Повторення пройденого

На жаль, щодо нашого ТБ нічого нового й позитивного повідомити читачам не можу. Хоча слабкі спроби поставити на місце пропагандистські телеконтори, що остаточно розперезалися, продемонстрували ще раз украй  неприємні особливості вітчизняного політикуму. У пропагандистів знайшлися захисники, й не лише серед нардепів з «Опозиційного блоку» і «За життя», що природно. Виявилося, що й деякі нардепи з репутацією демократів і патріотів готові на смерть стояти за найреакційніші і деструктивні телеканали, якщо лише їх, «коханих», на ці телеефіри запрошують. Безпринципність як принцип? Ну, зрозуміло, лунали натхненні гімни про «свободу слова», про «іншу точку зору», про «право на критику» тощо. Найцікавіше, що навіть ліберальна Європа починає поступово позбавлятися політичного дальтонізму, невміння відрізняти свободу слова від бойової антидержавної пропаганди, від психологічної війни з метою  завдати поразки противникові.

Нещодавно у Фінляндії кинули до в’язниці трьох  російських пропагандистів, які працювали під прикриттям «свободи слова», за інформаційний терор проти фінської  громадської діячки й журналістки. Помалу московську  псевдожурналістську агентуру обмежуватимуть навіть у найліберальніших державах. А Україна має в цьому особливі права, оскільки  перебуває в умовах реальної війни, яку Москва веде проти нас у всіх сферах.

Тут-от нещодавно показали фрагменти московського телеефіру, де наш старий  знайомий Володимир Корнілов з витріщеними від ненависті очима закликав вбивати українців, «мочити в сортирі», як він висловився у дусі свого кремлівського кумира. До 2014 року наше ТБ всіляко плазувало перед цим московським агентом, його запрошували на всі ток-шоу, навперебій брали у нього інтерв’ю, квапилися дізнатися його думку. І він не шкодував Україні своєї пропагандистської отрути. А якісь «диваки» (якщо не висловитися сильніше) навіть організовували  Корнілову урочисту зустріч у Львові й обговорення його книжки «Донецко-Криворожская республика», де Корнілов оспівував цю попередницю нинішніх «ДНР-ЛНР». І що, наше олігархічне ТБ зробило висновки? Ні, знову запрошують до своїх ефірів всяку антиукраїнську сволоту, яка завтра закликатиме нас вбивати.

Утім, окрім відверто антиукраїнської тенденційності привертає увагу й дивна наївність деяких телевізійних спікерів.

У ефірі «Прямого», де під керівництвом  ведучого Миколи Вересня обговорювали перспективи надання Томосу про автокефалію, нардеп  від «Самопомочі» Руслан Сидорович закликав державу не втручатися в це, як він вважає, «суто церковне питання». Отже, Україна не повинна втручатися в проблематику, що  є для неї доленосною. А Кремль втручався, втручається й втручатиметься, причому гостро, нахабно й демонстративно. Нині в російських спецслужбах вирує робота щодо операції   «Автокефалія», дуже активно працюють, аж дим йде від штаб-квартир. А Україна самоусунеться, і дасть Москві карт-бланш на визначення долі українського православ’я, а потім і Української держави? Нудить від наївності наших депутатів, наче вони з Місяця впали й нічого в країні за ці 27 років не бачили, жодного досвіду не мають, перший раз у політиці. Натомість пан Сидорович не прогавив можливості виголосити популістську промову й отримати свій піар.

А потім Євгеній Кисельов у своїй студії на «Прямому» вкидав московську тезу про те, що нібито головною перешкодою на шляху української автокефалії є патріарх Філарет. Москва давно докладає колосальних зусиль, щоб усунути Київського патріарха, оскільки знає силу його політичного та ідеологічного впливу.

Абсолютно не зрозуміло, чому лідера найбільшої православної церковної структури України треба усунути (як дехто постійно вимагає) на догоду значно менш впливовим і заслуженим ієрархам.

Суспільство знає, куди поведе українську помісну церкву Філарет, а от куди поведуть її інші владики — сказати важко.

А крім того, є ще об’єктивні обставини: УПЦ Київського патріархату — це приблизно 46% українських православних, а УАПЦ (автокефальна церква) — не більш як 2%.

Ні глава УАПЦ Макарій, ні митрополит Олександр (Драбінко) з УПЦ Московського патріархату не мають такого авторитету в Українській церкві й українському суспільстві, як Філарет.

Віряни Київського патріархату однозначно хочуть бачити на чолі помісної церкви свого предстоятеля, з яким вони разом пройшли довгий, важкий і успішний шлях.

А те, що є якісь особисті претензії, то вони будуть до будь-якого предстоятеля, бо всі люди грішні.

«Прямий» стає дедалі нерозбірливішим до гостей своїх ефірів. От і нещодавно специфічний політолог (маємо на увазі його позиції) пан Раїмов  заявив на «Прямому», що у Путіна не залишилося важелів впливу на внутрішню політику України. Це як, дозвольте запитати?

А «Опозиційний блок», а «За життя», а «Інтер», NEWS ONE, «112» та інші? А постійна присутність політологів? Ба більш, як висловився в тому самому ефірі нардеп пан Усов, у Путіна в Україні є ціла низка кандидатів у президенти. Пан Раїмов щиро не бачить очевидного чи перебуває «на службі»?

До речі, тут нещодавно мій друг повідомив мені цікаву інформацію: виявляється, нинішній завідувач «ДНР» Пушилін свого часу пройшов термінову службу в Національній гвардії України. Ба більш, Пушилін дослужився там до сержанта. Питання: на якому рівні була і є виховна робота в наших силових структурах?

Мій покійний брат, який служив у штабі Військово-Морських сил України в Севастополі, з подивом розповідав мені про те, що в них для офіцерського складу не проводять жодних політичних занять, де б давали оцінку ситуації у світі, Європі й Україні, давали установки, хто Україні друг, хто ворог тощо. Натомість на кораблях і у берегових частинах Чорноморського флоту Російської Федерації політзаняттями не нехтували, там дуже трепетно ставилися до того, що позначалося загадковим словом  «політморстан» — політико-моральний стан. Там голови офіцерів і матросів регулярно наповнювалися антиукраїнською пропагандою. Ось чому лютий 2014 року український флот і російський флот у Криму зустріли абсолютно різним рівнем готовності. Звісно, спрацював не лише цей чинник, але згаданий був одним з найважливіших. Чи зробили сьогодні висновки у РНБОУ, в Адміністрації Президента, в Міністерстві оборони й Генеральному штабі? А от у журналістській сфері точно не зробили, звідси і ідеологічна всеїдність, і боротьба проти «мови ненависті» (в умовах війни!!!), і перетворення багатьох телеканалів на трибуну антиукраїнської пропаганди й проповідь нейтралітету до власної країни, що воює.

І нарешті, «убивчий сюжет» ТСН каналу «1+1». Шкода, якщо його не бачили наші правозахисники. На київському залізничному вокзалі промишляє ціла група кишенькових злодіїв практично однієї етнічної приналежності. Часом їх ловить поліція, але тут-таки випускає. Злодії влаштували біля вокзалу щось подібне до табору, журналісти «1+1» знайшли там кілька банківських карток, явно вкрадених у пасажирів, які зловмисники, не маючи можливості реалізувати, викинули.

Пані ромської національності заявила на телекамеру, що вона крала, краде й крастиме. А якщо їй почнуть заважати, вона звернеться до «управління з прав людини». При цьому пані повчально постукувала пальцем по мікрофону з логотипом «1+1». Тобто вона щиро переконана в тому, що красти — її «святе право людини». Закінчила свій спіч вона смачним плювком у бік журналістів.

Щось тут дуже неправильно, панове правозахисники. Якщо закони в Україні для всіх — то вони мають бути для всіх. Без винятків для якихось «особливо видатних етнічних груп». І якщо влада не наведе з цим лад, то знайдуться добровольці, які зроблять це за неї і своїми методами. І жоден Європейський суд з прав людини цей процес не зупинить. Та й правозахисникам не завадило б пояснити своїм підзахисним, що крадіжка ніяк прав людини не стосується.