«Україною варто ходити пішки...»

Поспілкуватися зі студентами пан Микола прийшов, так би мовити, з дороги. Він тільки повернувся (розмова відбувалася 15 липня. — Ред.) з експедиції Канадою «Історичний потяг українських піонерів», в якій взяв участь від редакції «Дня». Учасники подорожі подолали сім тисяч кілометрів шляхами українських переселенців. «Коли ми за 23 дні проїхали маршрут від Галіфакса (портове місто, куди привозили мігрантів із Гамбурга), для мене відкрився абсолютно новий світ українців», — зазначив Микола ХРІЄНКО під час розмови з учасниками Літньої школи, які фактично перші дізналися деталі експедиції.

Утім, така динаміка — цілком у стилі Миколи Хрієнка. Свою діяльність він називає експедиційною журналістикою. Читачі «Дня» вже знайомі з його унікальним проектом «Українці за Уралом», який Микола Хрієнко завершив минулого року, подолавши 118 тисяч кілометрів територією Російської Федерації. Цілком справедливо він заслужив звання «Людина року-2010» за версією «Дня». А в найближчих планах пана Миколи — відшукати сліди наших співвітчизників у Середній Азії.

На цьому фоні безпідставними видаються закиди на кшталт: українська журналістика 1990-х померла... «Мені заздрять російські колеги, — говорить Микола ХРІЄНКО. — Вони в Росії живуть, але не досліджували своєї країни так, як я». Очевидно, трансформаційний шлях певного пласта журналістів від особистостей із самостійним мисленням у підставки для мікрофонів — це не загальна тенденція, а особистий вибір кожного.

Як в епоху інформаційної глобалізації віднаходити унікальні теми та героїв для своїх матеріалів і залишатися цікавим своєму читачеві, з чого почати? Прекрасна відповідь на ці запитання — особистий досвід Миколи Хрієнка, який сам починав із журналістської допитливості, наполегливості та невеликих походів Україною. Як уважає Микола Хрієнко, українськими землями взагалі варто мандрувати пішки... через високу густоту населення. Саме в такий спосіб відбувається, на його думку, міцне зчеплення із землею та народом.

З розмови про сучасну журналістику розпочалося спілкування учасників Літньої школи «Дня» з Миколою Хрієнком.

М. Х.: — Журналіст — це перш за все Громадянин. Він повинен завжди бути в опозиції до влади й інформувати суспільство про діяльність владних структур. Але це не має бути критика заради критики. Якщо журналіст не дотримується цих правил, йому потрібно працювати в таких журналах, як «Натали» або рекламних відділах. Водночас свою позицію не завжди просто утримати. За журналістську позицію мене тричі звільняли: з «Сільських вістей», «Голосу України» та «Робітничої газети».

У Росії журналістика в значно гіршому стані, ніж в Україні. Не через те, що там слабкі журналісти. Річ в іншому. У коридорі Спілки журналістів Росії висять портрети 311 російських журналістів, які загинули від рук кілерів. Це в основному люди від 26 до 50 років, тобто найбільш продуктивні. В Україні «іконостас» теж немалий. Але все ж наше суспільство виявилося більш зрілим, і в нас журналісти мають змогу писати про те, що насправді відбувається.

Свій шлях журналіста я починав з роботи у районній газеті, одночасно навчаючись на заочному відділенні факультету журналістики Київського університету. А після служби в армії вступив на перший курс вже стаціонарної форми навчання. Думав: коли закінчу навчання, то поїду працювати на Північ, проходив практику в Іркутській, Магаданській, Красноярській областях, у Турині. У тих місцевостях я пройшов 217 км на лижах при температурі 51 градус морозу. В останні дні походу було так холодно, що поки дійшов до місця призначення, ледь не загинув. Отримав таке запалення легенів, що здавалося, неначе всередині перемелене скло. Вилікувала мене шаманка. Хоч до Росії я так і не поїхав працювати, але навідувався туди постійно, зробив 19 походів самотою у різні регіони — на Кольський півострів, у Неметію, Магаданську область, на Полярний Урал. Один календарний рік я працював у Чорнобилі, побував у всіх точках ліквідації аварії. Найскладнішим був маршрут до вибухлого реактора. На цю тему я написав матеріал «Надра чорнобильського «Титаніка» для газети «Вісник Чорнобиля». Я за дві секунди встиг побачити те, що сталося з реактором. Більше неможливо витримати, тому що до реактора повзеш на животі, а під тобою майже розпечений бетон. Двічі також піднімався на дах саркофага й на вентиляційну трубу. Це не була екскурсія. Тоді виконувалися роботи зі зміцнення стійкості труби, й я писав репортаж щодо того, як ці роботи відбуваються. У Чорнобилі я зустрів людей абсолютно самовідданих і цікавих. Я бачив тих, хто будував саркофаг над четвертим блоком, — деякі з них вже на інвалідних візках, але все ж вони переконані: «Хай я став інвалідом, але мені вдалося зробити те, чого ніхто у світі більше не зробив». І справді, треба віддати належне цим людям: якби не їхня оперативність, то всіх українців виселили б за Урал. Зустрічався також із пілотами літаків, які скидали свинець, доломіт і пісок на реактор. Багато з них, щонайменше, осліпли.

Упродовж останніх років я працював у газеті «Столиця». Тоді ж і виконав перехід по Україні — маршрут мав назву «Життя та виживання людей у нинішніх соціально-економічних, радіаційних та екологічних умовах» і складався з десяти етапів. Я доходив до якогось пункту, повертався в редакцію з матеріалом, видавав текст на чотири шпальти і знову збирався в дорогу. У рамках проекту, який мав назву «Українці в Україні», я пройшов усі чотири зони відчуження. А після його завершення вирішив працювати над проектом «Українці за Уралом».

Мої проекти підтримували газета «Сільські вісті», українська діаспора, прикордонники й навіть патріарх Володимир. Деякі російські видання — «Огонек», «Собеседник» — друкували матеріали. Зрозуміло, що жодна редакція не мала змоги самостійно надати таке відрядження.

Найближчим часом планую реалізувати проект «Українці в Середній Азії». Перший розділ — «Слідами Тараса Шевченка» — міститиме фото і текстовий матеріал про Оренбург, Орськ, де Кобзар два роки був у засланні, про Казахстан, де Шевченко впродовж восьми років відбував ув’язнення у Новопетрівському укріпленні на березі Каспійського моря. Казахи, до речі, вважають його першим художником Казахстану. Через те й місто є, назване на його честь. Після завершення «Шевченкового» етапу на черзі — Туркменія, Таджикистан, Узбекистан і Киргизія. Похід розрахований приблизно на 6 —7 місяців. Тому якщо вдасться знайти кошти цього року — піду одразу, не вагаючись. Треба виконати маршрут, поки ще є сили. Бо, наприклад, в Росію я брав із собою рюкзак вагою 39 кг.

Щодо останньої експедиції «Історичний потяг українських піонерів», участь в якій я взяв від (і завдяки) редакції «Дня», то до її початку я вважав, що шляхи українців Канади досліджені повною мірою. Але коли ми за 23 дні проїхали маршрут від Галіфакса, для мене відкрився абсолютно новий світ українців, які живуть у степах, степових зонах, преріях, лісах, лісостепових зонах, скелястих горах, на узбережжях морів. Загалом у Канаді проживає 1 мільйон 200 тисяч наших співвітчизників. Вони у третьому-четвертому поколінні досить добре розмовляють українською мовою, співають народні пісні, носять вишиванки, люблять Україну. В них дуже спортивна нація. У спеку бігають і молодші, й старші, а чиновники їздять на велосипедах. Водночас неприємно вразило те, що, хоча організатори брали на себе значну частину витрат, з українських журналістів участь у проекті взяли тільки я від газети «День» та Вахтанг Кіпіані, редактор «Історичної правди». Думаю, причина не у втраті інтересу, а в лінощах.

Олеся ЯРЕМЧУК, Львівський національний університет: — У кожній країні світу українці виявляють себе по-різному. Які ваші особисті спостереження щодо цього?

М.Х.: — Українцем у Канаді бути престижно. Генерал-губернатор, багато депутатів у парламенті, прем’єр-міністр Онтаріо, капітани кораблів, бізнесмени — українці. В Росії наші співвітчизники теж посідають високі пости: мер Магадана Володимир Печений із Чернівців, голова думи Петропавловська-Камчатського, голова уряду Чукотки тощо. Українці в Україні не можуть розбудувати сильну державу, а за кордоном реалізовують себе на сто відсотків. Я не можу пояснити це явище. Ті ж самі люди, з такого ж тіста, з такими ж природними даними. Якщо вирізати контур карти України і прикласти на будь-яке інше місце на карті світу — ніяка Канада, Америка, Росія не зрівняються з красою і потужністю нашої території. Люди в нас зовнішньо набагато красивіші. Хоча за кордоном усі посміхаються, немає агресивності, заглибленості в себе, життєвий рівень надзвичайно високий, працює законодавство. У цьому різниця.

Тетяна БУБАЛО, Волинський національний університет: — Чи не вважаєте ви, що в українській свідомості закарбувався стереотип, що легше виїхати за кордон, аніж будувати вищий рівень життя у себе вдома?

М.Х.: — Справа в тому, що в нас люди просто не можуть себе прогодувати. Тому донецькі шахтарі рубають вугілля на Чукотці, а закарпатські лісоруби валять ангарську сосну біля Архангельська. Причина — у нездатності побудувати економіку, яка б створила робочі місця. Є Батьківщина, а немає справжньої держави. Так от, держава не здатна нічим управляти. І це дуже добре видно здалеку, коли перебуваєш, наприклад, у Канаді. А Батьківщина — це ті місця, де ти народився і виріс, де могили батьків. І цим людям надзвичайно шкода прощатися з нею.

Алла САДОВНИК, Львівський національний університет: — Свого часу Іван Багряний написав статтю «Українці біля Тихого океану». У ній вперше було написано про переселенців до Сибіру. Він дивувався з того, як вони там живуть. Це була справжня Україна, якої вже тоді, в 1930-х роках, не було тут, у нас. Чи ви відчули таке ж захоплення, перебуваючи на тих землях?

М.Х.: —У мене зібрані статті Багряного. Читав їх, виділяю і документальний роман «Тигролови». 1930-х років українці Сибіру зробили спробу створення окремої республіки. У мене є ксерокопії статей, публікацій із відкритих архівів про те, як знищували, ліквідовували Зелений Клин у 1920—1930-х роках. Українці могли створити незалежну республіку на Далекому Сході, але Ленін і Сталін знищили цей рух. У Канаді, навпаки, все робиться для того, щоб дати можливість людині піднятися. А в Росії страшенний занепад. Зменшується кількість слов’янського населення. Йде окитаювання далекосхідних територій. Північні регіони обезлюднені. У Норильську, Воркуті живе 40% людей від тієї кількості, що була раніше. Багато міст вже взагалі не існує, вони — як Чорнобильська зона.

Алла САДОВНИК: — Чи були моменти, про які вам не хотілося б писати на сторінках газети?

М. Х.: — Ні. Я описав усі проблеми, які є в Росії, й ті, які стосуються України, я також чітко називаю. Якщо випускати серцевину, для чого тоді писати? Мало розповідати, як віє хуртовина та яким є полярне сяйво. Через життя українців Росії я висвітлюю державні проблеми.

Олександр КУПРІЄНКО, Київський національний університет: — Коли ви знайомитеся з людиною, скажімо за Уралом, що, перш за все, дає можливість відчути українське коріння?

М. Х.: — Перше за все — мова. Коли я потрапив о шостій ранку до Київки (Приморська область, Лазовський район), зустрів жінку біля колодязя. Колодязь біля дороги, на подвір’ї квітів багато, хати дерев’яні, але побілені — це вже ознака того, що українці живуть. Я до неї: «Добрий день!», і вона відповідає: «Добрий день!» Дивиться, що з рюкзаком великим, поставила відра, підійшла: «А Ви звідки?» — «Та йду з Находки» — «Пішки?» — «Та ні, доїхав до повороту» — «А сам ви звідки» — «З Києва» — «Ти диви! А в нас Київка село». Ще кілька слів запитав: чи давно тут живе, коли була в Україні? Каже — ніколи не була, предки переїхали ще в 1906 році. «То як ви так добре українською розмовляєте?» Вона на мене подивилася й відповіла: «А що ж я, німецькою повинна балакати?» Перші українські переселенці й жителі у третьому коліні розмовляють сучасною українською мовою. А ось канадські українці спілкуються законсервованою мовою тих часів, коли вони емігрували.

Вікторія СКУБА: — Пане Миколо, українці у світі — це той важливий ресурс, який може допомогти лобіювати українські інтереси. У нашої діаспори така широка географія проживання, що з її допомогою ми могли б створювати цілі анклави просування української культури. Після того як ви завершили свій проект «Українці за Уралом», чи звернула увагу українська влада на цю велику діаспору в Росії, чи почалося інтенсивніше налагоджування культурних зв’язків?

М.Х.: — У Києві є Українська всесвітня координаційна рада. Її раніше очолював Михайло Горинь, а зараз — Дмитро Павличко. Вона займається координацією дій українців у світі. Але річ у тім, що Україна не виділила жодної копійки ні при Ющенкові, ні при Кучмі на школи, букварі, підручники, методичні посібники. І з таким ставленням України до українців за Уралом і в інших регіонах чекати якогось поліпшення діяльності діаспори годі, тому що її фінансово не підтримують. Але діаспора чимало допомагає Україні, в тому числі й матеріально.

Олексій ЛАВРИНЕНКО, Київський національний університет: — Пане Миколо, під час реалізації проекту «Українці за Уралом» ви здійснили піший перехід завдовжки 537 км. Розкажіть, будь ласка, як вам це вдалося?

М.Х.: — Я йшов 23 дні. Бувало так, що переходив річку, а мости були зруйновані. Ведмеді підходили до намету на відстань півтора метра. Лягаючи спати, писав записку: «Шановні джентльмени! Я мандрівник, журналіст із Києва. Прошу не турбувати. Приходьте з сьомої години до восьмої тридцяти. Сподіваюся на вашу порядність». Підпис, дата, приколював ззаду, закривав замок і спав. Заходив у покинуті сталінські табори. Кухні, бараки — наче з того світу. На сторожовій вежі прізвища солдатів вирізані. Бачив високі металеві штирі, на які вішали металеві тачки. Стоять сьогодні, як ялинки. Жіночого волосся багато. Місячна ніч, дивлюся, лежить волосся — жовте, сухе. Як дійшов до Колими, вже був 41 градус морозу. Це своєрідне потрясіння, коли ти весь час ідеш один. Звук почуєш металевий — лякаєшся. У таких подорожах треба чітко й ясно усвідомлювати — ти повинен пройти дорогу. І якщо нападають — треба оборонятися у будь-якому випадку. Якщо йти і думати, що якось пощастить, то це програшний варіант.

Олексій ЛАВРИНЕНКО: — А чим харчувалися?

М.Х. — Виручали коржі. В останній період збирав ягоди, поки ще не осипалися. Їв шоколад. І трохи сала. Сало з шоколадом — це, звичайно, круто. Але набридає...

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»: — Чи знаєте ви в історії вітчизняної чи закордонної журналістики приклади подібних проектів?

М.Х.: — Я не можу говорити про всі країни. Але в Росії такий проект жоден журналіст не виконував, в Україні — теж. За спортивно-туристичними показниками таких, хто міг би робити тривалі походи при мінусових температурах, при хуртовинах, — одиниці. Я подорожував при температурі від мінус 41 до плюс 41. Хуртовини — до 35 метрів на секунду. У мене вага 85 кілограмів, то я ще тримався на ногах. Одного разу тягнув молоду жінку — вона важила десь 55 кілограмів, її здувало. В армії я займався боротьбою самбо, виконував норматив кандидата в майстри спорту, а потім, коли в 1972 році боротьба дзюдо стала олімпійським видом спорту, я тренувався в Ярослава Волощука. Я ще тоді зрозумів, що моя журналістика буде з великими фізичними навантаженнями. Почав ходити на лижах, пішки, кинув курити, пити. Якщо людина курить — може розпрощатися з мріями про подорожі.

Олексій ЛАВРИНЕНКО: — Пане Миколо, а чи не виникало у вас ідеї написати книжку про ваші подорожі?

М.Х.: — Є дуже хороший журнал — «Неопалима купина», але, на жаль, у нього невеликий тираж. У ньому повністю надрукований перший і другий етапи проекту «Українці за Уралом». Ѓрунтовні матеріали з фото про всі етапи подорожі надрукувала газета «День». Коли я пишу текст, у мене основне правило — писати те, що бачив, чув і пережив. Якщо не буде третього — це споглядацький матеріал. Дуже важливо передати власні почуття. Навіть якщо ти боїшся — пиши так, але поясни, чому боїшся. Це жорстока дорога. У будь-який момент подорож може закінчитися.

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»: — Чи не виникало у вас ідеї передати у фонди всі ваші напрацювання: плівки, касети з диктофона, нотатки?

М.Х.: — Все це вже є в товстелезних журналах. Проте я хочу видати окрему текстову книгу, де будуть тексти з усіх трьох етапів та фото, а також випустити фотоальбом й організувати фотовиставку по трьох етапах. Це, звичайно, не монографії й не наукові дослідження, але це осмислені тексти. Я не уявляю, як я буду жити без подорожей, адже рано чи пізно все одно доведеться закінчувати. Зараз ходжу на байдарці, щоб відтягнути цей процес. Зустрічався з фотографами із Канади, Росії, Китаю, Японії. Всі вони здивовані. Особливо росіяни: мовляв, уже з сивиною, а стільки проходить. Коли журналісти розглядають карти, їх бере заздрість, що вони в Росії живуть, а я з України стільки проходив. Щоб подорожувати, багато не треба. Не обов’язково далеко йти. Можна пройти річкою кілометрів 120. Це може бути екологічне дослідження у Прикарпатті, наприклад. Перша моя подорож була на лижах: 7 кілометрів туди й 8 назад. Ми тоді в п’ятий клас ходили.

Ігор САМОКИШ: — Ви підтримуєте зв’язки з героями своїх публікацій?

М.Х.: — Підтримую. Поки я не надішлю матеріали всім людям, які мені допомагали, вважаю проект незакінченим. Мені приходить багато листів, телефонують, особливо на Новий рік. У мене дуже тісні зв’язки з цими людьми. Навіть якщо вже потім вони припиняються, я все одно пам’ятаю всіх на прізвища. Я так ставлюся до людей, як хотів би, щоб вони ставилися до мене.

Нині в мене ціль номер один — це українці в Середній Азії. Про ці краї в Україні нічого практично не знають. Знають, що там був Тарас Шевченко: в Оренбурзі, Казахстані. Але ніхто не зробив експедиції туди й не провів системної фотозйомки. А я все роблю з чистого аркуша, відходжу від усіх трафаретів.