Що таке журналістська позиція

Смішно, але вже тривалий час в Україні (й не лише в Україні) впливовими медіаекспертами наявність власної журналістської позиції у телеведучих вважається неабияким ґанджем, що нібито заважає збалансованості.

Але давайте розберемося, чи й справді йдеться про ґандж.

Журналістська позиція, на загал, — це вислід особистісного і професійного досвіду (що більшого, то зазвичай краще), опосередкованого власними переконаннями і світоглядом журналіста, його людською сутністю і громадською соціальною відповідальністю. Заберіть оце все — і що залишиться? Журналістика без журналіста, коли він перетвориться на такого собі механічного реєстратора подій, на, як жартують, підставку для мікрофона. Абсолютно безсторонньою й збалансованою може бути хіба що істота позаземного походження, геть позбавлена зв’язку з нашим світом, без будь-якої етнічної приналежності, без статі й віку, така собі описана австрійським класиком Робертом Музилем «людина без властивостей».

Кожен із нас є суб’єктом, особистістю, а тому є від самого початку глибоко суб’єктивним. Розуміючи це, треба шукати можливостей пом’якшити цю первинну суб’єктивність, даючи свій об’єкт багатовимірно, поліфонічно, в усій гамі його барв. Це, власне, й буде об’єктивність — найточніша передача журналістом об’єкта. Не суб’єктивність, а суб’єктивізм є тут небезпекою.

ПЛЮРАЛІЗМ БЕЗ БЕРЕГІВ

Проте є протилежна небезпека — плюралізм без берегів, коли дозволено все, й поняття «правда» і «брехня» більше не працюють. Однак ці поняття є дієздатними лише тоді, коли ми на філософському рівні визнаємо, що істина — єдина і в певному сенсі як така є обов’язковою для всіх. Якщо єдиної істини немає — тоді немає правди і брехні, тоді, як казав герой Достоєвського, — все дозволено. І тоді кожен, не ризикуючи зустріти опір і посилання на логіку та фактичність, може верзти геть усе, що йому заманеться. А на будь-які претензії завжди готова відповідь — кожний має свою істину, або, як висловлювався жартома один мій приятель: «Хай живе, хто з ким хоче!».

Тоді зникають суттєві відмінності між злочинцем і жертвою злочину, бо кожен діяв, керуючись власною правдою, й тому кожному треба надати слово в ефірі (на рівних правах). Себто уявімо гіпотетичну ситуацію: якщо в ефірі виступає, наприклад, жертва Голокосту, то для балансу треба було б дати висловитися й оберштурмбанфюреру Адольфу Ейхману, який у нацистів особисто відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Це став би тріумф безсторонності й збалансованості, чи в цьому втілилася особливо цинічна наруга над мільйонами жертв одного з найбільших злочинів за всю історію людства? Як на мене, друге.

Утім, це, на жаль, в сучасному світі не гіпотетична ситуація. Як образно висловився відомий французький філософ Філіп де Лара, який торік приїздив до Києва, сучасна західна журналістика та вся гуманітарна сфера на загал керується принципом: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин — для єврея». Філіп де Лара бачить у такому підході велику проблему, і я з ним згоден. Можете вважати мене старомодним, але людство, якщо воно хоче вижити, то (і ЗМІ — передусім) повинно зберігати чітку демаркаційну лінію між добром і злом, а не вважати ці поняття, як філософи-постмодерністи, «примітивними». Бо плюралізм без берегів і збалансованість усього з усім часто-густо перетворюються на свою протилежність і стають сваволею і легітимізацією зла. Тому й постає питання про інтелектуальні, соціальні та моральні межі плюралізму в журналістиці. Тому й позиція балансування добра злом, а правди — брехнею виглядає в усіх відношеннях хибною.

Збалансованість в її примітивному розумінні (іншого в наших ЗМІ я практично не бачив) веде до моральної нерозбірливості й тотального релятивізму, коли всі (хоч би що вони робили) мають рацію: жертва — свою, а кат — свою, і нікого не можна засуджувати. Безсуб’єктна, безособистісна журналістика цікава лише тоді, коли йдеться про курси світових валют чи банківські операції. Але навряд чи вона прокладе стежку до умів і душ широкого загалу.

ТЕЛЕПРОПАГАНДА Й МАНІПУЛЯЦІЯ

Написав останні слова — й сам засумнівався в написаному. Бо беззаперечний успіх у масової аудиторії російських політичних телешоу та особисто їхніх ведучих виглядає ілюстрацією правоти тих, хто заперечує право журналістів мати власну позицію й демонструвати її. Не називатиму прізвищ цих телеведучих і коментаторів, щоб зайвий раз не робити їм рекламу (втім, вони й без того відомі читачам «Дня»), так само не називатиму й їхніх колег з деяких телеканалів України, котрі викривають «український націоналізм» і розповідають про необхідність «відновлення братерських відносин» з Росією. Хіба це не доказ того, що безсторонність і збалансованість кращі?

Ні, не доказ. По-перше, йдеться не про журналістику, а про чисту пропаганду, котра ґрунтується на свідомому бажанні використовувати грандіозну брехню для протистояння правді. По-друге, успіху такої телепропаганди і маніпуляції суспільною думкою немалою мірою сприяє якраз позиція тих журналістів, котрі повсякчасно демонструють відсутність будь-якої особистої позиції, ідейну та моральну всеїдність, засадничу нерозбірливість.

Не все, що є в суспільстві, треба тягнути на екран, бо тоді ми не будемо просихати від наркоманів, збоченців, педофілів тощо. А для збалансованості можна було б запрошувати поліцейських із особливо «високим» рівнем інтелекту, котрі нерідко займаються саме цими соціальними категоріями. Які б у студіях відбувалися неймовірні речі та як стрибнули б рейтинги!

Але, якщо серйозно, давайте подивимося, хто конкретно в нас на ток-шоу виступає носіями «балансу» і часто-густо розповідає про те, яке добро несе людям їхня політична сила та їхній уряд. Враховуючи репутацію політичної еліти нашої країни, такі ток-шоу найчастіше нагадують конференцію з проблем цноти в будинку розпусти. Хто ж ті «моралісти», що засідають під склепінням Верховної Ради і є завсідниками ток-шоу? Хіба це не ті (в більшості) люди, котрі незалежно від своєї минулої та нинішньої партійної приналежності зробили Україну найбіднішою країною Європи? Ті, хто системно й тотально обкрадає мільйони українців і зробив крадійство, хабарі, привласнення чужого майна, корупцію нормою життя?

Деякі депутати тривалий час відверто розповідали, що саме Верховна Рада є центром, законодавцем корупції в Україні, що саме там із рук у руки передаються валізи з вільно конвертованою валютою за потрібні голосування, що саме там дають величезні суми за перехід до іншої парламентської фракції. У Раді зрада своїх виборців є звичайною справою, туди у більшості йдуть заради депутатської недоторканності, щоб переховуватися від відповідальності, там можуть жорстоко побити опонентів, як це було за часів домінування фракції Партії регіонів з реальними, а не декларативними опозиціонерами, і залишитися абсолютно безкарними. І хіба це не дворазовий спікер ВР Володимир Литвин зі знанням справи сказав: «У нас для багатьох вираз «народний депутат» став синонімом виразу «негідник»? А після всього цього подібних персон запрошують на ті чи інші ток-шоу, і ці передачі чогось вважаються «збалансованими» та «об’єктивними»...

Не дивно, що сьогодні для глядачів, які ще не втратили здатність думати, більшість телевізійних ток-шоу та виступів експертів є нецікавими, а цікавими та привабливими є програми, які змістовно виграють завдяки чіткім позиціям їхніх ведучих, як журналістів і громадян. На жаль, в Україні таких програм небагато, бо в умовах домінування олігархічного телебачення пошук істини є справою суспільно вдячною, але особисто важкою, а іноді — небезпечною.