Найспекотніші куточки у пеклі залишені для тих, хто за часів найбільших моральних зламів зберігав нейтралітет.
Данте Аліг'єрі, італійський поет, мислитель, богослов, один з засновників літературної італійської мови, політичний діяч

Винне дзеркало

Чому Москва образилася на Пулітцерівську премію
7 травня, 2020 - 17:14
ФОТО REUTERS

Газета New York Times отримала Пулітцерівську премію за серію статей-розслідувань  і відеофільмів про «режим Володимира Путіна», що викликало вкрай негативну реакцію з боку посольства Росії в США, яке, вочевидь, вважає себе вправі визначати, кому й за що можна, а кому не можна вручати премії в країні перебування. У заяві посольства йдеться: «Оргкомітет премії бере на себе велику відповідальність, виділяючи подібним чином антиросійські матеріали з твердженнями, які багаторазово спростовані не лише офіційними російськими особами, а вже й самим життям. Якщо і є в цьому, як стверджується, «великий ризик», то тільки для репутації. Розглядаємо цю серію статей «Нью-Йорк Таймс» про Росію як чудовий збірник нерозбавлених русофобських вигадок, які можна вивчати як посібник зі створення хибних фактів».

Словом, Америко, ти забагато на себе взяла! Тільки коментарі з приводу цієї заяви у «Фейсбуці» самі по собі чудові: «Dmitry Tikomirov. Congrats New York Times! Great job! «; «Mark Beagador. Я нашій країні не вірю. Упевнений, у статтях правда. Те, що їх спростували «офіційні особи», тільки посилює мою віру цим виданням «; «Marina Zh « антиросійські матеріали з твердженнями, які багаторазово спростовані не лише офіційними російськими особами» - це так! Чому ніхто не вірить злочинцеві, який стверджує що це не він скоїв злочин?!?!?!? неподобство! це русофобія !!!! «, і т.д. Отож. Якось не приймають соцмережі всерйоз російські звинувачення.

Що ж за статті та відеоролики викликали гнів російських дипломатів-патріотів? Штат New York Times отримав престижну Пулітцерівську премію «за серію захопливих історій, підготовлених з великим ризиком, що викривають хижацтво режиму Володимира Путіна». Загалом статей 6 і відеофільмів 2. Перша стаття Майкла Швіртца присвячена вбивству агентами російських спецслужб начальника відділу Рівненського СІЗО майора Івана Мамчура, застреленого 16 вересня 2016 року в під’їзді власного будинку.

Це вбивство названо «безглуздим», але журналіст, який розмовляв з кілером Олегом Смородиновим, який зізнався в убивстві Мамчура за завданням російського ГРУ, на основі аналізу списку передбачуваних жертв, наданих Смородиновим, доходить висновку, що причина вбивства полягає в тому, що 2008 року Мамчур був у Грузії, де воював проти російських військ. Раніше він командував 3-м полком спеціальних операцій української армії — елітним підрозділом, бійці якого побували в Грузії, Іраку й Афганістані. Українська влада визнала присутність Мамчура в Грузії 2008 року, хоча й заперечує, що він брав участь у бойових діях. Що ж, це звичайна практика поведінки офіційних осіб у подібних випадках. Як підкреслює Швіртц, « 2006 року президент Росії Володимир Путін підписав закон, що легалізував цілеспрямовані вбивства за кордоном, а українські чиновники говорять, що команди російських кілерів вільно діють усередині країни». І де тут русофобія або гріхи проти істини? Додам, що 6 березня 2020 року Рівненський міський суд засудив агента ФСБ Олега Смородинова до 12 років ув’язнення за вбивство Мамчура. Кремль же вустами президентського прес-секретаря Дмитра Пєскова заявив, що не знає ні Мамчура, ні Смородинова. А автор статті зробив висновок про те, що «відбитки ГРУ стали з’являтися по всьому світу», не обмежуючись справою про отруєння Скрипалів.

Друга стаття того ж Майкла Швіртца присвячена російським кампаніям з дестабілізації ситуації в Молдові, а також Болгарії, Чорногорії та інших країнах, що проводяться з активною участю офіцерів ГРУ, зокрема з в/ч 29155. Про це теж багато писали, і ніхто ці факти не спростував. У статті наголошується, що призначення в/ч 29155 — вчинення вбивств на замовлення та інших підривних дій, «підкреслює, наскільки інтенсивно російський президент Володимир Володимирович Путін бореться із Заходом за допомогою свого бренду так званої гібридної війни — суміші пропаганди, хакерських атак і дезінформації, так само як з допомогою відкритої військової конфронтації».

У третій статті, яку Швіртц написав разом з Гаелле Борджіа, йдеться про те, «як Росія лізе за кордон заради наживи: готівка, тролі і культовий лідер». Тут, серед іншого, розглядається російське втручання у виборчий процес у США й інших країнах.

Четверта стаття Швіртца присвячена отруєнню в Софії офіцерами ГРУ болгарського збройового бізнесмена Еміліана Гебрева, ймовірно, через його постачання зброї Україні. Про це я вже писав, не повторюватимуся.

У п’ятій статті, автором якої є Діон Сірс, розповідається про пригоди вагнерівців у Центрально-Африканській Республіці, про вбивство там трьох російських журналістів і про роль у всьому цьому «кремлівського кухаря» Євгена Пригожина, близького до Володимира Путіна. Теж тема відома.

Шоста стаття, написана Девідом Д. Кіркпатріком, присвячена втручанню Росії в громадянську війну в Лівії, де Кремль підтримував Лівійську арабську армію фельдмаршала Халіфи Хафтара, знову-таки, за участю Євгена Пригожина. Останньому пригадують і «фабрику тролів», через діяльність якої щодо втручання в президентські вибори в США  2016 року її власник опинився під американськими санкціями.

Сьомий матеріал — це відеоролик, присвячений участі Росії в громадянській війні в Сирії і пов’язаним з цим жертвам і руйнуванням. У ньому показане бомбардування російською авіацією чотирьох сирійських шпиталів (у фільмі доводиться, що шпиталі бомбили саме російські літаки).

Восьмий, і останній матеріал — це теж відеоролик, що показує, як російська авіація бомбить сирійське мирне населення. Теж цілком рутинна історія.

У цілому можна сказати, що якщо в момент перших публікацій матеріали «Нью-Йорк Таймс» про путінську Росію і виглядали сенсаційно, то тепер більшість з них стали просто звичними для світової журналістики і в жодній мірі не були спростовані незграбними виправданнями кремлівських пропагандистів. Росії гріх скаржитися на ці публікації. Як то кажуть, не треба на дзеркало нарікати, коли пика крива. Кремль у цьому випадку ображається на дзеркало.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ