Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«Поки стоїть Дніпро – стоїть Україна»

Розмова про перший у країні Музей АТО
21 червня, 2018 - 16:16

Про те, що в Дніпрі відкрився перший в Україні Музей АТО (ООС), я знав давно. Цього року випала нагода нарешті туди завітати. Офіційна назва — Музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО». Юридично це одна з шести філій Дніпропетровського національного історичного музею ім.Дмитра Яворницького. Складається з внутрішньої (розміщується в приміщенні діорами «Битва за Дніпро») та вуличної експозиції «Шляхами Донбасу». Вуличну частину відкрито 25 травня 2016, внутрішню — 23 січня 2017.

Ключова експозиція розташована на 600 квадратних метрах першого поверху діорами «Битва за Дніпро». Серед 2000 експонатів — документи, фотографії, нагороди, особисті речі учасників АТО, зразки зброї та медичні інструменти. В мультимедійній залі показуються панорамні документальні фільми про військові дії на сході України: два українською та один англійською.

На вуличній експозиції представлені бойова машина БМП-2, башта танка Т-64, полковий міномет ПМ-43, інші зразки озброєння, а також карета швидкої допомоги (УАЗ-452) та макет блокпосту з бетонних блоків. Практично вся техніка побувала у справжніх боях. Центр експозиції «Шляхами Донбасу» — скульптурна композиція «Солдат і дівчинка», а також дорога, навколо якої встановлені вказівні знаки з назвами міст Донецької та Луганської областей. За броньованою машиною піхоти встановлено велику металеву конструкцію, що зображує понівечені залишки Донецького аеропорту та є своєрідним монументом «кіборгам», які обороняли літовище впродовж 242 днів.

Експозиція на першому поверсі діорами займає вестибюль, відеозал (колишній кінолекційний) та Зал пам’яті (колишній накопичувальний зал із стіною героїв форсування Дніпра). У вестибюлі експозиція розташована на металевих конструкціях, що символізують зруйнований Донецький аеропорт. Стіни затягнуті маскувальною сіткою. На стендах у великих тематичних комплексах та на шести відеоекранах представлено матеріали, які розповідають про військових, волонтерів, медиків, переселенців з окупованих територій, капеланів і пресу на фронті.

У Залі пам’яті загиблих у зоні АТО представлено понад 500 фотопортретів загиблих українських воїнів, які народились і мешкали на Дніпропетровщині. Додатково в скляних кубах експонуються особисті речі 50 загиблих (нагороди, документи, книги, елементи військової форми, спорядження — деякі зі слідами потрапляння куль та осколків).

Мені, як людині, що народилася й виросла в Дніпрі, важко утриматись від переходу на більш персональну інтонацію. Діорама «Битва за Дніпро» — це і по суті, і по формі громіздкий пафосний зразок брежнєвської монументальної пропаганди (до речі, Брежнєв сюди заходив незадовго до смерті, на початку 1980-х). Головне всередині — діорама форсування Дніпра під Дніпропетровськом, намальована з соцреалістичною старанністю, плюс об’ємний передній план, виконаний з бутафорських брил і дерев. Найцікавішою для нас, дітей, була виставлена на вулиці колекція переважно радянської військової техніки — від якоїсь древньої гаубиці до реактивного винищувача. По цих залізяках було цікаво лазити. Чи бували вони в реальних боях — нікого не обходило.

Музей АТО вдихнув життя в це скупчення граніту й сталі. Прострелені справжніми кулями автівки, вулична добірка дорожніх знаків із назвами міст, що розкривається наче книга війни, приголомшливі композиції з речей загиблих, кінозал з панорамною проекцією — таке враження, що опиняєшся всередині фільму, — отакий продуманий і насичений багаторівневими сюжетами устрій дає право називати музей одним із найкращих в Україні.

Про історію створення «Громадянського подвигу Дніпропетровщини в подіях АТО» я поговорив з одним з очільників установи — Вадимом ЯКУШЕНКОМ.

— Як усе це почалося?

— Одна з конкретних ініціаторок — волонтерка «Фонду оборони країни» Наталія Хазан. Але взагалі ідея зароджувалася в колі військових, волонтерів, медиків — тих, хто пройшов перші бої в 2014—2015 роках. На ту мить уже зібралося багато експонатів, накопичилися свіжі спогади, багато свідків хотіли розповісти про цю війну. Ми ж, як ніяка область, прив’язані до театру військових дій. Реалізація задуму почалася в лютому 2016 року — спочатку як вулична експозиція. Такий своєрідний інтерактив, щоб показати дітям — як воюють, чим воюють, за кого воюють. Вибрали майданчик — господарчий двір Історичного музею. Хороше розташування — в центрі міста. Запросили київського художника Віктора Гукала — він автор і концепції, і художнього втілення. Перша експозиція зайняла 1000 кв. м.

Тільки вдумайтесь: проект виник у лютому, а відкриття відбулося вже 26 травня. Тобто буквально за три місяці проробили величезну роботу. Ідею підтримали всі ланки влади. «Музей АТО» — це побутова назва, бренд. Офіційно ж — «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО».

— А яка концепція лягла в основу всього проекту?

— Музей із самого початку формувався так: живим — шана, пам’ять — загиблим. Показати доблесть і подвиг наших воїнів. Ми ходимо по вулицях, у нас мирне небо, і ми трохи забуваємо, що за 100 км війна.

Історія війни розгорнута в кількох блоках. Ми не робимо акцент на одній групі більше, ніж на іншій. Військові, тимчасово переміщені особи, волонтери, капелани, медики, журналісти — представлене все суспільство, вся Україна, яка протистоїть ворогу. Головне — показати правду про цю війну. Й локації розбиті так, що є атмосферна частина — вулична, яка на найбільших експонатах, на бойовій техніці, вводить тему війни. А на головній експозиції всередині будівлі — ще три частини: внутрішня, де в нас шість тематичних блоків, Зала пам’яті, де ми віддаємо шану нашим загиблим воїнам, і кінозал.

— Яка з цих частин вам здається найважливішою?

— Вони всі важливі. Ми можемо казати, що коли Зала пам’яті — це оголений нерв, то кінозал — це серце експозиції. Дніпропетровщина втратила 560 людей на фронті. Зала пам’яті присвячена ним. Вона не планувалася як виставкова, але близькі загиблих, бойові побратими почали приносити речі. Ця частина Музею як жодна інша показує масштабність цієї війни, рівень агресії. Коли глядачі заходять і бачать фотографії загиблих до самої підлоги, оці 50 кубів-вітрин, то вони розуміють усе.

А в кінозалі показують фільми українською й англійською. Кожний по півгодини, але вони так скомпоновані, що глядач не може лишитися байдужим. Показані всі учасники подій, про які ми розповідаємо в експозиції, знов-таки: військові, медики, волонтери, капелани, журналісти. Кінозал ще унікальний тим, що в ньому застосовані досконалі технічні рішення. Там 10 проекторів, панорамний показ на 360 градусів — новинки, які можна побачити хіба що в Києві. Це було дуже складно технічно реалізувати, бо значну частину відеоконтенту витягували з телефонів бійців і адаптували до широкого екрана — але все вийшло.

— Чому виникла ідея з англомовним відео?

— Бо наш музей став обов’язковим для відвідування всіх офіційних делегацій. Депутати, міністри, посли, президенти — музей є в маршруті. Це теж визнання того, що все зроблено правильно.

— До речі, а як у вас загалом з відвідуванням?

— Ми підрахували, що за 2016—2017 роки в нас побувало понад 160 000 гостей. Важлива деталь: Музей є безоплатним і завжди відкритим для відвідувачів. Дуже багато молоді. Відвідування музею включене в шкільні програми. Є дуже цікаві патріотичні ініціативи, як «Шляхи героїв», наприклад — коли збираються з області групи школярів, прибувають у обласний центр, потім їдуть на базу 25-ї бригади, знайомляться з побутом, технікою, героями війни, потім заїжджають у наш музей, проходять Алею пам’яті біля облдержадміністрації — дуже пізнавальна екскурсія протягом одного дня. Те, що може бути нудним на уроці, візуалізується, перетворюється на захоплюючу подорож. Музей відповідає часу за своєю інтерактивною спрямованістю.

— Є якісь експонати, особливо цінні для вас?

— Вони всі з особливою історією. Їх нам везуть з лінії зіткнення. Тут немає муляжів, усе справжнє. Може, я повторюся, але для мене найважливіша — Зала пам’яті. Там кожна річ просякнута болем. Неможливо забути оту вітальну листівку від матері, яка сказала — не потрібні мені якісь документи, акти прийому, просто зрозумійте, що оцю листівку — вітання на день народження — мій син ніколи не отримає. Або інша мама, яка приносить камуфляж сина і просить: покладіть його так, щоби було видно, яким калібром знищували наших хлопців. Або лист 6-річної дівчинки, батько якої загинув у липні — вона йде в перший клас і пише одноліткам: незабаром 1 вересня, вас поведуть батьки, а мій тато загинув на фронті. Або осколки й кулі, які передали нам лікарі з лікарні імені Мечникова: ми бачимо це, дивимося протоколи цих поранень. Про це ми повинні пам’ятати.

— Ви знаєте, я спіймав себе на думці: справжні машини з зони ООС сусідять із показною пофарбованою радянською експозицією про Другу світову, а решта Музею розташовується всередині будівлі брежнєвської монументальної Діорами. Цікаве зіткнення виходить.

— Десь ідеологія, а десь шана і пам’ять. Ось чим іще наш музей відрізняється — не нав’язує ідеологію. Адже це колективний труд сотень людей. Хто ідею підкинув, хтось експонат приніс, хтось когось привів. У такому розмаїтті проводити одну лінію неможливо. Тому й немає офіціозу, музей не слугує рупором пропаганди. Ми прагнемо бути максимально об’єктивними і вдячними до всіх, хто приходить. Ми бачимо новий рівень комунікації, бачимо взаємодопомогу. Тобто весь музей — це один великий символ України. І як тоді, так і зараз, битва за Дніпро — це наша справа. А поки стоїть Дніпро — стоїть Україна.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпро — Київ; фото Юрія Стефаняка
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments