Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Валерій МIЛОСЕРДОВ: «Iсторію більше відображають камери спостереження»

Відомий фотомайстер розповів «літньошколяркам» «Дня» про світлини як мистецтво та тренди сучасної фотодокументалістики
20 липня, 2018 - 14:03
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Валерій Мілосердов став відомим у 1990-х роках завдяки серіям робіт про проблеми Донбасу «Покинуті люди». Він створив фотослужби кількох медіа, працював у відомих виданнях, зокрема таких, як «Киевские ведомости» та «День».

Проте 2011 року він пішов із журналістики в фотомистецтво. 2015 року випустив фототему Wariupol про життя прифронтового Маріуполя. Тож на зустрічі в редакції «Дня» пан Валерій, що нині працює у Платформі культурних ініціатив «Iзоляція», розповів студенткам про те, як змінюється роль фотографії у сучасному світі загалом та мистецтві зокрема. Важливо, що предмет його лекції — саме світова історія фотожурналістики та сучасні тренди фотодокументалістики. І вони стали справжнім відкриттям знакових імен для «літньошколярок».

«ПЕРЕХІД ВІД ФОТОЖУРНАЛІСТИКИ ДО ФОТОДОКУМЕНТАЛІСТИКИ»

Спікер зачепив історію розвитку фотожурналістики, вказав на початок її кризи, що настав після розквіту телебачення. З цієї миті галузь потребувала нового бачення. Нині головною тенденцією у світі є перехід від фотожурналістики до фотодокументалістики. Від миттєвої фіксації — до концептуального осмислення. «Ми переходимо від фотографії, що передає емоції, до фотографії, що передає ідею», — наголосив фотодокументаліст.

Цей тренд яскраво окреслила виставка Едварда Стейхена «Рід людський», що, за словами пана Мілосердова, вказала нові орієнтири розвитку фотографії в контексті сучасного мистецтва. Тенденцію підхопили Роберт Франк з виставкою «Американці» та Джон Жарковські, що виставкою «Нові документи» у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку продемонстрував світові еталон стріт-фотографії.

Одним із сучасних напрямів фотодокументалістики є традиція, зазначив Валерій Мілосердов. Яскравим прикладом цього тренду є серія Пітера Хьюго «Гієни та інші люди», де він розкриває подібність людини і звіра, показує суть влади та продовжує досліджувати істинне обличчя рідної для нього Африки. Завдяки гостеві ці світлини викликали дискусію серед учасниць Літньої школи журналістики «Дня»: хтось бачив паралель між образом тварини і людини. Комусь не давав спокою ланцюг і символізм покорення. Дехто вбачав у образі людей штрихи звіра.

Роботи фотографа Софі Рістельхубер пан Валерій продемонстрував як ілюстрацію тренду концептуальності. Її виставка «Факт» показує сліди війни у природі, а наступна серія «Кожен» — сліди війни в людях.

Цікавим підходом до демонстрації ідей є використання текстів і візуальних зображень, тобто матеріалів мас-медіа (і це третій тренд), що дозволяє Марі Басташевські фотографувати те, що сфотографувати неможливо, продаж зброї державою.

Лайя Абриль береться за ще складнішу справу — фотографує минуле, використовуючи специфічну форму подачі, свої і архівні фото. Звернення до історії — теж напрям розвитку сучасної фотодокументалістики.

П’ятим напрямом є використання особливої техніки. Його пан Мілосердов проілюстрував вражаючими світлинами Річарда Мосса, який використовує плівку, чутливу до інфрачервоного спектру. Що дає змогу після проявлення зобразити природну зелень яскраво-червоною. Річард Мосс знімав громадянську війну в Конго. І завдяки цьому прийому продемонстрував, як ця країна захлинається кров’ю.

Саме до вічних ідей і смислів, на думку пана Валерія, тяжіє фото як мистецтво. Тож майбутнє фотожурналістики, як він вважає, непевне. Крім того, важливий і фінансовий бік — нині кошти у світі радше вкладають (переважно через систему різноманітних грантів) у розвиток саме фотодокументалістики.

Після надзвичайно цікавої лекції пан Валерій встиг відповісти і на кілька запитань учасниць ЛШЖ. Торкнулися переважно новітньої історії України, свідком і активним учасником якої був пан Мілосердов, а також ролі фотожурналістики в суспільстві. Не оминули, звичайно, і фотошколи газети «День».

«ТОЙ ПЕРІОД БУВ НАЧЕ КАЗКА, ЯКА НЕЗАБАРОМ ЗАКІНЧИЛАСЯ»

Софія ПОСТОЛАТIЙ, Сумський державний університет:

— Як ви оцінюєте розвиток фотожурналістики з часу відновлення незалежності України? Яке місце у цьому процесі «фотошколи» «Дня»?

— Відповідаючи на перше питання, хочу зазначити про те, що розвитку немає.

Фотошкола газети «День» — це явище, яке важко описати. Особисто для мене — це випромінювання, що висвітлює українське життя. 

Фотожурналістика зазнала занепаду не лише на теренах України, а й у світових масштабах. Цей процес бере свій початок з виникненням телебачення. Саме фотодокументалістика сьогодні краще фінансується.

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Що стало знаковим початком вашої співпраці з газетою «День»? Що можете пригадати про ті роки?

— Ми з Ларисою Олексіївною працювали у творчому та плідному тандемі у газеті «Киевские ведомости». У ньому Лариса Олексїівна була режисером і сценаристом, а я — оператором (ідеться про рідкісний, а може, й унікальний випадок, коли у відділі політики газети був власний фотокореспондент, який мав змогу фіксувати камерою те, що часом політики не говорили. — Ред.). Ця зустріч стала знаковою. Той період був наче казка, яка незабаром закінчилася. Чому казка? Тому що в журналістиці була повна свобода слова.

Коли Лариса Олексіївна перейшла в газету «День», вона запросила мене, і таким чином все склалося. Я пригадую, що це був початок української незалежної журналістики, тоді переповнювало відчуття свободи, яке згодом зникло.

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

— Минулого тижня почався прийом робіт на вже ХХ Міжнародний фотоконкурс «Дня». ваша оцінка цього проекту.

— Я вже зазначав, що продовження фотоконкурсу — це подвиг Лариси Олексіївни, тому що це вже наче раритет. Я пам’ятаю, що однією з ідей конкурсу було те, що в країні мають з’явитися нові автори, які вийдуть на сторінки газети. Це був дуже сучасний хід. Тому це подвиг Лариси Олексіївни та редакції, яка це підтримує.

Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:

— Одне з ваших фото відкриває фотоальбом «Дня» «The best photos. Найкращі фотографії. 1997—2007». Лариса Івшина про цей знімок 1995 року каже, що в образі тої дівчинки вона бачить Україну того часу, вона «наївна, відкрита, граційна». А як тлумачили ви його тоді і сьогодні? Можливо, пригадаєте історію цього знімка?

— Це фото зроблено в шахтарському селищі під Луганськом 1995 року, серія називається «Покинуті люди». Я згоден із твердженням Лариси Олексіївни про те, що це — образ українки. Ця збірка складається з 60 фотографій, містить у собі блок про дітей. Діти — це завжди певна надія. Тоді я ще працював у газеті «Киевские ведомости», розповідав про Донбас, про тодішній стан речей там. Було дуже цікаво, тому що під час мого першого відрядження туди в мене склалося враження, що Україна втрачає Донбас. Там були люди, яких покинули, тому що мала бути підтримка, якої не було. Це все надзвичайно явно проявилося 2014 року. Присутності України там було нуль, хоча вона мала б бути. Я робив своєрідний «скан» суспільства 1994—1999 рр.

Я фотографував Донбас, згодом отримав за це спеціальний приз у швейцарському місті Веве на масштабному світовому фестивалі візуальних мистецтв Images.

Загалом, коли ти робиш таку велику тему, то починаєш розповідати про себе і сам себе ідентифікуєш. Я сам себе тоді почував покинутою людиною, тому що уже сформованим, у 30-річному віці, вийшов з Радянського Союзу. З одного боку — це нові можливості, свобода, з іншого — залишаєшся сам у абсолютно нових умовах.

«В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ФОРМУЮТЬСЯ ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ»

Дар’я ЧИЖ, Київський університет імені Бориса Грінченка:

— У якому фотообразі для вас постає сьогоднішня Україна?

— У нас у лютому цього року в Хмельницькому була мистецька резиденція, яку проводила галерея Maslo під кураторством Олександра Михеда. Я готував матеріал для тієї фотовиставки за два тижні. Це дуже мало для висвітлення глибокої теми. Проте з допомогою київських знайомих знайшов у Хмельницькому дуже цікаву людину — Тетяну Юзепчук. Вона, незважаючи на серйозну хворобу, займається волонтерством і постійно передає на фронт необхідні речі. Заслугою пані Тетяни є також те, що вона зібрала навколо себе не лише волонтерів, а й заможних людей, які фінансують придбання дорогих медикаментів та тактичного спорядження для бійців. У неї є благодійний фонд «Подих надії нації». Важливо висвітлювати життя волонтерів. Я зробив теку з назвою «Засоби зв’язку» — про те, як відбувається комунікація. У нас дуже багато засобів зв’язку: телефон, інтернет... Я вважаю, що в суспільстві є свої засоби зв’язку. Для мене цими засобами зв’язку стали ті посилки, які люди передають на фронт, — ці макарони, картопля, консервація, які 80-річні бабусі віддають на фронт. Це миті, які об’єднують суспільство. Це процес, який йде по всій країні. Але він невидимий.

Вміст цих посилок і є засобом сучасного зв’язку. Тому сучасну Україну я бачу такою.

Тож у сучасному українському житті мене цікавить тема формування горизонтальних зв’язків у нашому суспільстві. Це тема світова, проте в Україні набуває надто помітного вираження. Це свідчить про те, що Україна вільна, тому що тут формуються горизонтальні зв’язки. Не вертикальні, як у Росії.

Це для мене — сучасна Україна. Це — запорука майбутнього існування України.

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Крізь об’єктив весь світ простежує хід історії, погляд на ретроспективу дає нам можливість зрозуміти, що з часом змінюється все. Наскільки фотографія є важливим інструментом збереження історії? Чи буде цей вид мистецтва таким же популярним, як сьогодні, скажімо, за років 50?

— Гадаю, історію більше відображають камери спостереження. За фотоапаратом завжди стоїть якась особистість, погляд, тому це не може бути об’єктивне відображення реальності. Це все дуже суб’єктивно, і залежить від поглядів того, хто фотографує...

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.

Христина САВЧУК, Анастасія КОРОЛЬ, Літня школа журналістики «Дня»-2018
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments