Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Не маємо права забувати

«День» обговорив з Андрієм Сенченком (головою Тимчасової слідчої комісії парламенту з питань розслідування трагедії) фільм «Іловайськ-2014»
12 вересня, 2019 - 18:58
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Драматичні події під Іловайськом стали ще одним Рубіконом у війні Росії проти України. До того були Зеленопілля, коли по українських військових гатили «гради» з російської території, збитий під Луганськом Іл-76 з українськими десантниками, збитий MH-17, який мав стати для всього світу очевидним доказом уже не про локальні бої на сході України, а про міжнародний тероризм та агресію Кремля. Це реальні факти. Наступним фактом агресії Москви виявився Іловайськ, коли нашим військовим дали «формальний» коридор для відступу, який став для них пекельним шляхом, адже російські (!) військові їх розстрілювали, як-то кажуть «на вибір». Газета «День» неодноразово писала про ці події.

Фільм «Іловайськ-2014. Батальйон «Донбас» — ще один привід для того, щоб згадати ті події і як ми можемо протидіяти інформаційній агресії Кремля, який намагається викривити правду.

Цей фільм ветерани добровольчих батальйонів присвятили пам’яті загиблих в Іловайську побратимам. Генеральний продюсер та співавтор сценарію фільму — Тарас КОСТАНЧУК. До речі, з 4 жовтня картина виходить у прокат у Польщі та Чехії.

У фільмі основні події розгортаються в пекельному для українців серпні 2014 року. Тоді українські військові увійшли в місто Іловайськ. На думку тодішнього військового командування, це місто було стратегічним. Однак військові зіткнулися з низкою перешкод, які виявились вирішальними для подальшого відступу. Українські захисники зрештою опинилися в оточенні російських військ. Командир штурмової групи батальйону «Донбас» із позивним «Бішут» та його товариш «Квентін» дістали поранення і не можуть відступати з рештою батальйону. Перед головними героями виникає багато питань, які доводиться вирішувати терміново.

По факту фільм режисера Івана Тимченка — це історія про війну і мир, військових та цивільних, захисників України і російську агресію.

Сценарист фільму Михайло БРИНИХ в офіційному прес-релізі повідомив: «Це жодним чином не пропагандистський фільм, але безумовно патріотичний. Ми з Тарасом Костанчуком одразу зійшлися на тому, що фільм має бути без надмірного пафосу, яким грішать усі українські фільми, а про війну — й поготів».

Газета «День» мала розмову з головою ГО «Сила права» Андрієм СЕНЧЕНКОМ щодо його бачення тих подій і значення кінематографа в інформаційній боротьбі проти окупанта.

«ЯКЩО ВЛАДА МАТИМЕ ПІДТРИМКУ НАРОДУ ЗА СПИНОЮ, ТО ВОНА МОЖЕ ДОСЯГНУТИ БАГАТО ЧОГО»

— Андрію Віленовичу, в зв’язку з виходом фільму «Іловайськ» виникло багато тем, які торкаються як самих трагічних подій серпня 2014 року, так і питання наших засобів інформаційної війни. Але за вашим відчуттям чи є певна апатія людей до теми війни і теми Іловайська зокрема?

— В суспільстві дійсно існує певна втома від війни. І те, що влада за всі ці шість років так і не сформулювала розуміння стратегії спільних дій, викликає відчуття безвихідності. Саме тому люди часто намагаються відійти до певних легких форматів сприйняття дійсності. Це все одно, що відімкнути одну половину мозку. У дійсності це зробити неможливо. Тому питання війни та миру все одно потрібно вирішувати. Дуже добре, що існують запобіжники у вигляді суспільної думки, які періодично чинять спротив певним неадекватним заявам представникам влади. Тоді спрацьовують захисні механізми, які не дозволяють, щоб ми пішли шляхом капітуляції. Але тут уже йдеться про суспільний імунітет. Але це, на жаль, не є приводом для того, щоб влада прийшла до системної роботи з приводу підготовки стратегії дій. Дуже важливо, щоб ця стратегія мала підтримку в суспільстві. Тобто ця стратегія не має бути кулуарною. Наприклад, Німеччина проти того, щоб Росія повернулась до формату G8. Це добре. Але при цьому деякі політичні керівники цієї країни виступають за «Північний потік-2». З іншого боку, є ті, хто проти «Північного потіку-2», але при цьому вони виступають за те, щоб Росія повернулась за стіл перемовин у G8. Тобто кожна країна має свої інтереси. До тих пір, доки не звучатиме наша чітка позиція, що ґрунтується на українських національних інтересах, доти за нас будуть вирішувати інші країни та сили. А ми будемо збирати точки зору. Нам конче необхідна ця стратегія і щоб вона була обнародувана на міжнародному рівні. Якщо при цьому влада матиме підтримку народу за спиною, то вона може досягнути багато чого.

«ПОРОШЕНКО, КОЛИ ПРИЙШОВ ДО ВЛАДИ, ПЕРЕБУВАВ У ПЕВНИХ ІЛЮЗІЯХ»

— Чи є відчуття того, що наша нова влада не особливо бажає надавати кошти на патріотичне кіно? Адже патріотичне кіно — це не просто «ура-патріотизм», а в нашому випадку — це донесення правдивої інформації про реальний стан справ, бо не ми напали на Росію, а вона на нас.

— Відверто кажучи, я поки що не можу знати, чого хоче і чого не хоче нова влада. Немає поки що фактажу для того, щоб можна було сформулювати висновки. Але я зробив для себе такий висновок, що найменш пропрацьована тема — це тема війни і миру. Коли нові люди приходять до влади, то складається враження, що попередники були дурними і не змогли домовитися. Насправді це не так. Моя особиста думка полягає в тому, що попередня влада була у своїй основі цинічними покидьками. Але це не означає, що можна легко піти і якось домовитися з Росією. Порошенко, коли прийшов до влади, перебував у певних ілюзіях, що буцімто до нього просто не хотіли домовлятися з РФ. А от він зможе. Ці ідеї про можливість домовитися з агресором дуже швидко розбились об чітке бажання Кремля знищити нашу державність. Це бажання досі нікуди не зникло. Тому новій владі просто не варто повторювати помилки старої влади щодо цієї теми. Домовитися з Кремлем не вийде. Треба тиснути, використовувати весь арсенал Української держави, вимагати максимального тиску на Росію з боку з наших західних партнерів. Але це не можуть бути прості прохання. Повторюю, потрібна чітка аргументована стратегія. До того ж, альтернативи укріпленню українською армії не буде. Без нашої армії українська дипломатія ніколи не буде ефективною.

«ЛЮДИ НА СХОДІ УКРАЇНИ ЖИВУТЬ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ ДЕРЖАВИ-АГРЕСОРА»

— Інколи кадр із фільму здійснює сильніший вплив, аніж слово. І це також має бути стратегією вже інформаційного спротиву.

— Абсолютно погоджуюся з вами з цього приводу. Було, до речі, багато дебатів з приводу об’єднання тих чи інших комітетів, у тому числі гуманітарної спрямованості. Я прохолодно ставлюся до цих об’єднань, адже вони явно не прораховані, але наша держава має конкретні завдання в інформаційній сфері. Я охарактеризував би їх так. Це функція СБУ. І на це держава повинна окремо надавати кошти. І тут безліч завдань — від моніторингу наповнення нашого інформаційного поля державою-агресором. Технічні засоби зараз дають можливість це робити, Потрібно усвідомлювати, що в недорозвиненій інформаційній інфраструктурі люди на сході України живуть в інформаційному просторі саме держави-агресора. І все це має моніторити СБУ. Більше того, вона має давати мотивовану інформацію РНБО, яка, у свою чергу, повинна приймати відповідні рішення. Ніяка Нацрада з питань телебачення і радіомовлення не повинна цим займатись. Адже вона — це інструмент мирного часу. Повноваження відповідних органів мають доходити до того, щоб у разі необхідності навіть позбавляти ліцензії тих чи інших телеканалів. З іншого боку, є функціонал Міністерства оборони. Повага до армії, підтримка духу патріотизму — це, до певної міри, завдання Міноборони. Дуже важливим аспектом є інформаційний вплив на окуповані території. І кіно й телебачення тут мають потужний вплив.

«ДЕРЖАВА МАЄ ВИТРАЧАТИ ВЕЛИКІ КОШТИ НА КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ»

— На вашу думку, в якому стані зараз українське телебачення і наш телеефір загалом? Адже інколи певні меседжі, які лунають із телеекрана, бувають схожими на певну інформаційну диверсію.

— Слід розуміти, що ми перебуваємо під потужною інформаційною агресією. У тому числі — через юридично українських каналів. Наголошую — юридично українських. Крім того, якість нашої журналістики дуже сильно впала. І тут є багато взаємопов’язаних речей. За нашого економічного становища рекламний ринок не в змозі забезпечити гідне функціонування незалежних ЗМІ. А якщо ЗМІ від когось залежне, то триває коригування позиції. Особливо це проявляється у передвиборчий період. Біда в тому, що все це відбувається під час війни. Саме тому держава в цьому напрямку має витрачати великі кошти. Це стратегічний інтерес і необхідність.

ГОЛОС  ІЗ «ФЕЙСБУКУ»

«Одного разу в Іловайську»...

Марія та Анастасія СТАРОЖИЦЬКІ:

— Саме таким, співзвучним тарантінівському задуму змінити принаймні в кіно хід болючої для себе історії, здався нам з Анастасією Старожицькою задум головного натхненника стрічки Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» Бішута Тарас Костанчук. Хоча, звичайно, якщо продовжувати далі це порівняння з «Одного разу в Голлівуді» (а його необхідність обумовлено навіть тим, що у побратима Бішута у фільмі позивний «Квентін» на честь Тарантіно), колона добровольців «Донбасу», виходячи з котла, мала б пройти «зеленим коридором» без втрат, а ще краще — геть винищивши підступних російських зайд. Відтворення розстрілу колони — документальне і точне від численних свідків-бійців, які також знімалися у стрічці — це дуже сильно і дуже важливо, це те, що must see. Варто дивитися цей фільм, бо його «справжність» є, як на мене, досить високою.

Так, мені й багатьом друзям, хто особисто знав Шульця, Самольота і Франко, хотілося кричати: «Навіщо, вони ж були зовсім не такі, не так виглядали, не так висловлювалися, для чого було брати справжні позивні?!» — але ж перші думки і почуття змінюються, перетворюються на ті, що хоч би як там було, художній фільм навіть не байопік, і добре, що він залишиться і поїде по світу, нагадуючи, що були такі люди і поводили себе вони гідно.

У стрічці найкращий актор — сам Бішут, він дуже мало говорить і обличчя його промовисто-непроникне. Це його кіно, його історія і його належно відданий борг всім загиблим побратимам, чиї фото з’являться на екрані в фіналі. І будуть там не лише ті, хто загинув чи пропав безвісти під час боїв, а і ті, хто помер за ці болючі п’ять років спільної боротьби за пам’ять про Іловайськ та покарання винних.

«Посміхайтеся, знімається кіно!.. Ми їдемо хрєн знає куди і хєр знає навіщо», — цю фразу в автобусі, який віз його роту до Іловайська, Бішут, тримаючи в руках камеру і знімаючи всіх бійців по черзі, промовляє в нашій стрічці «Війна химер» — «The War of Chimeras». У прокатній версії «Іловайська-2014» режисер, поєднуючи у фіналі відтворений епізод з реальним, скоротив цей унікальний фрагмент саме на шматочок з Тарасом Костанчуком, тим самим позбавивши пересічних глядачів розуміння, що головний герой, насправді, не актор. А боєць, який знімав відео і думав про кіно навіть на війні. Хоча, до речі, міг стати актором набагато раніше — свого часу Мартін Скорцезе запрошував Тараса Костанчука до зйомок у своїй стрічці...

Валентин ТОРБА, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ