Як не зрізати київських пагорбів?

У рамках насиченої програми Літньої школи журналістики «Дня» студенти мали нагоду поспілкуватися з літературним критиком, літературознавцем, письменником, автором «Дня», одним з ініціаторів створення бібліотечної серії газети «Україна Іncognita», професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром ПАНЧЕНКОМ.

«ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА, ЩО БУДУЄТЬСЯ НА «ПРОГИНАННІ», ВЕДЕ В ГЛУХИЙ КУТ»

Лариса ІВШИНА: — Володимир Панченко — не лише професор Києво-Могилянської академії, він наш автор, експерт, наш друг та ініціатор багатьох творчих ідей. Одного разу (це було в 2002 році) він з’явився, як добрий геній, у моєму кабінеті й сказав: «Ларисо Олексіївно, а чому б Вам не видати окремою книжкою те, що ви друкуєте в рубриці «Україна Іncognita»?» Я тоді відповіла запитанням на запитанням: «А ви будете брати в цьому участь?» І через три місяці книжка з’явилася, започаткувавши цілу бібліотечну серію, яка стала успішною, популярною. А ось друга дуже цінна для нас історія: Володимир Євгенович разом із Надією Тисячною започаткували рубрику «Маршрут №1». Це інтелектуальні мандрівки країною. Сам він також багато цікавого написав для нас. Одна з його мандрівок привела в Харків до доньки до доньки Миколи Хвильового. У нього є дуже багато глибоких і розумних текстів... Інколи мені здається, що Володимира Євгеновича треба в хорошому сенсі клонувати!

Володимир ПАНЧЕНКО: — Реакція Лариси Олексіївни вразила мене тим, що в ній було пропущено одну ланку: як правило, в подібних ситуаціях уточнюють суть пропозиції. А того разу все обійшлося без уточнень. Суть схоплено — і все одразу перейшло на фазу реалізації. Давайте! Мені це дуже подобається, зрештою, це є стиль газети й її головного редактора. Мораль тут така: якщо дуже хотіти, то багато чого вдасться. Мені пригадуються слова Олександра Довженка: «Висока мета породжує великі характери». Що вище ти виставляєш собі планку, то більше в тебе шансів створити щось таке, у що ти, може, сам спочатку й не дуже вірив. Планка підтягує, мобілізує ті інтелектуальні, творчі, емоційні ресурси, про існування яких ти, може, й не підозрював.

Знаючи про нашу зустріч, я планував висловитися з приводу гуманітарної політики в Україні. На превеликий жаль, у всіх наших владах майже не було людей, які розуміли її значення. Всіх цікавила передусім економіка, політика в чистому вигляді. У часи «двох Леонідів» гуманітарну політику за «залишковим» принципом віддавали рухівцям. Нині ще гірше: я не бачу на політичній верхотурі глибокого розуміння ваги гуманітарної сфери. Є, щоправда, міністр Табачник, який, на жаль, знає ціну гуманітарної політики. НА ЖАЛЬ — оскільки він є російським націоналістом, ідеологом «Русского мира». Все, що він робить, працює проти загальнонаціональних і загальнодержавних інтересів.

Є ще, скажете, Гуманітарна рада при Президенті. Але ж вона не формулює принципи! Півтора року минуло — й нічого не сформульовано. Тепер ось Президент каже: треба розробити нову концепцію гуманітарної політики. Що це означає — НОВУ? Відносно чого — нову? Якщо тим самим влада визнала, що півтора року вона щось робила навпомацки, то це крах. І ще: а хто буде розробляти концепцію? Якщо ті, хто сидить у Гуманітарній раді, то краще б вони нічого не розробляли. Потрібен інший фаховий, експертний рівень.

Л.І.: — Зрозуміло, що нинішня влада у гуманітарній сфері почувається невпевнено. І було б добре, аби вона цей статус-кво для себе бодай зафіксувала. Це не її «бізнес»! Через прорахунки минулих урядів вони опинилися в такій ситуації, що під тиском Росії зробили кроки, що збурили значну частину українського суспільства. Потім вони зрозуміли, що скільки б не робили поступок, Росія все одно ніколи не буде задоволена. Вони відчули цю дискомфортну ситуацію й почали «відрулювати» назад. Але як саме? Чи народжувати якийсь інтелектуальний стандарт, чи продовжувати далі маневрувати? Видно, що в оточенні Президента є боротьба за ці концепції, за те, хто буде їх формувати.

Ми як активна частина суспільства можемо сказати, що за ці роки у нас сформовано багато цінного, що при добрій волі й бажанні може бути використане як практичний досвід. Я не раз казала, що ми національну ідею не обговорюємо, а практикуємо. Багато задумів, які ми разом розробляли в газеті, є абсолютно практичними для здійснення в гуманітарній політиці. Потрібна щирість намірів й орієнтир на тих людей, які справді розуміються на цьому. Велика дискусія ще прийде. Сьогодні я би радила просто не зашкодити.

В.П.: — Я прочитав усе, що експерти написали в «Дні» щодо гуманітарної політики. Найголовніше: всі дійшли висновку, що гуманітарна політика, яка будується на «прогинанні», догоджанні сусідам, розмиванні власної позиції, веде в глухий кут. Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, ми повинні бути самодостатніми, знати собі ціну й мати свою позицію.

Л.І.: — Головне, щоб вони тепер не зрізали київські пагорби. У всіх смислах. Бо київські ландшафти й київські пагорби — це висока цінність, це тисячолітній доказ історичної неперервності традицій Київської Русі.

В.П.: — До речі, про київські пагорби. Мені здається, що тут є один надзвичайно важливий журналістський сюжет. Тема — Старокиївська гора, на яку екскурсоводи водять туристів. Але вони зупиняються на майданчику, де милуються панорамою, слухають про праісторію міста Києва. А якщо ж пройти трохи далі від місця, де закінчуються східці, то можна побачити дивовижні — жахливі! — речі: зруйновані, закидані сміттям склепи. Тут постійно товчуться наркомани. І це історична гора?! Серце київської історії?! У селі Копачів, в Обухівському районі, зробили центр Київської Русі, це добре. Тільки чому історична київська автентика перебуває в такому далекому від цивілізованості місці?

Л.І. — Це насправді дуже важливо. Ми говоримо про велику історію, але журналістика має ще й активно втручатися в сьогодення. Бо поки переможе велика історична правда, може виявитися, що немає вже жодного історичного храму. Всі переймаються тим, що ми покажемо туристам, які приїдуть під час проведення Євро-2012, але питання в тому, як ми самі будемо жити в знищеному сьогоднішніми варварами просторі?

В.П. — Кілька тижнів тому я був у Москві. В Українському культурному центрі на Арбаті ми презентували книжку Юрія Барабаша «Просторінь Шевченкового слова» (на сторінках «Дня» її представляв Ігор Сюндюков). Але у вільний час я ще вирішив піти до Третьяковської галереї: хотів побачити ікону Вишгородської Богоматері. Вона вже давно називається по-іншому (ікона Владімірської Богоматері) й виставляється не в загальній експозиції, а у внутрішній церкві, що є частиною музейного комплексу. Біля ікони є її короткий опис, в якому Вишгород, Київ навіть не згадано. Просто: «Перша третина ХІ століття, Константинополь. Ікона була завезена на Русь в часи правління князя Юрія Долгорукого. Такого-то року син Юрія Андрій Боголюбський перевіз її до міста Володимира...» — і ще трохи про чудотворну силу цієї ікони. Мене особливо «зворушило» слово «перевіз». Адже насправді був грабіж, спалення й плюндрування, а ікону викрадено як трофей. Ну ось: росіяни вибудовують свою історичну пам’ять так, як вважають за потрібне. І, зрештою, проблема не в тому, що й як роблять вони; важливо, як ми самі будемо вибудовувати й захищати власну історичну пам’ять. Коли Віктор Янукович услід за Дмітрієм Медведєвим повторює: «Не дозволимо переписувати історію» — я ніяк не можу второпати: що мається на увазі? Може, нехай «німець історію нашу нам розкаже»?

Л.І. — Це — ключовий момент. Нещодавно московським колекціонером була передана до Львова ікона «Покрова Богородиці», вкрадена в минулому столітті. На українському телебаченні він сказав дуже важливі слова про те, що ікона повинна зберігатися в місці її буття. І тут знову виринає тема цінностей. Якщо говорити про Андрія Боголюбського, то для України — спадкоємниці Київської Русі — він дуже негативний персонаж. Тому в нас не може бути спільного підручника з історії.

В.П.: — Бо в Росії є своя точка відліку. Генерала Скобелєва вони згадують як героя, але так ніколи не напишуть ті, кого він знищував у Азії. Або історія нашого земляка Паскевича, якого вихваляє Дмитро Табачник. Нехай він запитає у поляків, що вони думають про генерала Паскевича, який громив Варшаву. Це елементарна істина: в кожного народу є своя точка відліку та кут бачення. Проблема нашої гуманітарної політики полягає в тому, що ми цей пункт «здаємо».

Щойно вийшла книжка Івана Дзюби «Нагнітання мороку», яка має підзаголовок «Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів ХХІ століття». В ній серцевиною є розділ «Епізоди з історії російського націоналізму», який починається ще з 70-х років ХІХ століття, від Миколи Данилевського, й закінчується сучасними російськими публіцистами. Дзюба щедро цитує — і складається враження, що за весь цей час нічого не змінилося. Минуло півтора століття, а формулювання, ідеологія поглинання, імперська психологія залишилися ті ж самі. Та й у нас усе по-старому: неймовірні амбіції політиків, розбрат, феномен самопоїдання.

Л.І. — Добре, що наші читачі на це реагують і відгукуються. Коли вийшла «Україна Іncognita», її потрібно було не просто віддати виставити на недосяжні запорошені полиці, а віддати в руки «розігрітій» аудиторії. Перша наша презентація проходила на Волині, на ній був присутній і Володимир Євгенович. Пізніше — в Рівному й Кіровограді, де стався абсолютно унікальний випадок — нашу книгу чекали там як новітній самвидав. Один наш читач на кіровоградській зустрічі продемонстрував великий альбом, в якому були наклеєні публікації з однойменної рубрики. Потім цю саморобну річ я обміняла на дві друковані книжки. Це було в 2002-му, а до того часу в публіцистиці невідома українська історія не обговорювалася. Тепер, коли ми пишемо про Конотопську битву, це вже не справляє враження потрясіння основ. А в той час це був дуже сміливий і серйозний крок — зробити історію публічною, відомою широким колам. У нашій країні це обов’язково повинно було стати частиною журналістики. Я думаю, що реакція наших читачів ще тоді переконала нас, що ми на правильному шляху.

«МІЖ НАУКОВИМ ЗНАННЯМ І МАСОВОЮ СВІДОМІСТЮ — ВЕЛИЧЕЗНА ПРІРВА»

Олеся ЯРЕМЧУК, ЛНУ ім. Івана Франка: — Ви кажете, що гуманітарну політику ми віддаємо в руки іншим. У такому разі постає питання про роль інтелектуала в нашому суспільстві. На вашу думку, чи запущений механізм діалогу між інтелектуалом і суспільством?

В.П. — Діалог між тими, кого називають інтелектуалами, та іншою частиною суспільства, — дуже важлива справа. Інша річ, що в нашому випадку цей діалог слабкий, він відбувається у кволих формах. Не вистачає активності, публічності, інтенсивності. Причому — з обох боків. Я одразу згадав про Ярослава Грицака, який влаштовує інтелектуальні тури по Україні, викладає свої ідеї, полемізує. Хоч я не завжди з ним погоджуюсь, але такі речі провокують, змушують думати й говорити. Важливо, щоб інтелектуали були людьми публічними, проте далеко не кожен може чи вміє це робити. І не кожен має нагоду для діалогу. За часів Кучми, наприклад, ніяких експертів узагалі не допускали до ефіру, не було публічних дискусій.

Результати роботи науковців потрапляють у невелику нішу. Тому між науковим знанням і масовою свідомістю — величезна прірва. Ще однією перешкодою є хибні дії влади, яка воліє прикритися якимось опитуванням громадської думки, замість того, щоб іти попереду й формувати цю думку, поширювати знання, переконувати, пояснювати, залучаючи фахівців. Ось уже минуло кілька років, як виготовлено пам’ятник Мазепі, що мав бути встановлений у Полтаві. Він досі стоїть у дворі в Києві; вже кілька ѓудзиків на ньому відірвали, а полтавський мер каже, що він не поставить пам’ятник без указівки Президента або без постанови Верховної Ради. Але це ж прерогатива не Верховної Ради чи Президента, а громади, яка вручила меру на прізвище Мамай відповідні повноваження. Та й чого тому Мамаю «боятися» усе ще опального гетьмана, якщо ось уже й Янукович опинився в ситуації Мазепи?! Думав, що в усьому винен «поганий» Ющенко і треба тільки зняти кілька дражливих гуманітарних тем, а виявилося, що Україну в Росії просто не хочуть бачити державою. І кожен новий «гетьман» для неї — вже потенційний Мазепа.

О. Я.: — Йдеться про те, щоб інтелектуали країни могли чинити певний опір низькопробності й формувати сильну громадську думку.

В. П.: — Сильної громадської думки не маємо, але певний опір все-таки є. Я думаю, що якби його не було, то ми б мали набагато гірші реалії, ніж зараз. Скажімо, по лінії свободи слова. Тут я знімаю капелюха перед журналістами як спільнотою, — звісно, не перед геть усіма, а перед тією частиною, яка тримає цю планку. Певний простір завойовано. Зсередини, ззовні... Якби не було ні першого, ні другого, то тут була б тайга. Згадайте недавню історію з Десятинною церквою: якби не сколихнулася громадськість і кияни не прийшли того ранку, коли там з’явилися вагончики й крани, — що було б? Так і в освітній сфері. Якби не опір, мали б уже недолугий «Закон про вищу освіту».

Ольга РЕШЕТИЛОВА: — Ви говорите про опір освітньої спільноти... Ми свого часу писали про ситуацію, коли Табачник приїхав у Донецький національний університет і звільнив там ректора, не рахуючись із думкою колективу. Так само було і в Одесі. Отець Борис Гудзяк написав листа на підтримку цим ректорам і сказав, що просто неприпустимо в країні з європейськими цінностями так ставитися до академічної спільноти. Потім про це написала Оксана Пахльовська. На цьому вся дискусія закінчилася. До вас питання як до професора одного з прогресивних вишів: у якому стані зараз перебуває академічна спільнота? До певної міри вона проявила свій характер, але то були все ж одиничні випадки. Були й такі випадки, коли ректори підписували листи на підтримку Табачника. І при цьому ця спільнота вимагає автономії?!

В. П.: — Якщо одним словом визначити стан, у якому перебуває академічна спільнота, то скажу так: у розконсолідованому. Якісь моменти вияву своєї позиції є. Вони не завжди закінчуються успішно. Як у тому ж донецькому епізоді, коли влада діяла поліцейськими методами. Щоправда, це не є вирішенням проблеми, тому що загнати проблему в глибину — не означає зняти її. Розконсолідованість академічної спільноти на різних рівнях справді є проблемою. У квітні 2010-го мене дуже зачепив той факт, що понад 20 київських ректорів підписалися на підтримку тоді ще тільки призначеного міністра Табачника. Було прикро. По-перше, я не думаю, що всі підтримували цілком щиро. По-друге, а чим, власне, ризикували ті, хто підписував через силу, під тиском? Чим аж так ризикував ректор Київської політехніки Михайло Згуровський, за яким 18-тисячний колектив? У таких випадках краще вже просто «жить не по лжи», як казав Солженіцин, — не брати участі в поганій грі.

««ІЄРАРХІЯ МАЄ ВИБУДОВУВАТИСЯ ЗА КРИТЕРІЄМ ЯКОСТІ, А НЕ ЗА КРИТЕРІЄМ ПІАРНОЇ УСПІШНОСТІ»

Оксана ЗАГАКАЙЛО, ЛНУ ім. І. Франка: — На оголошенні переможців літературного рейтингу «ЛітАкцент»-2010 ви сказали, що одна з проблем нашої літератури — криза ієрархії цінностей. Які цінності ви мали на увазі, що має бути найголовнішим у цій ієрархії цінностей і для літератора, і для літературного критика?

В. П.: — Я мав на увазі, що в нас недостатньо активно функціонує літературна критика, яка б виконувала, власне, функцію розрізнення якісного й неякісного, яка б породжувала дискусії про добре й погане, називала твори й імена в одному й іншому контекстах. Дуже важливо, щоб були експертні судження фахівців, які б називали речі своїми іменами. Ієрархія має вибудовуватися за критерієм якості, а не за критерієм піарної чи комерційної успішності. Ось приклад: добре продаються книжки Люко Дашвар. Але комерційний успіх зовсім не обов’язково пов’язаний із літературною якістю. У часи Чехова найпопулярнішим письменником був не Чехов, а Боборикін. А хто знає сьогодні письменника Петра Боборикіна?

Христина БОНДАРЄВА, ЛНУ ім. І. Франка: — Щодо критерію якості: що ви вкладаєте в це поняття?

В. П.: — Я знаю дуже простий критерій якості. Є книжки, які можна читати протягом усього життя, до яких хочеться повертатися, які ти в різному віці читаєш — і читаєш зовсім по-різному. Коли в нас з’явилася онука, я взявся перечитувати «Робінзона Крузо». У дитинстві читав її просто як пригодницький твір. Мене цікавив каскад подій, цікавила винахідливість Робінзона, який завжди перемагає. Тепер же, перечитуючи «Робінзона», я зрозумів, що мала рацію Оксана Пахльовська, коли писала (у статті «Робінзон і Манілов»), що «Робінзон Крузо» мав би стати настільною книжкою кожного українця. Тому що є різні моделі поведінки в непростих ситуаціях. Улюблений український «жанр» — це плач, який може супроводжуватися, наприклад, чаркою горілки, задушевною розмовою з другом, так само нещасним, як і ти. А можна діяти з позиції Робінзона, в якого шансів не було майже жодних, — а що ми маємо у фіналі книжки? У фіналі він стає не просто власником острова, він стає власником архіпелагу й генералісимусом! У нього своя армія з’являється! Сталося чудо, створене Робінзоном. Я думаю, що цей урок Робінзона справді важливий для українців, яким потрібно вичавлювати із себе «маніловщину».

Так ось: якісна книжка — та, яка щоразу відкривається новими глибинами. Тому її хочеться перечитувати. А Люко Дашвар хтось, може, прочитає з цікавістю, проте дуже сумніваюся, що захоче взяти до рук прочитану книжку вдруге.

Олександр КУПРІЄНКО, КНУ ім. Т. Шевченка: — Ви сказали, якісна література для вас — це література, в якій є глибина. Мене зачепила проза Іздрика. Я нічого не хочу сказати про його письменницький талант — це письменник досить відомий в Україні, але в нього дуже багато плагіату з тих же бітників, наприклад, Вільяма Берроуза, й дуже багато плагіату з Пелевіна. І цим може «похвалитися» більшість сучасних українських письменників. З чим це пов’язано: це просто лінь писати щось, чи це, можливо, якась обмеженість сучасних українських письменників? Я, звичайно, не буду узагальнювати, тому що в нас все-таки багато сучасних письменників, які пишуть якісну літературу.

В. П.: — Моя відповідь на це питання буде стосуватися не тільки Іздрика персонально, а й того типу письма, в якому закладено те, що в літературознавстві називається словом «пастиш». Це дуже цікава річ: як співвідносяться ці два поняття — плагіат з одного боку й пастиш — з іншого. Плагіат — це коли людина краде, але робить вигляд, що це її, а пастиш — коли вона краде й не криється. Навпаки: вона демонструє свою «крадіжку» як певний прийом. Мовляв, так, звичайно, я лише комбіную, вибудовую мозаїку, проте я не ховаю першоджерела, тож, будь ласка, не звинувачуйте мене в плагіаті, адже я не кажу, що це я сам написав. Пастиш — елемент постмодерної літератури. Як до цього ставитися? Я думаю, що кожен може ставитися, як він захоче. Але якщо визнавати, що такий літературний прийом можливий, то з цим нічого не поробиш.

У нас, до речі, була на сайті «ЛітАкцент» стаття аспіранта з Київського університету імені Шевченка Олександра Михеда, цілком присвячена Іздрику. Сашко виконав титанічну роботу. Він помітив те саме, що й ви помітили. Він узяв тексти Іздрика й тексти Пелевіна: все пелевінське «повитягував» з Іздрикових книжок і написав про це. Закінчилося все коментарем Іздрика, який аплодував авторові.

О. К.: — Чи має місце в сучасній українській літературі мімезис, тобто наслідування. Коли один автор придумав свій літературний світ, а в нього з’явилися наслідувачі?

В. П.: — Не зовсім точно: мімезис — це «наслідування дійсності», відтворення життя у формах самого життя. Власне, це принцип реалістичної літератури. Але ж ви про інше запитуєте — про наслідування одним письменником іншого. Найбільш вражаючим в історії української літератури ХХ століття для мене є випадок Григора Тютюнника. Він мав таку магію таланту, що я можу назвати, навіть не збиваючись, не менше 20 письменників, які наслідували його. Можете здивуватися, але під зорею Тютюнника довгий час перебував Василь Шкляр, аж поки написав роман «Ключ». У нинішній літературі такого потужного, як у Тютюнника, стильового поля я не бачу. Популярною є Оксана Забужко, але не зміг би запросто назвати її наслідувачів (наслідувачок). Є популярний Андрухович, але, знов-таки, не дуже розженешся з іменами, коли йдеться про наслідування. Чим це пояснити? Сказати важко. Це дуже індивідуальна сфера.

Володимир СЕНАТОВСЬКИЙ, ЛНУ ім. І. Франка: — Тривалий час українська культура, й література зокрема, мали репутацію «селянських». Чи не пов’язаний із «селянськістю» провінціалізм?

В. П.: — Сам по собі матеріал ще нічого не означає. Все вирішує міра індивідуального таланту. Я щойно називав Григора Тютюнника, який писав здебільшого про село й селян. Це надзвичайно сильна література. Те ж саме із Василем Стефаником. Хіба так важливо, що герої Стефаника ходять у селянських свитках? Його цікавив космос людської душі. Стефаника називають експресіоністом, бо він показував людину з трагедією в душі. А чи ця людина ходить в кожусі, чи в свитці, чи у фраку, — яке то, зрештою, має значення? І якщо вже говорити про матеріал, який переважає в літературі, то від рустикальності українська література вже давно відійшла. Зламом був початок ХХ століття.

Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»: — У світі читають таких письменників, як Оксана Забужко, Андрій Курков. Їх легко знайти на європейських книжкових поличках. Цікаво, чи поповнюється цей простір новими перспективними іменами, які могли б гідно представляти Україну на міжнародній літературній арені?

В. П.: — Популярність наших письменників за кордоном дуже перебільшена. За кордоном існує така практика: якщо є щось талановите, то його потрібно перекласти бодай маленьким тиражем. Нещодавно Дмитро Павличко говорив у інтерв’ю про те, що йому написали з Ізраїлю, де хочуть видати його книжку в перекладі на іврит тиражем 100 примірників, аби вона була в бібліотеках. Я веду це до того, що не варто перебільшувати наші успіхи за кордоном, бо, на жаль, вони невеликі. Тут значною мірою винна держава, бо в усьому світі існує таке поняття, як державні промоції. Через діяльність спеціальних інституцій, які називаються або культурними центрами, або інститутами (Гете-інститут, наприклад). Кожна держава вкладає в це гроші, хоче, щоб її культуру знали і поважали. В цьому напрямку Українська держава не робить майже нічого. Те, що ми маємо, — це результат окремих індивідуальних зусиль — того ж Куркова, Забужко, ще чиїхось. Коли вони здобули літературне ім’я, то, звісно, з’явилися видавництва, що роблять їм пропозиції щодо перекладних видань.

Мені здається, що інтерес до нас може бути пов’язаний насамперед із прозою, а не з поезією (хоча в українській літературі талановитих поетів було набагато більше, ніж прозаїків). Поезія вихолола на європейських теренах. Вона там зовсім інша, більш раціональна, більш мислительна. Наша поезія могла б бути цікавою, але річ у тім, що поезію не можливо повноцінно перекласти.

О. Р.: — До речі, якщо вже ми говоримо про європейський контекст, поляки великою мірою й за допомогою літератури поновлювали свою присутність в європейській свідомості.

В. П.: — Це справді так. Польща має п’ять нобелівських лауреатів у галузі літератури.

О. Р.: — Дуже популярним свого часу був роман «Самотність в мережі» Януша Вишневського. Там описано, як поляки їхали в Штати, в Європу, як вони, працюючи й навчаючись там, здобували прихильність, повагу. Чи є шанси в українських літераторів і такі спроби взяти на себе місію локомотива якщо не геополітичного просування України в Європу, то хоч на рівні свідомості європейців?

В. П.: — Звичайно, всякі культурні чинники дуже важливі, коли йдеться про присутність тієї чи іншої нації у великому культурному просторі. Можливо, вони навіть вирішальні, адже за чим упізнають націю? За культурою, звісно. Сила й оригінальність культури є чинником номер один. Думаю, слід віддати належне тим зусиллям, яких докладає, наприклад, Юрій Андрухович. Він — людина дуже мобільна, добре знає німецьку мову, часто буває за кордоном. Коли він виступав у Бундестагу й виголошував там промову як лауреат премії Гердера, то це мало, я думаю, велике значення. Якби в нас більше було подібних ситуацій і такого типу резонансних вчинків культурного характеру, то краще було б для нас. До речі, тут усе взаємопов’язане. Інтерес до української літератури в Польщі, тій же Німеччині дуже зріс, коли відбувалися події 2004—2005 років. Вони пробудили інтерес не тільки до політичної сфери. Поляки запитували себе: а яка ж у цих дивних сусідів література? І почали активніше перекладати наших письменників.

Олеся ПУПИНІНА, Київський міжнародний університет: — Щодо якості перекладів українською мовою. Як відомо, світогляд і читацькі смаки українців формуються не тільки за власне українськими книжками, а й за перекладами. У нас зараз дуже важко знайти якісні переклади зарубіжних книжок українською мовою. Юрій Винничук у своєму блозі на «ЛітАкценті» про це писав. Він вважає, що видавничий конвеєр підштовхує до халтури й несмаку. Деякі видавництва просто переганяють тексти через комп’ютерні програми. Також бувають випадки порушення етики та авторських прав, коли хороші переклади, давніші, просто подають без зазначення перекладача. Що з перекладацькою школою в Україні? Чи справді вона така слабка, чи не вистачає коштів, щоб робити якісні переклади?

В. П.: — Ви назвали кілька больових точок. Справді, є кепські переклади, виконані за допомогою комп’ютерних програм. Багато хто про це пише, і той факт, що про це пишуть — це вже добре. Вода і камінь довба...

Щодо перекладацької школи, то тут теж є свої проблеми. Тривалий час в Україні були блискучі перекладачі. Дехто ще залишився, наприклад, Ольга Сенюк, яка перекладає зі скандинавських мов. То була школа Миколи Лукаша, Євгена Поповича, Григорія Кочура, Анатоля Перепаді... Серед нинішніх активних і яскравих перекладачів не проминіть ім’я Андрія Содомори. Це просто унікальна людина. Він переклав цілу бібліотеку античної літератури. Недавно вийшли «Буколіки і георгіки» Вергілія у його перекладі. Содомора вважає, що Вергілій — це передусім «Буколіки...», не «Енеїда». Минулого року ми запрошували Андрія Олександровича до себе, й була цікава зустріч із ним у Могилянці, в книгарні «Є».

Отже, класика перекладу існує. Інша річ, що вона під загрозою, тому що на зміну ветеранам дехто й приходить, але чи такий це рівень, як той, що був? Хоча є, скажімо, кілька добрих перекладачів з німецької — Наталка Сняданко, Юрко Прохасько, Тимофій Гаврилів... До речі, 20—21 вересня в Києві гостюватиме популярна молода німецька письменниця Юдіт Герман, — це спільний проект «ЛітАкценту» й Гете-інституту.