«Важливо бути частиною спільноти однодумців»

Олеся ЯРЕМЧУК — випускниця Літньої школи журналістики «Дня» та авторка нашої газети. Зараз вона пише літературні репортажі та є головною редакторкою видавництва «Човен», яке спеціалізується на документальній та репортажній літературі. З нею ми поговорили про сьогодення і майбутнє репортажу в Україні, спілкування з героями власних текстів та досвід ЛШЖ.

«МОДЕРНИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ РЕПОРТАЖ ПОЧАВ РОЗВИВАТИСЯ ШІСТЬ-СІМ РОКІВ ТОМУ»

— Ти пишеш переважно літературні репортажі. Наскільки розвинутий цей жанр в Україні?

— У нас є кілька авторів, які цікавляться літературним репортажем, глибоко досліджують свої теми і працюють над тим, щоби мова їхніх текстів була випрацюваною. Це, зокрема, Світлана Ославська, Марічка Паплаускайте, Ярослава Тимощук, Марія Семенченко, Олег Криштопа, Антон Семиженко. Є також талановите молодше покоління: Павло Стех, Марія Педоренко, Альона Савчук та ін. За допомогою репортажу можна розповісти життєві історії, що є завжди цікавим для читача.

Відкриваючи для себе літературні репортажі, ми йдемо по горизонталі, розширюючи свої кордони, і по вертикалі, глибоко занурюючись у тему. В Україні є люди, які розуміють цінність цього жанру.

Якщо ми говоримо про школу літературного репортажу, то поки що ми надолужуємо втрачене. Нещодавно українці перевідкрили для себе репортаж 20-х років минулого століття: таких авторів, як Майк Йогансен, Микола Трублаїні, Олександр Мар’ямов. Однак модерний літературний репортаж почав розвиватися десь шість-сім років тому. Це довготривалий процес, зміна не може відбутися спонтанно, на це потрібен час. Ми закладаємо непогані основи, але все ще попереду.

«СПЕЦИФІКА УКРАЇНСЬКОГО РЕПОРТАЖУ — ЕМОЦІЙНІСТЬ»

— Ти була кураторкою конкурсу художнього репортажу «Самовидець». Про що найчастіше пишуть українські репортажисти? Чи є явища/події, які їм особливо «болять» у межах тієї одної теми, яка запропонована на конкурсі?

— Специфіка тих текстів, які нам надходили, зокрема, полягає в тому, що вони дуже емоційні. У репортажах переважає авторське «я», власне сприйняття подій. Не можу достеменно сказати, чи це добре для репортажу. Мені бракувало героїв. Для мене герой — найважливіший у тексті. Репортер має право на емоції, на те, щоб показати і звернути увагу на той чи інший бік реальності, але «я» має бути не так багато. Інакше це буде есей у кращому разі. Репортаж — не ярмарок марнославства. Додавати більше «я» варто лише тоді, коли це виправдано. Більшість репортажів, які нам надходили на «Самовидець», — дуже емоційні. Хоча є якісні винятки.

Коли ми мали тему «Війна. Життя de facto», це питання постало досить гостро. Чи можуть українські репортери, які пишуть про війну, бути відстороненими та незаангажованими? Радше ні, тому що кожен по-своєму переживає війну. Хоч би в якому регіоні ми були, ми живемо в одному інформаційному просторі й не можемо вдавати, що нас це не стосується.

Для репортера важливий відсторонений погляд спостерігача. Якщо поняття «об’єктивність» взагалі існує, то так, ми до неї прагнемо. Але ми переживаємо свою історію і пишемо текст із власної перспективи. Тут іноземним журналістам значно легше.

— Як знайти порозуміння з людьми, контакт з ними, якщо ви дуже різні — і за ментальністю, і за цінностями, але ж репортаж написати треба?

— Універсальний підхід до спілкування з людьми — щирість і нефальшивість. Якщо пояснити, чому ця розмова для тебе важлива (особливо, якщо ти подолав до цього місця тисячу кілометрів), то людина відгукується. Репортаж — це спільна справа. Є не лише «я — репортер, мені потрібно», а й «ця розмова буде цінною для вас». Люди прагнуть бути почутими. Якщо є досить часу, перший раз можна нічого не записувати, просто побути разом. Далі — занурюватись глибше. Найкраще, коли спілкування відбувається без поспіху і тиску диктофонів чи відеокамер.

Якщо у тебе є певні упередження і розуміння, що власні погляди відрізняються від поглядів твого співрозмовника, я б не радила конфронтувати. Якщо ти новинар чи аналітик, публіцист, колумніст чи ведучий телепрограми, — прошу. Якщо ти репортер — твоя найважливіша місія — вислухати.

У мене був випадок, коли хотілось кричати: «Ні, все було не так!». 2014 року я писала репортаж про важкопоранених українських солдатів, які перебували на лікуванні в гамбурзькому госпіталі, і в одного з бійців були кардинально інші погляди. Вадим дістав жахливі поранення на фронті, його буквально складали по частинах. Тобто я дізналась про те, як війна змінила його життя. Але потім у процесі розмови виявилося, що він, як працівник внутрішніх військ, був по той бік Майдану. У мене були змішані відчуття: з одного боку, я розуміла, що він жертвував собою, захищаючи Україну, з другого — мав антимайданні погляди й інтерпретував революцію як невдалу спробу кількох хуліганів порушити порядок.

У мене була шалена спокуса вступити в суперечку, бо я була на Майдані й мені хотілося донести йому свою позицію. Але потім я для себе вирішила, що в цій ситуації не моя справа щось йому доводити, і зосередилась на тому, аби він виговорився. Через це з репортажу ми можемо довідатися про погляди тих, хто був проти Майдану.

Це приклад ситуації, коли є підстави опонувати, але репортер робить вибір на користь «зрозуміти», а не «засудити».

«У НІМЕЧЧИНІ ЗАКОРІНЕНА ТРАДИЦІЯ ЧИТАННЯ ГАЗЕТ»

— Ти стажувалася в кількох медіа в Німеччині. Яка різниця між ЗМІ там і в Україні?

— Ще в університетські роки я стажувалась на Deutsche Welle, а 2014-го завдяки стипендії графині Маріон Дьонгофф була гостьовою редакторкою в газеті Hamburger Abendblatt».

Deutsche Welle — особлива історія. Це величезний медіаконцерн, який за моделлю дуже схожий на Бі-Бі-Сі, — міжнародний мовник, який висвітлює світові події і щотижня досягає понад 157 мільйонів переглядів. Вони мають своїх журналістів у шістдесяти країнах світу й ведуть мовлення тридцятьма мовами: є радіо, телебачення, онлайн-видання. За масштабами — просто мрія для журналіста-міжнародника. Тільки треба взяти до уваги, що це суспільне мовлення, яке фінансується з податків жителів Німеччини.

Другий приклад — газета Hamburger Abendblatt, яка охоплює лише північ Німеччини. Структура видання побудована таким чином, що є вкладка, яка висвітлює події світові, далі — Німеччини, а далі — вже регіональні та місцеві. Попри те, що видання регіональне, воно має наклад орієнтовно 200 тисяч примірників.

Це показує, що на наші 44 мільйони населення (на 2016 рік) газетні тиражі мали б бути значно більшими. Можливо, це пов’язано з тим, що в Німеччині закорінена традиція читання газет — для них нормально зранку зайти у метро і читати саме паперову газету. Втім, і вони стикаються з викликами діджиталізації, продумують шляхи, як досягти більшої аудиторії, розробляють мобільні додатки. У Die Zeit 2014 року це було головним завданням на рік — створювалися окремі відділи, зорієнтовані на присутність видання саме он-лайн.

Ще мене приємно вразила розроблена структура в медіа — і по горизонталі між відділами, і по вертикалі між редакторами. Система побудована таким чином, що текст не має шансу вийти неякісним: починаючи від затвердження теми, закінчуючи фінальними вичитками редакторів та коректорів. Коли доходить до публікації — все ідеально вичищено і перевірено.

Хороший приклад, який ми можемо запозичити, це — відділи фактчекінгу. Мартін Поллак, який довго працював у Der Spiegel, розповідав, що у них був такий окремий відділ, у якому працювали 72 людини. Коли репортаж готують до публікації, журналістові телефонує працівник із фактчекінгу й каже: «Тут ти назвав місто так, а насправді назва пишеться інакше», або «Ти вказав, що від одного міста до іншого 15 км, а насправді — 19 км». От до таких деталей перевіряють. У цьому разі брехня не має шансу.

В українських медіа є цікава й динамічна складова, яка висуває до нас певні виклики. У Німеччині робота більш розмірена та спокійна, все дуже сплановано і майже немає форс-мажорів. Натомість, коли ти працюєш в українських медіа, — це постійна динаміка і драйв. Я побажала б українським медіа теж дорости до такої рівноваги, щоб ніколи не було зривів.

Німецьке законодавство пояснює: у людини є до 48 робочих годин на тиждень, на день — максимум 10. Тобто якщо я прийшла о восьмій ранку, то робочий день закінчується о шостій вечора, і крапка. І хай би що сталося о 18.15 чи пізніше, я цього вже не робитиму. У наших медіа я мала стійке відчуття, що не працюю певну кількість годин на добу, а працюю постійно. У Німеччині є розуміння, що таке вихідні, є повага до приватності та до потреби людини мати особисте життя чи сім’ю.

«ЛІТНЯ ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ — ЦЕ ВИХІД НА ШИРШІ ГОРИЗОНТИ»

— Ти — випускниця Літньої школи журналістики газети «День». Що тобі дала ця школа?

— Я була тоді на третьому курсі, і це стало моїм першим серйозним досвідом роботи в медіа. ЛШЖ виявилась для мене як вибух емоцій — дуже багато зустрічей з цікавими людьми. Там я познайомилася з Богданом Гаврилишиним, Лілією Шевцовою, Володимиром Панченком, Ґерхардом Гнауком, з яким контактую дотепер. Це був вихід на ширші горизонти. Інтенсивна програма була побудована таким чином, що не було часу для спокою, дуже багато для нас відкривали подорожі. Мені був важливим також момент спільноти і комунікації з журналістами «Дня». З багатьма спілкуюся й зараз: не тільки з «літньошколярами», а й з колегами із «Дня». Важливо підтримувати ці контакти і бути частиною спільноти однодумців. Мені здається, що саме в Літній школі мені вдалося виписатися, набути першого журналістського досвіду.

— Що побажаєш цьогорічним випускницям ЛШЖ-2018?

— Не припиняти писати і постійно розвиватися. Якщо ви ще вчитеся, все одно робіть хоч один матеріал на місяць поза навчанням, тримайте внутрішній тонус, продовжуйте читати.

«ГАЗЕТА СИМВОЛІЗУЄ ІНІЦІАТИВНІСТЬ»

— Ти і газета «День»: що вона символізує для тебе?

— «День» — це спільнота. Мені дуже цінне спілкування з моїми колегами дотепер. «День» символізує для мене інтелектуальний острівок. Він не безлюдний, там дуже багато цікавих людей, але до нього ще треба дістатися. Газета символізує ініціативність, адже видання ініціює багато проектів — видання книжок, проведення фотовиставок, організація шкіл тощо. Це класно у плані розвитку медіа і загалом у створенні інтелектуального продукту для українського читача.