Найбільша честь, яку може зробити людині історія, - це нагородити її званням миротворця.
Річард Ніксон, 37-й Президент Сполучених Штатів Америки

Як «дотиснути» тему

Журналісти-розслідувальники — про особливості роботи після Євромайдану
29 квітня, 2015 - 12:22
Журналісти-розслідувальники

«Журналістські розслідування сьогодні — один із найбільш запитуваних жанрів з усього сегменту медіа, — зауважує Максим СУХЕНКО, шеф-редактор програми «Гроші» на «1+1». — Інформаційна журналістика завжди жила «окремим» життям, соціальна — один із пластів, на якому існує ТБ. А журналістика розслідувань у той момент, коли країна прагне змін, має найбільший запит». Та чи, вимагаючи від влади змін, змінилися пріоритети в самих журналістів? Розслідувальна журналістика може показувати зсередини схеми тіньового функціонування системи, розкривати «сірих кардиналів» різних політичних періодів. Але... може закцентовувати увагу на другорядних, скандальних темах задля більшого рейтингу програм. Або — журналісти втрачають пильність, інтерес чи взагалі свідомо грають на боці «темних сил». Так роками нагромаджуються цілі пласти невирішених «політичних справ», а сьогодні до цієї історії додаються ще й наслідки російської агресії в Україні. Все це — результат нерозставлених своєчасно крапок. Про стан української школи журналістських розслідувань, «справу Гонгадзе» як тест для вітчизняних мас-медіа та коефіцієнт корисної дії від українських розслідувань після Євромайдану з журналістами «Дня» на круглому столі дискутували  Федір СИДОРУК, шеф-редактор «Слідство.info» на «Першому»; Леонід ФРОСЕВИЧ, перший заступник головного редактора газети «Час Київщини», журналіст-розслідувальник; Денис БІГУС, ведучий програми «Наші гроші» на каналі «ЗІК»; Максим СУХЕНКО, шеф-редактор програми «Гроші» на «1+1», та Максим САВЧУК, журналіст проекту «Радіо Свобода» та «Першого» — «Схеми».

КОМАНДА «Дня». НА ФОТО (ЗЛІВА НАПРАВО): ДМИТРО КРИВЦУН, ІВАН КАПСАМУН, ВАДИМ ЛУБЧАК, АННА СВЕНТАХ

Максим СУХЕНКО: — Оголошені бажання влади допомагати країні очищатися нашими руками не завжди узгоджені з її діями. Кількість законодавчих актів, що нам заважають або взагалі забороняють працювати, на жаль, не менше, ніж раніше. Приховані камери заборонені, взагалі зйомки прихованим способом, без попередження інтерв’юера, — сіре юридичне поле. Ми показали зняте дроном із 50 метрів відео — будинок вартістю 4,5 млн дол., що належить людині, яка завжди працювала на державній службі, на хвилинку — в Службі безпеки України. І вже півтора року ми судимося, п’ять разів був на допитах усіх можливих слідчих. Вони неофіційно кажуть: знаєте, ви робите гарну справу, а чому не посадили його? Ми зняли, показали, навели докази... Треба визначити  — з ким грає держава: з нами, чи проти нас?

Якщо говорити про якісь принципові справи, які змінили хід журналістики, то треба називати випадки, що мали практичний результат. Які б призвели до того, що людину посадили. У нас чимало сюжетів, після яких чиновників звільняють. Наприклад, свіжий: коли ми показали сюжет, що в Боярці закупили невиправдано дорогі клени — чиновника звільнили. Але він відмив 50 тис. грн, написав заяву і звільнився. Хотілося б говорити про справи, коли людей притягають до карної відповідальності. А таких справ     — практично немає.

«ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ РОЗСЛІДУВАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА ОДЕРЖАЛА ДРУГЕ ДИХАННЯ»

Леонід ФРОСЕВИЧ: — Дуже правильна фраза колеги: «З ким грає держава?» Увесь час шукаю відповідь на це запитання. Якщо говорити про школу розслідувальної журналістики, то, звичайно, була і буде. Інша річ — хто проводить ці розслідування, якого вони рівня, який викликають резонанс у суспільстві?

Після перемоги Революції Гідності розслідувальна журналістика одержала друге дихання. Вона повірила, що держава гратиме за неї, допомагатиме відшукувати істину. Але це не завжди так. Існують всі чинники, що перешкоджають роботі журналістів і були створені за часів Кучми та Януковича. Перешкоди на законодавчому рівні й внутрішньовідомчі. Наші відомства вибудували «паркани» із прес-служб, загороджувальних управлінь, що не сприяють в одержані інформації. Сьогодні, як і раніше, нам надають відповідь, що певна важлива інформація — з обмеженим доступом, або взагалі ігнорують запити. Хороший Закон «Про доступ до публічної інформації», але він не завжди спрацьовує. Користі від нього мало. Здебільшого, як і раніше, інформацію доводиться вишукувати з конфіденційних джерел, нетрадиційними методами. Звичайно, в рамках нашої журналістської етики.

М. С.: — У нас був парадоксальний випадок, коли одна з прес-служб використала Закон «Про доступ до публічної інформації», щоб навпаки обмежити нас в інформації...

Л. Ф.: — Особистий досвід. Після перемоги Євромайдану я був переконаний, що деякі журналістські розслідування «оживуть», їх можна буде знову запустити у газетну серію, зробити надбанням громадськості — і влада дослухається та зробить правильні висновки. Насправді — нічого подібного не відбулося. Влада сьогодні, які раніше, не зацікавлена в покаранні винних. Ось приклад. Мені довелося написати кілька статей на військову тематику: Конча-Заспа, адреса — Столичне шосе, там базувався батальйон радіоелектронної боротьби Міністерства оборони — 24 га землі, капітальні споруди, сховища... Сьогодні такі структури в армії, особливо з урахуванням «східного фронту», дуже потрібні. А тоді цей батальйон... просто вивели в чисте поле, десь під Васильків, на непідготовлений майданчик. Я зацікавився: навіщо, хто це робив? З’ясувалося — питання у землі. Вивели хитро — через кримські структури на підставі сумнівних документів. Словом, землю продали-перепродали... Після публікацій до мого розслідування приєдналися  колеги. З’ясували, що участь в оборудці брав один із євпаторійських військових будівельників, за яким довгий шлейф різних оборудок. Військова прокуратура розпочала розслідування. На цій землі нібито вирішили будувати житло для військових. Наразі — ні житла, ні землі. З часом прийшло повідомлення, що справу припинено. Перемагає Революція Гідності — виступи в пресі, розголос. Прокуратура — ні пари з вуст. Їй ця тема нецікава. Земля пішла по руках. Запитую: яка ефективність журналістського розслідування? Чи допомагає нам держава?

«РАНІШЕ ВСІ ПИСАЛИ «У СТІЛ»

Денис БІГУС: — Функція держави — завжди приховувати інформацію. Якщо порівнювати з тими умовами, в яких доводилося працювати три роки тому, в нас зараз все казково. Хотілося б прихованої зйомки... Так, Закон «Про доступ до публічної інформації», звичайно, не ідеальній, але він хороший як інструмент. Якщо ставити правильні питання — ймовірність відповіді від чиновників на порядок вища, ніж була два-три роки тому. Тоді ми не отримували взагалі жодних відповідей на наші запити. Це була «чорна діра».

Суспільство має реагувати на виступи й публікації та  збирати по 15 тисяч під райвідділом, а воно цього не робить. Якщо виходити з того, що журналістське розслідування має обов’язково когось саджати, звільняти, щось скасовувати і т. ін., то можна збожеволіти, адже в 90% випадків цього не відбувається, і ми це прекрасно знаємо. А раніше не відбувалося в 99% випадків. Наші розслідування найчастіше не викликають навіть порушення кримінальної справи. Але давайте називати речі своїми іменами: сюжети спонукають до двох днів обурення в народі, після чого нове розслідування переключає на себе увагу. Благо нестачі в темах і розслідуваннях у нас на даний час не передбачається. Чи означає це, що журналістські розслідування не виконують своїх функцій? Ні, не означає. Після Євромайдану я й мої колеги давали свідчення в прокуратурі — це були готові кримінальні справи, ситуація зрушила з мертвої точки. Раніше всі писали «у стіл», тільки цим столом був Інтернет.

Федір СИДОРУК: — Держава не буде сприяти викриттю своїх корупційних схем. Я бачу іншу проблему. Проектів журналістських розслідувань достатньо. Кожен канал, який себе поважає, вважає за потрібне тримати такий проект. Інша справа — недостатньо фахових журналістів-розслідувачів. А де братися журналістам? Такий журналіст має сам себе виховувати роками. Якщо три-чотири роки тому був страшний владний моноліт, в якому неможливо було пробити тріщину, люди не готові були говорити, то зараз тих, хто приходить і готовий говорити, — безліч, просто немає кому обробити цю масу інформації, перевірити її, зробити якісною. Це якщо говорити про стан школи журналістського розслідування. Сьогодні у нас немає нових суперзірок журналістського розслідування. Є старий «багаж». Всі звикли читати кількох авторів.

«НОВУ ВЛАДУ НЕ ЦІКАВЛЯТЬ ПОРУШЕНІ ЗА ЯНУКОВИЧА ТЕМИ»

Максим САВЧУК: — Однозначно після Революції Гідності стало більше проектів журналістських розслідувань. Якщо за часів Януковича це були виключно «Гроші», «Знак оклику» та «Агенти впливу», то тепер ситуація кардинально змінилась. Я би сказав, що працювати стало краще. Відкрився реєстр речових прав. Те, що ми раніше мусили шукати у базах неофіційних джерел, тепер можемо, хоч і за гроші, дістати офіційно і використовувати як залізобетонний аргумент. Плюс         — можливість пошуку конкретних людей за реєстром юридичних осіб. Щодо реакції на журналістські розслідування, то не думаю, що найближчим часом ми отримаємо кардинальні позитивні зміни в цьому напрямі. Конкретний приклад: ми зробили розслідування щодо першого заступника міністра охорони здоров’я Олександри Павленко, яка займалася за сумісництвом адвокатською діяльністю. Після виходу цього матеріалу Генеральна прокуратура звернулася до Квіташвілі з листом про те, щоб він хоча б дисциплінарно покарав свого заступника. Це широко висвітлили в Інтернеті, мовляв, Прокуратура зайнялася... Однак через деякий час інший заступник Генпрокурора пише лист, щоб попередній — відхилити. І чомусь про це в ЗМІ інформація не потрапила. Таку ми маємо реакцію — декларативну.

На жаль, владу, яка прийшла, не цікавлять ті гучні матеріали і теми, які було порушено ще за часів Януковича. Гадаю, це велика помилка. На цьому можна було б набрати багато «плюсів» до свого іміджу. А самим журналістам, складається враження, уже набридло займатися старими темами.

Іван КАПСАМУН: — Щодо того, що «набридло займатися старими темами». Безкарність замовників у резонансних справах, відсутність відповіді на доленосні питання — все це породжує нові злочини журналістів і політиків. Одна з таких відомих справ-тестів для вітчизняних мас-медіа і політиків — «справа Гонгадзе». Навіть після другої революції ми бачимо, що у влади немає великого бажання поставити юридичну крапку в цій справі. А журналістське середовище, на жаль, часто є непослідовним і неконсолідованим. Згадаємо, наприклад, коли телеканал «1+1» почав активно висвітлювати тему Гонгадзе — Подольського — Єльяшкевича, як відреагувало журналістське середовище? Почали говорити і писати про те, що це «розбірки» олігархів, що це пов’язано з Лондонським судом, про що завгодно. Можливо, все це має місце, але про головне — замовників згаданих злочинів — мало хто згадував. Аналогічна поведінка журналістів спостерігалася і 2011 року, коли тодішній перший заступник генпрокурора Ренат Кузьмін порушив кримінальну справу проти екс-президента Кучми. Чи не вбачаєте ви в цьому проблему?

М. С.: — Тут є багато чинників. Ми працюємо в комерційних умовах, і людям уже нецікаво про це слухати. Ми маємо щось нове розповідати людям, щоб вони нас дивилися. Досі ніхто не може сказати, куди ділися скарби Межигір’я Януковича. Тільки після нашого другого сюжету прокуратура почала робити опис! І це вже останні краплі колись великої теми. Спочатку нам було цікаво цим займатися. Бо цього робити не можна було, потім людям було цікаво, бо це було на слуху, але зараз уже заговорили цю тему... Із приводу журналістської консолідації — насправді ми часто консолідуємося на цих питаннях, хочемо того чи ні. Нас, окрім самих себе, захищати нікому.

І. К.: — Є знакові теми і справи, на які протягом багатьох років немає відповіді. Якщо говорити про «справу Гонгадзе», то хіба не є актуальним те, що того ж Кучму фактично призначено нинішньою владою головним переговірником від України в Мінських переговорах? Якою була реакцію журналістського середовища? Хіба є допустимою ситуація, коли людині, проти якої збирався перший Майдан, і яка привела до влади Януковича, проти якого зібрався другий Майдан, довіряють такі важливі державні справи?

«НА УЧАСТЬ КУЧМИ В МІНСЬКИХ ПЕРЕГОВОРАХ ТРЕБА ДИВИТИСЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ «СПРАВИ ГОНГАДЗЕ»

Л. Ф.: — Згоден з вами. А ще згадаймо, хто зустрічав Кучму в Мінську? Його зустрічав колишній міністр оборони пан Єжель, проти якого триває кримінальне провадження, він — під слідством. Як суспільство може сподіватися, що в Мінську відстоюватимуть українські національні інтереси, якщо по-перше, там бере участь Кучма, а по-друге, одним із учасників мінської групи є посол України в Білорусі пан Єжель, якого прокуратура тривалий час не може викликати на допит? Отже, він переховується в Білорусі!

Як і «справа Гонгадзе», це також текст. У «справі Гонгадзе» чимало білих плям і вони очевидно не скоро зникнуть. Я не розумію, чому досі хоча б деякі з них не можна прояснити. Постійно відбуваються фальсифікації з різних компонентів. Наприклад, фальсифікації в медіа — деякі з них постійно публікують замовні статті, вигідні певним олігархічним, бізнесовим чи політичним кланам. Ми, журналісти, маємо пам’ятати про це і розуміти, що там чи там — фальсифікація. У «справі Гонгадзе» постійно наводили слідство на хибний шлях. Згадайте, скільки людей «бачили» Гонгадзе — в поїзді, у Львові, за кордоном. Скільки було підкинуто фальшивок для слідства?! Слідство витрачало час на те, щоб всі їх перевіряти. Як розповідав тодішній заступник генпрокурора Олексій Баганець, слідчі групи їздили всією Україною. Очевидно, що працювала спеціальна група, яка займалася вкиданням цих фальшивок — з метою відволікти увагу слідства, журналістів та суспільства. Чому не було допитано цих слідчих? Суспільство не має відповіді на ці запитання. На участь Кучми в Мінських переговорах треба дивитися крізь призму «справи Гонгадзе», через яку суспільство не може йому довіряти.

Валентин ТОРБА: — Чи не здається вам, що журналістські розслідування мають локальний характер і не дають загального бачення місця тих чи інших розслідувань в історії України? Адже суспільство треба підштовхувати до розуміння. Справді, є речі знакові. Крім «справи Гонгадзе» це ще й зникнення рік тому документів по вбивству Щербаня. Що це за людина була? Якби він був живий, навряд чи Донбас став таким, яким він є, і взагалі навряд чи там нині була б війна. Сьогодні в Генпрокуратура заявляють, що документи по цій справі знаходяться в Криму. А сам вбивця — Вадим Болотських знаходиться в Слов’яносербській колонії, яка зараз під бойовиками. Чи намагаються журналісти-розслідувальники бути не просто локально зосередженими, а й мислити системно?

М. С.: — Насправді, чи не кожне з наших розслідувань можна звести до якоїсь більш глобальної теми із сучасної історії України. За своїм форматом більшість наших програм-розслідувань є тележурналами. Ми намагаємося їх формувати так, щоб в них були і великі, й менші теми. Інакше буде нецікаво дивитися. Не бачу великої різниці, робиш ти розслідування про велику якусь тему, наприклад, про «вишки Бойка», чи про щось менше — просто про крадіжку в якомусь міністерстві. Наші чиновники — люди ліниві. Якщо вони придумали схему, яка працює, то застосовуватимуть її у всіх наступних винятках. Журналісту достатньо викрити лише одну з них, і ми знатимемо, що поки ця людина сидітиме на своєму місці, працюватиме так само. А більшість чиновників ще й успадковують ці схеми від своїх попередників. Крім того, думаю, всі присутні тут паралельно зі своєї безпосередньою роботою намагаються відстежувати теми, які вважають знаковими.

Глядач, крім того, що хоче розібратися у тому, що відбувається, ще й прагне відчути певні емоції. Якщо своїми розслідуваннями ми не можемо змусити працювати слідчих, то принаймні намагаємося просто показати людину, яка вкрала. Поставити їй це запитання в очі. Таким чином у глядача виникає відчуття, що цей «поганий хлопець» отримав принаймні громадський осуд.

«НИНІ ДУЖЕ ПОТРІБНЕ СИСТЕМНЕ МИСЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ РОЗСЛІДУВАНЬ»

Л. Ф.: — Звичайно, випадки, коли журналістів-розслідувальників  використовують, трапляються. Особливо прикро зараз спостерігати за відомими веб-порталами, які під маркою журналістських розслідувань регулярно друкують відверто замовні однобокі тенденційні матеріали. Це роблять хитро — на сайті відводять рекламний майданчик, і через низку другорядних веб-порталів йде матеріал, який проплачено. А збоку дрібненьким шрифтом пишуть, що це реклама. Але як журналістське розслідування може бути рекламою? Це тривожить. Іде тотальний наступ на свідомість людей.

Щодо системності роботи журналістів. Іноді бачимо тимчасові теми, теми-одноденки, які не викликають великого суспільного резонансу. Сьогодні ще небагато журналістів мислить системно. Йдеться переважно про відомі телепроекти, журналісти яких тримають руку на пульсі. Серед друкованих видань це зустрічається надзвичайно рідко. Нині дуже потрібне системне мислення в контексті журналістських розслідувань. Багато тенденцій і явищ після Майдану необхідно переосмислити. Сьогодні маємо чимало осередків, які називають себе «батальйонами» або «вишкільними центрами». Насправді, за деякими з них приховуються відверті рейдерські групи. Під іншими назвами вони існували й раніше. Часто ці структури очолюють люди, які не мають жодного відношення до служби у Збройних силах. Деякі ніколи не були на фронті й навіть не служили в армії, але гордо іменують себе «комбатами».

І. К.: — Сьогодні журналістам бракує послідовності і позиції, особливо коли їм протистоїть багато сил, які не хочуть розслідування тих чи інших справ. Можливо все-таки варто «вести і додавлювати» певні теми, особливо якщо вони резонансі? Ще один приклад. Влада долучила екс-президента Кучму до складу нинішньої Конституційної комісії. Хіба це допустимо? Хто про це написав?

Д. Б.: — Не варто. У нас був лише один приклад, коли ми робили кілька матеріалів на певну тему. Третій з них подивилася лише третина глядачів від тих, які подивилися перший. «Додавлювати» нудно, ніхто не буде цього дивитися. Резонанс має обмежений термін дії. Можна або використати його швидко й отримати результат, або ж він «протухне»... Гадаю, всі хто робив «серіали», зустрічався з цією проблемою. «Додавлювати» тему — не робота журналіста. Це — робота громадських організацій. Завдання журналіста — «обуритися» темою. Проводити системну організаційну, юридичну роботу — завдання ГО. У нас є Центр протидії корупції, але це п’ять-шість людей. Хоча вони роблять більше, ніж 90% київських ГО разом. Такий функціональний розподіл — ефективний. Ви знайшли тему, виклали її, витратили певний час, забезпечили певну суспільну підтримку, короткотерміновий суспільний капітал. Далі мають з’явитися небайдужі люди, які візьмуть на себе наступні два-три роки організації та підтримки цього процесу. Доки такий шар не з’явиться, говорити про будь-яку системність немає сенсу. Глядач — інфантильний, він про все швидко забуває.

Якщо я захочу системно займатися питанням корупцією в правоохоронних органах і витрачати на це весь свій час, то я буду громадським діячем. Я не робитиму про це програму, не працюватиму над журналістським проектом, бо його ніхто не дивитиметься. Тому що жодна комерційна структура не оплачуватиме це, бо вона не матиме рейтингу.

І. К.: — Отже, мало того, що у нас немає нормального громадянського суспільства, та ще й журналісти працюють тільки на рейтинги? А можливо все-таки варто журналістам бути системними, щоб суспільство у нас знаходилося в постійному болоті?

М. С.: — Про що людям найцікавіше завжди дивитися? Ми йдемо за рейтингом. Що дає рейтинг? Рейтинг дає те, що розповідає людям про їхні проблеми. Чим більш соціальну історію ви знайшли чи більше емоційне обурення вона викликає, тим більше рейтингу вона дає.

Вадим ЛУБЧАК: — Якщо проблеми не вирішено, то журналіст до неї має повернутися?

М. С.: — Насправді програма «Гроші» займається цим. Є рубрика, яка перебуває на межі журналістики і соціальної журналістики, ми її назвали умовно «Телевізійна допомога», журналістка Оля Рязенко їздить і примушує чиновників працювати. Ми регулярно це робимо. Іноді це вдається зробити ефективніше. Наприклад, була історія з однією київською школою, де протягом десяти років на 500 дітей була одна вбиральня на всіх. На третьому сюжеті ми таки дотиснули, і нові умови для дітей було створено. Але давайте називати речі своїми іменами — це зловживання службовим становищем з боку журналістів і мене як редактора, який дає добро на це. Але ми на це йдемо, як хобі.

І. К.: — А якщо йдеться про вбивство журналіста, тобто людини нашої професії, це питання треба «дотискати»? Адже на сьогодні у «справі Гонгадзе» юридично ще не поставлено крапки щодо замовників.

М. С.: — Ми всі розуміємо, що і де відбулося. Давайте будемо щирими — ми всі чудово розуміємо, хто там замовник. Журналістика — питання велике. Є інформаційна журналістика, журналістика-розслідування, журналістика аналітична. Є підсумкові програми. Кожен має робити свою роботу. Підсумкові програми можуть собі дозволити згадати те, що було. Це їхня робота, їхній формат, і вони це зроблять не гірше за нас, а може, й краще.

РЕЗОНАНСНІ ТЕМИ ВАРТО «ДОТИСКАТИ»

М. С.: — Інколи немає часу повертатися до старих тем. Редактори кажуть, яку ти маєш тему, і ти за тиждень знаходиш цю тему, шукаєш усі документи, всіх фігурантів, вистоюєш під під’їздом Кабміну, збираєш все це до купи. У тебе ось така папка матеріалів, і ти маєш все це втиснути у вісім хвилин для того, щоб людям це було цікаво дивитись, щоби придумати оригінальну графіку, щоби ніхто не перемкнув на інший канал — на все це витрачається дуже багато часу. Все це та ще й маєш вигадати назву для ролика в Youtube, і ти ще маєш попрацювати над тим, щоб цей матеріал «дотиснути», писати запити в МВС, то у мене немає на це бажання. Фізично немає бажання.

Л. Ф.: — Деякі теми варто «дотискати». Тільки я вжив би термін не «дотискати», а тримати в полі зору і тримати як той патрон в автоматному ріжку — постійно. Це, як правило, вирішують журналісти. Це залежить від їхньої підготовки, їхньої фаховості, на яких темах варто акцентувати особливу увагу, які теми співзвучні журналісту і суспільству. Це вирішує і редакційна колегія. Щодо друкованих ЗМІ, то, скажімо, соціальні теми потрібно озвучувати час від часу, бо вони надзвичайно злободенні для суспільства. Наприклад, як можна не повертатися до такої теми, як будівництво на березі Голубого озера в Обухівському районі, де зводить маєток відомий нардеп Мірошниченко — колишній представник президента у Верховній Раді? Про це розповідала преса. Я долучався теж до цього розслідування. Тема пекуча і досі. Чому? Там були встановлені порушення. Робітники заводу «Арсенал» обурені тим, що від них частково забрали пляж, частину лісу. Мірошниченко тривалий час заперечував, що він купив там землю. Потім після перемоги Майдану приїхав до людей, казав, що він наведе лад. За моїми даними, жодного ладу там не наведено. І люди б’ють на сполох. Як можна оминути увагою цю тему?

«ЖУРНАЛІСТСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ У ВИНЯТКОВИХ ВИПАДКАХ»

І. К.: — Щодо відповідальності журналістів за свій продукт і за те, яку систему координат вони створюють у суспільстві, зокрема образи для політиків. Яких політиків виховує українська журналістика?

М. С.: — Все, що ми робимо — це б’ємо по руках та по голові. І я читав матеріал Влада Соделя про листування народного депутата про поїздку на Мальдіви. Це теж журналістське розслідування, і таким чином ми виховуємо політиків. Коли ж вести мову про журналістів-розслідувальників, то ми для них взагалі нічого хорошого не робимо. І те, що нинішня Рада навчилася, що краще втікати, аніж нападати, — це, можливо, і є результат нашої роботи. Але відповідальність журналіста за те, що він зробив, величезна. За те, що ми показали маєток хабарника, я вже довше року ходжу на допити в міліцію та пояснюю, що це за відео, чому я його взяв, де, навіщо. Як я це можу пояснити? Кількість запитів і позовів у мене становить близько двох на програму. У нас працюють юристи, є багато матеріалів, які не доходять до ефіру, адже вони нам не дозволяють їх випускати, посилаючись на закон.

Дмитро КРИВЦУН: — Як прокоментуєте похід журналістів до парламенту?

Максим САВЧУК: — Я вважаю це неправильним, адже ненормально, коли ти використовуєш телебачення, працюєш на своє ім’я, щоб потрапити до Верховної Ради, але потім не реагуєш на абсолютно очевидні речі — сидіти в комісіях, куди приходить Коломойський, та абсолютно не ставити жодного гострого запитання. Тому я проти такої тенденції і навіть за те, щоб журналіст на початку кар’єри заявляв людям, що він готується йти до влади. Адже якщо ти журналіст, ти мусиш бути ним до кінця. А то виходить, що людина і трошки депутат, і трошки журналіст.

М. С.: — Питання в тому, ким є журналіст, коли він став депутатом — він займається законотворенням чи журналістикою та публічною діяльністю?

Роман ГРИВІНСЬКИЙ: — Ви можете показати, що якийсь депутат вкрав землю або отримав хабар, але вже завтра цей депутат, як ні в чому не бувало, з’являється в ток-шоу або в новинах на вашому ж або якомусь іншому каналі і продовжує вчити жити інших. Чи не бачите ви в цьому проблеми солідарності між журналістами, в тому числі всередині одного каналу?

Д. Б.: — Я говорив би про питання кваліфікації, адже це питання до гостьових редакторів та редакторів вечірніх ток-шоу та програм. Я ніяк не можу вплинути на цей процес — чому тим чи іншим політикам не ставлять певних запитань.

М. С.: — Питання до редактора, який повинен якісно підготувати бекграунд до відповідного політика. Ми вже зробили свою роботу, адже якщо поставити у пошук прізвище якогось політика, то щодо нього може з’явитися наш сюжет.

Л. Ф.: — Журналістська солідарність проявляється у виняткових випадках, коли зачіпаються якісь знакові речі, йдеться про те, що вже не можна мовчати, і порушуються основи журналістської діяльності, або ще якісь питання, гостроактуальні для суспільства. В іншому разі журналістської солідарності немає. Можливо, тут потрібно звернутися до наших спілчанських організацій, зважити на їхню роль і на те, в якій іпостасі вони потрібні й, можливо, що треба додати до нашої журналістської спільноти як громадської організації.

ПРО ПРІОРИТЕТИ ТЕМ

В. Л.: — Які теми, на вашу думку, будуть найважливішими в розслідувальній журналістиці в найближчій перспективі?

М. С.: — Складно сказати, яка тема важливіша — з’ясування причин, чому не розслідуються розстріли Майдану чи корупції в «Укроборонпромі». Від обох тем залежить доля людей.

Л. Ф.: — По-перше, це п’явки чи аферисти, які спекулюють на ниві обороноздатності і присмокталися до організму Міноборони, волонтерських рухів та обстоюють свої інтереси. Це, так би мовити, «псевдокомбати», яких на сьогодні розвелося дуже багато.

Ф. С.: — Найближчим часом нас цікавитиме СБУ як явище в його нинішньому вигляді та куди воно еволюціонує в зв’язку з новими можливостями, які для неї відкрилися щодо економічного, фінансового тиску на населення, бізнес тощо під личиною боротьби з тероризмом. По-друге, ми продовжимо відслідковувати ситуацію з оборонкою. По-третє, особливу увагу ми приділятимемо дедалі тіснішим зв’язкам українських структур зі структурами самопроголошених республік, які базуються на економічній складовій. І ще ми не оминатимемо увагою питань корупції в держорганах. І наостанок, найближчим часом ми аналізуватимемо український фронт інформаційної війни — в плані того, які в Україні є структури, які не воюють на нашому боці. Наприклад, про українське відділення петербурзького «троль-центру». Але мій підхід такий, що кидати тему не можна, і ми намагаємося робити по два-чотири сюжети щодо неї.

Для нас це принципове питання, і вже розпочалися відповідні зміни.

Д. Б.: — Найближчі два місяці цікавитимуть ліцензії на надра та судді.

М. С.: — Ми продовжуватимемо досліджувати бізнес-зв’язки заступників міністрів та нижчих клерків — в яких структурах вони працюють. Адже є інформація, що дуже багато високопосадовців є співзасновниками товариств, які пов’язані з декількома дуже статусними людьми. У нас є рубрика «Обличчя влади», яку ми плануємо зробити регулярною і найближчим часом ми плануємо підготувати до неї матеріали.

Вадим ЛУБЧАК, Іван КАПСАМУН, «День». Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 
Рубрика: