Падіння кумирів

Багато наших оглядачів уже відреагували на для когось приголомшливий, а для когось закономірний факт зустрічі ветерана російського дисидентського руху Людмили Алексєєвої з Володимиром Путіним. Заслужена правозахисниця й «верховний вертухай» («вертухаями» в таборах ГУЛАГу називали наглядачів і всю іншу гебістсько-емведешну публіку) мило спілкувалися й, судячи з усього, розійшлися цілком задоволені одне одним. Навіщо пані Алексєєвій, яка пройшла такий довгий і тяжкий життєвий шлях, не зламалася, все витримала, треба було закінчувати його так негідно? Утім, у неї був попередник, Олександр Солженіцин, який теж на схилі років братався з Путіним. Нобелівський лауреат зійшовся з вертухаєм на грунті російського імперського шовінізму. І це, до речі, той грунт, на якому майже вся російська інтелігенція порозумілася з режимом. Автора цих рядків подібне аніскільки не здивувало, ілюзій щодо її «вселюдської чуйності» (вислів Ф.М. Достоєвського) у мене ніколи не було. Ще в 90-ті роки ХХ ст. при уважному прочитанні текстів російських інтелігентів відчувалася у когось явна, а у когось прихована глибока зневага до «братів менших», до всіх цих естонців, грузинів, українців, молдаван тощо, до їхніх мов, культур, історії. А коли мова заходила про відродження їхніх мов і культур, то не було межі обуренню й нерозумінню. Особливо російських інтелігентів непокоїв відповідний націоналізм, а от російський імперський шовінізм їх не непокоїв зовсім. Він був для них природним і непомітним, як дихання. Так, московські ліберали готові були досить гуманно вирішити долі цих народів, але були абсолютно не готові до того, що неросіяни самі вирішать свою долю, не потребуючи керівної й спрямовуючої ролі «старшого брата». Освічені московити уявляли собі культурну ситуацію СРСР так: є могутній дуб російської культури, а на ньому сидять мавпи національних культур, і так, на їхню думку, має бути завжди. Багато хто з них після 1991 року натхненно приєднався до хору плакальників за здохлою імперією, мовляв, демократія і свобода це добре, але навіщо ж було «таку країну» руйнувати. Їм хотілося імперії демократичної і майже західної. Але щоб утримувати разом проти їхньої волі різні народи, потрібна аж ніяк не демократія.

Тому вони прийняли Путіна, якого трактували як реставратора розваленої держави. Тому ті, хто в 90-ті роки на західні гранти оспівував демократію, кинулися більш натхненно славити путінську «правильну», «суверенну демократію». У глибині душі прокинулася надія проучити й поставити на місце «знахабнілих» націоналів, що припинили плазувати перед московською «духовною елітою»...

Те, що вчинила Людмила Алексєєва, — подія знакова. Адже вона не всі ці табакови-гафти, вона людина з гідною біографією, яку дійсно, без будь-яких знижок, можна вважати яскравим представником російської інтелігенції. І ось таке... Що ж, після ганьби 2014 року, після «Кримнашу», після всієї підлоти метрів російської культури, російська інтелігенція як відомий нам раніше феномен припинила своє існування. Говорити про неї безглуздо, а розраховувати на неї — нерозумно. Ну а вчинок пані Алексєєвої — це вже «вишенька на торті»...

ТЕМА РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЗАКРИТА

Наші наївні й неправильні уявлення про російську інтелігенцію виникли невипадково. Тривалий час нам нав’язувалися в школах, університетах міфи про російську культуру, яка, мовляв, суцільний гуманізм, безбережне людинолюбство й поетизація свободи. Але дійсність була іншою. Ось, наприклад, чудового британського письменника Редьярда Киплінга деякі дослідники називають «бардом британського колоніалізму». Було б дуже корисно для глибокого розуміння російської культури прочитати такі, наприклад, дослідження: «Пушкін як ідеолог російського експансіонізму» або «Антисемітизм Достоєвського як явище російської культури ХIХ століття», або «Лермонтов і російська імперська пропаганда періоду Кавказьких воєн».

Цікаві були б тексти, скажу я вам. Щоправда, найближчим часом вони в Росії не з’являться. Тема російської інтелігенції закрита нею самою.

А на ТРК «Чорноморська» за участю донбасівського журналіста Сергія Гармаша обговорювали демарш лідера так званої ДНР О.Захарченка з приводу «Малоросії». На думку Гармаша, Російська Федерація зондує грунт щодо виходу з Мінського процесу, що пов’язане з тим, що на сході України все якось вщухло в стратегічному сенсі й треба підкинути дрівець у вогнище. Ну, я думаю, що Москву надихає слабкість і нерішучість влади України, тому над нею й ставлять всілякі пропагандистські експерименти.

На думку Гармаша, «Малоросія» — це чергова мильна бульбашка з метою злякати Захід і змусити його натиснути на Україну, щоб вона почала виконувати катастрофічні для неї пункти мінських домовленостей.

А ідеї про заміну АТО чимось іншим — це, як вважає журналіст, спроби імплементувати мінські домовленості в українське законодавство, щоб влада України не несла відповідальності за свої провали, за порушення Конституції, за переговори з терористами тощо.

ВІДСУТНІСТЬ ВОЛІ

На NewsOne Інна Богословська заявила з приводу реакції Києва на чергову витівку московської маріонетки: наша влада знову демонструє відсутність волі, слабкість і млявість. Вона вважає, що Україна має висунути вимогу до Заходу виключити Захарченка й Плотницького з переговорного процесу. Але навіть якщо Захарченка й Плотницького приберуть, російський диктатор замість них призначить Тютькіна й Пупкіна, що зміниться.

А от Вадим Карасьов кваліфікує «малоросійський демарш» як «початок великої ідеологічної битви за Україну». У цьому щось є... Мабуть, йдеться про спроби збудити всі проросійські сили, всіх «зачарованих на схід» на території вільної України й надихнути їх «малоросійською ідеєю». Але проблема в тому, що «Малоросія» в Україні завжди була досить штучним конструктором, літературщиною, що не мала популярності в широких масах. За наших вельми скромних успіхів в інформаційній війні нам аж ніяк не можна програвати битву ідей.

На каналі ZIK група політиків, нардепів і чиновників обговорювала законопроект про реінтеграцію окупованих територій. Заступник міністра у їхніх справах Георгій Тука заглибився у дефініції, вимагаючи, щоб опоненти визначили поняття — «окупація», «агресія», «анексія» тощо. Але це вже давно визначено в міжнародному праві. Навіщо ж ломитися у відчинені двері й винаходити свій велосипед? У програмі говорили про політичну волю для завершення війни з РФ. Але закінчити війну можна або перемогою, або капітуляцією. До чого конкретно закликає ZIK?

Нардеп Шахов теж закликав закінчити війну, лякаючи більшою потужністю Росії. Якби пан Шахов знав іще щось, окрім політичної риторики, то знав би й знамениту максиму про те, що воювати треба не кількістю, а вмінням.

Тука затикав рот опонентам, зокрема Єгору Фірсову, закликом самому брати автомат і йти на фронт. Ну, Тука теж обійшовся без автомата, волонтером. Набридли ці істеричні заклики до миру, все це пацифістське лицемірство, за якими криються вимоги капітуляції, здачі на милість Путіна-переможця.

ДИВНІ ЗБІГИ

У студії цитували шефа МВС Арсена Авакова з його ідеями «гібридного миру». Наша історична трагедія — це «гібридна» влада, схильна до капітулянтських «компромісів» за рахунок ослаблення й деградації України. Нардеп Н.Савченко виступала у своєму звичайному стилі, запевняла, що якщо Україні дадуть летальну зброю, то почнеться Третя світова війна. Кремль теж проти продажу Україні летальної зброї. Дивні збіги. Савченко, округливши очі й дивлячись в одну точку, вистрілювала залпи штампованих фраз за все хороше й проти всього поганого. Подеколи вона накидалася з різкою критикою на колег-депутатів, і виходило так, що всі вони там у Верховній Раді дуже погані люди, звичайно, за винятком «білої й пухнастої» Надії Вікторівни, героїні, розумієш, нашої...

Безумовно, нинішня «гібридна» влада навряд чи здатна вести країну до перемоги. От вона й зондує грунт, як суспільство поставиться до «гібридної» капітуляції. Погано поставиться. Українці терплять злидні, грабіж з боку начальства, побутові труднощі, але плювка в душу, наруги над загиблими героями, зради не потерплять. 2014 рік це показав...