Наталя МАЛIМОН: Я відповідальна за долю тих, про кого пишу
Вчора 55-річний ювілей відзначила одна з найулюбленіших авторок наших читачів, власний кореспондент «Дня» у Волинській області Наталя Малімон. В сучасному інформаційному світі, абсолютно залежному від інтернету і мобільного зв’язку, «акули пера» часто дивуються стилю роботи Наталі Петрівни. А вона знову і знову їде у віддалені села, шукає своїх героїв, щоразу переживає серцем їхні проблеми. Справді, виходять не інформаційні повідомлення, а повноцінні сценарії за реальними подіями. І хай хтось із початківців каже, що в статтях не подано усі точки зору, забагато суб’єктивних оцінок, тисячі читачів Наталі Малімон по всій Україні переконані: це і є справжня журналістика.
— Колись професор Здоровега, один з улюблених викладачів студентів різних поколінь факультету журналістики Львівського національного університету, який я свого часу закінчувала, сказав мудру фразу: «Із журналістики треба вчасно піти». Мудрість цієї фрази я зрозуміла тепер, напередодні такого поважного ювілею. Можливо в час, коли журналістиці віддано кілька десятиліть, ця фраза звучить і двозначно, але вона дуже справедлива. Щоденна праця в журналістиці дуже важка емоційно, і ця професія, до слова, нині не дуже й годує. У мене в житті були пропозиції змінити журналістську роботу на більш престижну — один із секретарів Волинського обкому комсомолу дуже активно агітував мене стати його спічрайтером, але це абсолютно не моє.
Для журналіста дуже важливо, в яку б епоху він не працював, творчо себе реалізувати, творчо виявити. Я, паралельно з газетою «День», працюю в редакції Волинського тижневика «Віче-інформ», де редактором уже багато років Василь Простопчук, який цінує журналістів не за те, що вони «відсиджують» із 9 до 18 години, а за якісні матеріали. Але ковтком джерельної води стала в свій час співпраця із «Днем» та Ларисою Івшиною, яка часто змушує мене, признаюся, відкривати в собі нові професійні грані. Я маю визнати, що морально задихнулася б у журналістському професійному плані, якби я не співпрацювала з газетою «День», і шкодую лише за тим, що праця в щоденній журналістиці не дає мені змоги видати, наприклад, книгу моїх публікацій, які, як кажуть багато людей, були б цікавими не лише на нашому регіональному рівні. Ця книга, в принципі, сформована, до неї написана передмова письменника Анатолія Дімарова, з яким ми дуже давно дружимо, обіцяє написати передмову і Михайло Слабошпицький, але я готую все нові й нові матеріали, а хотілося б мати таку книгу, аби діти колись побачили, чим займалася бабуся.
— Ви згадали про своїх редакторів. Чи насправді в кар’єрі журналіста редактор може відіграти настільки важливу роль?
— Редактор відіграє найголовнішу роль. Я починала після школи, у 17 років з нашої обласної газети «Волинь», в якій був редактором унікальний чоловік Полікарп Шафета. Він перед тим, як мене, зовсім юну (ще до вступу в університет), приймати на роботу, зі мною розмовляв близько двох годин. Розпитав мою історію «до сьомого коліна». Давав мені доручення, я носила їх заступнику редактора. Це людина, яка могла оцінити, підтримати. У нього була маса ідей. Я дуже боялася писати, над першою заміткою плакала, чи така вона — чи не така, а він підтримував. Так само і наш Простопчук. А Лариса Івшина мені дає нові адреси, нові теми. Завдяки цьому я живу, як журналіст!
— Які з власних матеріалів згадуються в першу чергу?
— Це матеріал про вихованця Луцького будинку дитини, 3-річного Максимка, який народився з фізичними вадами — не мав долоней обох рук, а сам був дуже гарною розвиненою дитиною, яка надзвичайно прагнула мати маму і тата. Мені розказали про цього хлопчика, я написала про його історію і відшукалася молода студентська бездітна сім’я. Хоч вони були ще дуже молоді, вони почали до нього ходити і з часом всиновили цю дитину. Саме тоді ж я зрозуміла, якою відповідальною є наша професія. Коли Максимку забрали з дитбудинку, його привели показати тьоті-журналістці. Це було напередодні Нового року, ми сиділи в кафе біля редакції. Пили каву, він пив сік. Я пам’ятаю, як я потерпала, коли він тими ручками без долоньок брав склянку. Тоді я подумала: «Боже, що я наробила!». Як ця дитина приживеться в сім’ї, це ж маса проблем! У мене страшнішого Нового року в житті ні до, ні після цього не було, мене мучили сумніви: оце я написала, оце вони його взяли, а що далі? Я ж відповідальна за долю тих, про кого пишу. Але, на щастя, вони й досі єдина сім’я.
— Як ви відзначатимете ювілей?
— Урочисте відзначення свого «юного» ювілею я переношу на майбутнє, бо нині я у відпустці і мешкаю в селі під Луцьком, допомагаю молодшій дочці доглядати новонароджену донечку. Вже маю онука Юру від дочки Оксани, він цього року пішов в перший клас Луцької 21 гімназії. Повірте, онуки — це найбільше щастя та найдорожча любов у нашому житті. І це єдине, що може заважати у професії. Але професія мене і тут не полишає. Бо хоча наше село й за 15 хвилин їзди до обласного центру, але це паралельний світ. Наприклад, амбулаторія, яка обслуговує 11 сіл, знаходиться в нашому селі. Тут є один лікар, який нині у відпустці, одна медсестра і одна акушерка. І це на 11 сіл! Амбулаторія не опалюється — проблеми з газом. Люди покинуті напризволяще. І я мушу про це написати, щоб якось вирішувалися ці питання...
