Високо піднімаються ті дерева, у яких глибоке коріння.
Фредерік Містраль, провансальський поет і лексикограф, лауреат Нобелівської премії з літератури 1904 року

Про віру слову

Розмова з протоієреєм, диктором Українського радіо Петром БОЙКОМ до його 80-річчя
25 червня, 2010 - 00:00
ГОЛОСОМ ПЕТРА БОЙКА «ГОВОРИТЬ» «БЕРЕСТЕЧКО» ЛІНИ КОСТЕНКО. НОВЕ ВИДАННЯ РОМАНУ, ЩО ВИЙШЛО У СВІТ ДО 80-річчя ПОЕТЕСИ, ПОЄДНУЄ ДРУКОВАНИЙ ТА ЗВУКОВИЙ ВАРІАНТИ ТВОРУ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Ім’я Петра Бойка — багатолітнього диктора Українського радіо, заслуженого артиста України — відоме майже в усій Україні. «Звичайні» новини й оголошення у його виконанні перетворювалися на мистецькі етюди, а читання таких творів, як «Кобзар» Тараса Шевченка, «Берестечко» Ліни Костенко, «Країна Моксель» Володимира Білінського, «Ментальність орди» Євгена Гуцала, монографія Івана Дзюби «Тарас Шевченко» тощо, які прозвучали в ефірі Українського радіо, і, зокрема на каналі духовного відродження «Радіо «Культура», стали взірцем дикторської майстерності. Крім того, саме священик (сьогодні — протоієрей) Петро Бойко освячував державний прапор України, який 24 серпня 1991 року був уперше піднятий над Верховною Радою. Нині Петро Тодосьович святкує своє 80-ліття. Ми вітаємо його з цією датою, а увазі читачів «Дня» пропонуємо розмову з ювіляром.

— Петре Тодосьовичу, як складалася ваша доля, ваш життєвий шлях?

— Прийшов я на цей світ влітку — у червні 30-го року, на Вінниччині, в мальовничому селі Лопатинка. Мати була колгоспницею, батько теж. Я його звик бачити завжди чорним, опаленим сонцем, бо він все по полях, по полях. А я був із мамою вдома, і ще брат від першого маминого шлюбу, старший за мене на вісім років. Перший мамин чоловік загинув ще в громадянську війну. Отака була моя родина.

«МАМА ПЕРЕСПІВАЛА МЕНІ ВСІХ ПІСЕНЬ»

— Де й коли зародилося зерно вашого потягу до мистецтва, до слова?

— Мама в мене була дуже чутлива, чуйна людина, хоча й простісінька селянка. Вона була художньо обдарованою людиною, замолоду брала участь у драматичному гуртку. І співала пісень. Вона мені переспівала всіх пісень, які знала, вони мені були, як балади. І я просив повторювати ще і ще, і вона слухняно повторювала.

З батьком я попрощався в 1944-му, мені тоді було 14 років. Він пішов на фронт і пропав без вісті. Брата вже також не було, він трагічно загинув якраз перед тим, як визволили наше село з тимчасової окупації. Так ми з мамою залишилися одні.

До війни закінчив чотири класи з похвальною грамотою. Де я міг працювати в 14 років? Запропонували мені носити пошту із села на залізничну станцію Оратів, а звідти забирати листи, кореспонденцію, газети й розносити по селу. І щодня носити зведення про хід сільськогосподарських робіт в райцентр за 8 км. Це називалося «носити сводку». Щодня, за будь-якої погоди... Одного разу ішов якось в страшну заметіль, чую, їде хтось саньми ззаду. Зупинилися.

І той, що сидів на підмостку, каже: «Що ж це ти в таку негоду?». Я йому розказав, що ношу пошту. «А до школи хто за тебе буде ходити?» — «Немає як ходити до школи», — кажу йому. Та ще в селі не було всіх класів. До війни була семирічна школа, а потім тільки третій клас. «Ти завтра зайди до мене в райздороввідділ,» — каже мені цей чоловік. Виявилося, що це був заврайздороввідділу. Він спрямував мене до райвиконкому, де я одержав одяг і взуття, а потім сказав: «А тепер ти мусиш ходити до школи!». І, таким чином, у сусідньому селі — Великій Растівці — я закінчив п’ятий, шостий, сьомий класи на «відмінно».

Потім зацікавив мене гірничо-паливний технікум у Львові, бо там готували техніків-геологів. «Це романтична професія»! — думав я. Похвальна грамота за сьомий клас давала мені право вступу без іспитів до будь-якого технікуму України. Я почав учитися у Львові. З одного боку, була наука про мінерали, петрографію (про гірські породи), це було надзвичайно цікаво. А з іншого боку, там був Театр юного глядача, Театр імені Марії Заньковецької, Оперний театр...

ТЕАТР — ЧАСТИНА ЖИТТЯ

— А ви пригадуєте своє перше враження від театру?

— Приголомшуюче! Першою виставою, яку я побачив, був «Сорочинський ярмарок» у Театрі ім. Заньковецької. Як сьогодні бачу народного артиста України Василя Яременка!

А от з оперним театром було складніше. Квитки були дорогі, тому доводилося йти на різні вигадки, аби потрапити на виставу. Часто я приходив до театру під час антракту, людей випускали на вулицю, потім вони заходили, а я разом із ними.

В 50-му мій геологічний відділ перепрофільовують. З’ясувавши, що в Києві є гірничий технікум з таким же відділенням — геологічним, поїхав туди. А в Києві нікого не знаю, ніде зупинитися. Переляканий, приїхав надвечір до технікуму, мені дивом вдалося поспілкуватися із заступником директора. Він мене уважно вислухав і говорить: «Вважай, що ти вже у нас вчишся. Ти нам підходиш, ми тебе беремо. Приходь завтра на заняття». І я ожив! Але ж наступає вечір. Де я ночуватиму? Зайшов до технікуму, роздивляюся. Ага! Бачу сходи, за сходами кутове приміщення і шафа якась лежить. Я відчинив ту шафу, витягнув полиці, заліз у неї, зачинився і заснув, а вранці пішов на заняття. А потім було навчання в технікумі, самодіяльність у Київському будинку вчителя. І, звичайно ж, театри. Це складова частина мого життя.

«ГОВОРИТЬ КИЇВ!»

— А як доля привела вас на Українське радіо?

— Технікум я закінчив — знову ж таки на «відмінно». Я хотів вступати до театрального й мені це майже вдалося, але несподівано я одержав телеграму про те, що мати при смерті. Я поїхав рятувати матір. Повернувся до Києва в кінці серпня і дізнався, що наказ про зарахування до театрального інституту вже підписаний. Отже, я забрав документи з театрального інституту, щоб не втрачати рік, пішов до університету. Хоча було пізно, але, оскільки мене знали в університеті як учасника самодіяльності усіх вечорів, мені сказали: «Петре, давай документи, лише п’ять днів залишається до початку навчального року!». Саме це — моя любов до слова і те, що люди це цінували, мені допомогло: я пішов до столичного університету на законних підставах — як студент першого курсу геологічного факультету.

А потім почув оголошення про конкурс на заміщення вакантної посади диктора на Українському радіо. Місце було одне, а нас прийшло 300 чоловік. З нас відібрали двох: випускника Театрального інституту імені Карпенка-Карого, артиста театру та кіно Бориса Придаву й студента першого курсу геологічного факультету Київського університету Петра Бойка. Боря пішов усе-таки на кіностудію працювати, а на радіо залишили мене. Із 1 серпня 1953 року я почав працювати на радіо.

Андрій Федорович Євенко, провідний диктор Українського радіо, був моїм хрещеним батьком у цій царині. Він завів мене до студії, де я перший раз увімкнув мікрофон і сказав: «Говорить Київ!». Це для мене було неймовірним враженням!..

Моєю школою було саме радіо, майстри, які працювали там. А кумиром для мене був московський читець Дмитро Миколайович Журавльов. Пізніше, після концерту в Колонному залі нашої філармонії, побіг до нього за куліси й домовився про зустріч із дикторами Українського радіо. Цю розмову я запам’ятав на все життя! «Я дуже вірю слову, — сказав він тоді. — І слово володіє такою магічною силою, що, якщо я промовлю так чи інакше те чи інше слово, люди побачать той самий дуб, Волконського, що завгодно. Я дуже вірю слову, і слово мене ніколи не підводило».

Трохи інший стиль у Іраклія Андронникова. Це жива розповідь, це імпровізація! І це школа.

Так само, як у магії слова Юрія Васильовича Шумського. У нас не так багато залишилося записів Юрія Шумського, вважаю — геніального читця. Ніхто з українських читців не може, на мій погляд, зрівнятися з Юрієм Васильовичем Шумським. Але настільки ниці були на той час ті, від кого залежало, скільки збережеться спадщини після нього, що зробили лише кілька записів. Це справжня школа — слухати Шумського або Ростислава Георгійовича Івицького, артиста театру й кіно, народного артиста України. Я вже його застав на сцені як майстра художнього слова. Пам’ять у нього була дивовижна. А ще здатність компонувати твори так, що виникало відчуття цілісного з розкраяних поетичних шматків.

Чи Поліна Мойсеївна Нятко! Про неї у мене особливі спогади. Коли я збирався до Москви, то мене послали до неї на останню консультацію. Повернувся з другою премією, прийшов подякувати їй. Закінчилося тим, що вона, завкафедрою сценічного слова в Інституті ім. Карпенка-Карого (а пізніше керувала сценічним словом в драматичній студії при Театрі ім. Франка), взяла мене викладати разом із нею.

Були й радіопостановки. Гашинський, Кусенко й сам геніальний Амвросій Максиміліанович Бучма! Щоб Амвросію Максиміліановичу не йти на радіо на репетицію, група запрошується до нього додому, на розі вулиць Володимирської і Житомирської. Ми сидимо у гарній вітальні, і от з’являється сама доброта, сама мудрість, сама досконалість мистецька.

Дикторів набирали за потребою. Пізніше я вже сам займався підготовкою дикторів. Усе слухалося, все коригувалося. Голосотворення, дикція і орфоепія, інтонування, інтонаційна розмаїтість... І все поступово. Спочатку короткі оголошення, потім розширені, далі короткі випуски новин, а вже потім повноцінні новини. Тоді ми читали великі полотна, соціально значимі статті. А літературні передачі о 9.30 читав молодий Петро Бойко.

РАНОК 24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ

— І досі на Українське радіо приходить Петро Бойко й читає літературні передачі. Петре Тодосьовичу, яким є ваше життєве кредо?

— Не виходити з тієї атмосфери, з тієї аури, в яку тебе вводить споглядання Христа... І бджоли. На мене з дитинства гіпнотично впливали хрест і бджола. Річ у тому, що на межі 60-го року свого життя, двадцять років тому, сталося так, що я запитав настоятеля першої церкви, що була незалежною від Москви в Україні, отця Володимира: «Чи можу я думати у своєму віці про те, щоб стати на шлях служіння Господу?». Я одержав таку відповідь: коли ви про це подумали, то уже маєте ствердну відповідь — можете. Я почав знайомитися з порядком ведення богослужінь, треб і настав час, коли я був висвячений у диякона, а пізніше й у священика. Ніколи не забуду того моменту, коли я стояв перший раз як священик із хрестом, благословляв людей після відпусту літургії.

І той ранок 24 серпня 1991 року, коли ранесенько, сонце тільки піднімалося із-за Дніпра біля Святої Софії, величезне полотнище синьо-жовте... і я освячую його. І як кроплю кропилом: «Освячується прапор цей в ім’я Отця, і Сина і Святого Духа». І як летить вода назустріч сонцю, а ці бризки роблять райдугу! От не придумаєш такого! І якби я нічого не зробив на ниві священства, а тільки освятив Державний Прапор України, який вперше був піднятий над Верховною Радою, то й цього для мене було б досить. Я був би вдячний усім тим учителям, які вчили мене бути відданим слову, як Богу, бо слово — це Бог.

Наталія КОЛОМІЄЦЬ, Світлана КОРОНЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments