Телевізор як простір мертвої мови
Мова путінського телевізора, поза сумнівом, стане предметом вивчення не лише лінгвістів, а й антропологів, психологів і навіть психіатрів. Перше, що впадає у вічі, ще до того, як глядач збагнув сенс слів, виголошених ведучим новин чи ток-шоу, це агресивна образа на дійсність. До того ж образа зазвичай абсолютно ірраціональна, оскільки, як з’ясовується під час найближчого розгляду, дійсність ні в чому перед співробітниками даних ЗМІ не винна, нікому з них на ногу не наступала, а вся провина дійсності в тому, що вона існує незалежно від телевізора. І ще одна важлива відмітна особливість мови сучасного російського телевізора в тому, що цією мовою абсолютно неможливо висловити жодну думку. Аби в цьому переконатися, просто уявіть собі Ольгу Скабєєву з її фірмовими інтонаціями комунальної склочниці, що розмірковує вголос про якийсь предмет, має щодо цього предмета певні сумніви. Або спробуйте уявити Артема Шейніна — це той, який: «Я вбивав. Далі що?» — в ролі людини, яка болісно обдумує певну етичну проблему. Спробувавши, переконаєтеся, що ні те ні інше уявити неможливо.
У путінському телевізорі дуже люблять будь-якій проблемі надати повчально-моралізаторського характеру. До того ж якщо йдеться про зовнішній світ, то Росія неодмінно виступає в ролі етичного прокурора, а також судді, а будь-яка інша країна — в ролі підсудної. Ну а відсоток обвинувальних телевізійних вироків такий самий, як у звичайних російських судах: 99,99%.
Ось вже який день у російському телевізорі на лаві підсудних двоє: Україна і російська молодь. Україну в російському телевізорі судять давно, щодня і щоразу засуджують до найвищої кари, а щодо російської молоді, то вона в цій ролі, підсудного, виступає вперше. Хоча злочин молодь, що вийшла 26.03 на акцію проти корупції, вчинила тяжкий, зухвалий і з особливим цинізмом, тож вирок їй загрожує суворий.
Можливо, одне з найсуворіших покарань, до якого могла б засудити молодих росіян збочена фантазія телеінквізиторів, це примусовий перегляд таких передач, як, наприклад, «Вечер» Володимира Соловйова від 29.03.17, в якій ішлося саме про те, що з цією молоддю робити.
Найбільш цілісні і яскраві картини того, що саме треба робити з молоддю, подали письменник Олександр Проханов, ректор Віталій Третьяков і протоієрей Дмитро Смирнов. Понад усе всі троє були занепокоєні явним браком у російської молоді патріотизму, через що молоді люди «шляються» акціями проти корупції, замість того щоб систематично любити Батьківщину і одночасно любити владу.
Письменник Проханов виклав обширну програму перевиховання молоді, пояснивши, що «російські молоді люди — гарячі створіння», які «прагнуть до прекрасного». І якщо ними не займається держава, то вони потрапляють в мережі інтернету, який «осідлали ліберальні блогери».
Найбільш непокоїть письменника Проханова, що «у них немає війни, де вони могли б загинути як герої». Коли письменник Проханов казав про це, його голос тремтів від співчуття до молодих росіян, яким несправедлива історія не подарувала хоч якоїсь завалящої війни, аби вони могли загинути. Мабуть, війни з Україною і Сирією, де молоді і не дуже молоді росіяни гинуть, письменник Проханов вважає недостатньо кривавими, і він хоче, щоб російська молодь мала більше можливостей загинути.
Оскільки на справжню війну, таку, аби рахунок на мільйони, письменник Проханов вже, мабуть, не сподівається, він придумав ще один спосіб уморити молодь Росії і тим самим залучити її до патріотизму. «Я пропоную їх відправити до Полярної зірки!» — вигукнув Проханов, і обличчя його просвітлішало. Народ у соловйовській студії завмер, намагаючись осмислити задум письменника Проханова. Оскільки Полярна від Землі на відстані кількох сотень світлових років, перше, що могло спасти на думку, це що хитрий Проханов, розуміючи, що занапастити всю російську молодь у війні не вийде, вирішив відправити її у незворотну подорож до чортів на виступці. Побачивши розгубленість на обличчях експертів, письменник Проханов вирішив уточнити адресу відправлення молодих росіян. «Новий похід до Арктики!» — закричав письменник Проханов, і всі у студії зітхнули з полегшенням, оскільки з Арктики може повернутися хоч частина відправленої туди молоді, а від Полярної зірки не повернеться ніхто. Соловйов на радощах навіть вигукнув: «Здається, я знаю, кого треба призначити міністром молоді!». Цієї миті я пошкодував, що Соловйов не має повноважень призначати міністрів, оскільки якби міністром молоді став письменник Проханов, то незабаром рахунок молодіжного вуличного протесту пішов би на мільйони.
Декан Третьяков явно позаздрив перспективам бурхливого кар’єрного зростання письменника Проханова і, розуміючи, що не зможе конкурувати з ним у шаленстві фантазії, вирішив обійти його у критичності. «Я вважаю, що це втрачене покоління», — негайно засудив молодь Росії декан Третьяков. І підвів під вирок теоретичну базу, пояснивши, що «Жовтнева революція 1917 року дала гігантський поштовх розвитку», який діяв на двох поколіннях. А ось «представники третього покоління здали ідеали Жовтня», оскільки дізналися, що «джинси, пепсі-колу і цигарки «там» роблять краще».
І ось тоді — тут декан Третьяков спохмурнів — ми завели у себе демократію. І що в результаті? «У школі викинули «Підняту цілину» — замість цього «Архіпелаг ГУЛАГ». Який після цього патріотизм?» — гнівно запитав декан Третьяков експертів у студії і аудиторію «Росії-1». Після чого декан Третьяков обрушився спочатку на Болонську систему, яка дає можливість молоді отримувати дипломи, що визнаються на Заході, і цим самим відкриває їм шлях у світ. Потім настала черга інтернету, і тут декан Третьяков розійшовся не на жарт.
«Мережева демократія! — глумливо кричав Третьяков — там, де мережі, там і павуки!» І завершив викриттям: «Не хотіли піонерських загонів — отримуйте групи смерті в інтернеті». Цієї миті я подумав, що якби сучасним підліткам довелося обирати між піонерським загоном і групою смерті, їм довелося б робити складний вибір.
Весь час, допоки тривала дискусія, протоієрей Дмитро Смирнов мовчав, зберігаючи зовнішній спокій, але усередині наливався гнівом і досадою. І тільки-но Соловйов надав йому слово, протоієрей грянув. «Поки всі тут говорили, я згадував байку Крилова «Квартет», — повільно промовив протоієрей Смирнов і обвів поглядом студію, ніби прикидаючи, хто з експертів годиться на роль цапа, хто буде віслюком, мавпою чи клишоногим ведмедиком. «Зібралися обговорювати патріотизм, а говорили про аптечні речі, про припарки», — зневажливо відмів усе, що до нього говорилося, суворий протоієрей. «Патріотизм? Я можу все зробити. Скажуть мені, ось тобі на чотири роки міністерство, ось тобі бюджет, і зроби. І я зроблю!» — твердо сказав протоієрей Смирнов.
«Як? Скажіть як?» — йорзав від нетерпіння Соловйов. — «Патріотизм — це любов до вітчизни і до всіх башт Кремля. Але головне слово, яке не прозвучало, — Бог!» — оголосив протоієрей Смирнов. А Соловйов усе не вгамовувався, все продовжував допитуватися, як протоієрей Смирнов зможе за чотири роки при фіксованому бюджеті запихнути патріотизм у голови російської молоді. І тут в обличчі і у всьому рясному желеподібному тілі протоієрея Смирнова відбулися зміни. Обличчя його спотворила гримаса ненависті, а все тіло перекотилося вперед, ніби нависаючи над студією. «Пе-ре-мен!» — прохрипів протоієрей і додав, кривляючись і блазнюючи: «Ля-ля-ля». Відому пісню Віктора Цоя у виконанні протоієрея Смирнова впізнати було непросто, проте з тієї лютої ненависті, яку він вклав у ці кілька «проспіваних» ним слів, було зрозуміло, що він мав на увазі саме хіт рок-гурту «Кіно», що став гімном Перебудови, до якої у протоієрея Смирнова люта злість, як і до будь-якого прояву життя.
Їхню внітрішню ненависть до молоді можна зрозуміти. Які ще почуття мертве може мати до живого? Декан Третьяков мав рацію: нинішня російська молодь для них значною мірою справді втрачене покоління. Просто тому, що сучасні молоді росіяни не дивляться телевізор, а коли в інтернеті зустрічають слова-зомбі на кшталт «патріотизм» чи «духовність», то або прагнуть триматися якомога далі від того, хто розмовляє такою мовою, або ставлять у коментарі якийсь смішний смайлик.
