одна ваша фотографія — незвичайного волонтера. Сильний погляд хлопця в інвалідному візку, який, попри свою хворобу, невтомно збирає допомогу для інших. Як вдалося зробити цей знімок із серйозним соціальним підтекстом?

— Цього хлопця звати Антон Дубишин, його історія і особистість мене дуже вразила. Наполегливий, вольовий, по-своєму харизматичний. Ми з журналісткою прийшли додому до нього записувати інтерв’ю. Я люблю знімати портрети. Причому найбільше мені подобається знімати не під час розмови, а статичні, ситуативні моменти. Тоді видно емоцію людини, у світлині можна «прочитати» образ.

У Антона в кімнаті живе папуга. Причому під час інтерв’ю птах вільно літав по кімнаті, а наш герой з ним періодично розмовляв. Їхнє спілкування було дуже живим і безпосереднім. І знову в певний момент я інтуїтивно зрозумів, наскільки це неординарна картина. «Сіль» цієї фотографії — у птаху і руці Антона. Ця рука — така тоненька — асоціативно нагадала мені гілку дерева. Така паралель образів  природи і людської могутності. Хоча коли натискаєш на кнопку затвора, то не можеш раціонально пояснити, що тебе зачепило. Осмислення приходить постфактум, коли переглядаєш кадри. Ти просто реагуєш на свої почуття, момент, який треба зафіксувати.

«ФОТОКОНКУРС — ЦЕ ОСМИСЛЕННЯ СЮЖЕТІВ»

— Основною акцентуацією у ваших світлинах, поданих на фотоконкурс, я б назвала силу людської особистості. На вашу думку, в чому полягає місія фотожурналіста?

— В тому, щоб вишукувати сюжети, які б долали байдужість людей до того, що їх оточує, «відкривали» б очі на сутність, пробуджували зацікавленість. Мені самому постійно цікаво виходити за межі власного кола комфорту і намагатися «витягнути» інших. Таке розуміння своїх завдань сприяє власне розвитку себе як особистості й професіонала.

— Ви вже третій рік — учасник фотоконкурсу «Дня». Чим він для вас став і в чому вбачаєте його значення?

— Рівень світлин на щорічній фотовиставці вашої газети дуже високий. По-перше, навіть добірка світлин на конкурс стала для самого себе нагодою подивитися, що я зробив цікавого за рік. Обираю я дуже ретельно, спочатку 40 світлин, із них — уже 20 найкращих. Причому це не просто пошук яскравих знімків із різних «папок» на комп’ютері, це осмислення сюжетів. По-друге, це прекрасна можливість отримати оцінку і реакцію, зрозуміти, наскільки вартісні твої фото. Для фотографа, який прагне розвиватися, — це критично необхідна і приємна потреба подаватися на такі конкурси — змагатися з іншими, дивитися результати відбору, порівнювати свої роботи з іншими. Так починаєш розуміти тенденції фотожурналістики і фотомистецтва у твоїй країні, самовдосконалюєшся і пізнаєш. Дякую «Дню» за фотоконкурс!