Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Водяна мишка

Найбільше нищиться хохуля саме через людську діяльність
8 жовтня, 2020 - 16:50

Предки хохуль — свідки мамонтів. Вони з’явилися на землі орієнтовно тридцять мільйонів років тому. Більшість їхніх сучасників давно вимерли, а вони не лише вижили, а й повністю зберегли свої риси. В цьому їхня особлива цінність для зоологів, які вивчають еволюцію тваринного світу, — розповідає біологиня Марія САВЧУК.

МАЛЕНЬКА МЕШКАНКА ВОДОЙМ

Що ж це за звір такий — хохуля? Ця маленька, вже дуже рідкісна тваринка, проживає у водоймах України. Довжина її тіла сягає 28 сантиметрів, а з хвостом — до 32 сантиметрів. Важить хохуля приблизно пів кілограма, отож більша за землерийок і кротів. Її голова закінчується рухливим хоботком, очі та вуха — маленькі. Хохуль відносять до комахоїдних, що найбільше наближає їх до кротів та їжаків. У народі її називають ще й водяною мишею.

У ході еволюції хохулі добре пристосувалися до життя у воді. Живуть тваринки в нірках, глибина яких сягає двох метрів. Хохулі, як і їжаки, поїдають практично все — з безхребетних — різних комах, молюсків, черв’яків, з хребетних — жаб, змій, дрібну рибу, а також очерет та інші водні рослини.

Вони дуже обережні і потаємні, побачити котрусь із них — рідкісна можливість. Водяна мешканка з’являється на поверхню, щоб вдихнути більше кисню, а потім знову заховатися в глибині води. Всередину затишної хатки можна потрапити лише потаємними підводними тунелями.

Як і кріт, хохуля майже не бачить, зате вона прекрасно орієнтується під водою, оскільки має гарний нюх і слух. Гарний мисливець, у разі небезпеки переорієнтовується на запасну нірку. Сюди ж турботливі батьки переносять у себе на спині й своїх дітлахів.

А от на суші хохулі орієнтуються погано і почуваються безпорадними.

ЗА НИМИ ПОЛЮВАЛИ ЧЕРЕЗ ХУТРО І МУСКУС

Оксамитове хутро хохулі люди здавна вважали дуже цінним, дорожчим за боброве. Це й призвело зрештою до винищення тварин. Хутро хохулі густе, оксамитове, міцне, добре утримує повітря. До того ж ворсинки цього хутра, на відміну від хутра інших тварин, особливі: розширюються доверху і звужуються до кореня. Спинка в хохулі коричнева, нижня частина тіла — білувато-сіра чи сріблясто-біла.

Шубка тваринки надійно змащена жиром і майже не мокне, мокру хохулю можна побачити лише тоді, коли вона хвора. Між шкірою і верхньою межею хутра залишається повітря — це хороший теплоізолятор. Тут і живуть жучки, які не можуть дихати у воді, а завдяки тому, що в хохулі хутро не буває мокрим, добре почуваються.

У минулі часи хохуля вважалася цінним промисловим видом, і не лише через хутро, а насамперед через мускусні залози. Ледь не до кінця сімнадцятого століття її добували саме через мускусні залози. Висушеними хвостами хохулі перекладали білизну для запаху, а згодом секрет її мускусних залоз почали використовувати в парфумерії як закріплювач запаху. Заради хутра на тварин почали полювати вже пізніше

ХОХУЛЯ РУСЬКА — РЕЛІКТ ФАУНИ УКРАЇНИ

Отож, колись доволі численний, цей вид протягом кількох останніх десятиліть став одним із найрідкісніших ссавців насамперед через людину.

Незважаючи на надання охоронного статусу, на переселення виду в нові місця, створення заповідних ділянок і заборону окремих форм природокористування, кількість хохуль у багатьох регіонах продовжує зменшуватися. Сьогодні складно назвати бодай одну благополучну популяцію цих тваринок, хоча ще сотню років тому вони часто зустрічалися в Європі до Британських островів. Крім України, вони зустрічаються в Росії, Білорусі, Казахстані, Литві. Це хохуля руська, або звичайна. А є ще піренейська.

В Україні, зокрема, руські хохулі здавна жили в заплавних водоймах басейнів річок Південний Буг, Середній і Нижній Дніпро, нижній Дністер і в долинах Сіверського Дінця. Як зазначено в Червоній книзі України, дніпровська популяція хохулі проіснувала до початку минулого століття, донська — до 1960-х рр. Із 1970-х рр. хохулю регулярно відзначають у верхній течії річки Сейм (Сумська область), звідки вона за рахунок міграції з сусідньої Курської області Росії розселилася вниз за течією майже на 200 кілометрів.

Сьогодні чисельність виду в Україні не перевищує 300 особин, хохуля занесена до нашої Червоної книги. Руську хохулю включено також до Європейського Червоного списку. Рекомендація Постійного комітету Бернської конвенції заохочує держави, де ще збереглися хохулі, вживати належних заходів щодо охорони і дослідження цього виду тварин.

НА ЗНИЩЕННЯ ХОХУЛІ ВПЛИВАЮТЬ ПРИРОДНІ Й АНТРОПОГЕННІ ЧИННИКИ

Існує чимало природних чинників, що впливають на чисельність хохулі. Насамперед це нестача сприятливих для її життя водоймищ, довгі зимові паводки і високі повені. При зимових підйомах води нірки хохуль затоплюються водою, і їхні мешканці гинуть. Посушливим літом водойми міліють і пересихають, а тваринки змушені шукати інше житло.

На поверхні вони практично беззахисні через поганий зір і сильний мускусний запах. На них нападають горностаї, лисиці, видри, бродячі собаки і коти. Вони можуть стати жертвою багатьох птахів, серед яких беркут, лунь, підорлик, ба навіть сороки й ворони.

Під водою на них полюють щуки й соми. Американська норка і ондатра можуть витісняти їх із нірок. Шкодять їм і дикі кабани, що риють землю, і худоба, що випасається.

Та найбільше нищиться хохуля саме через людську діяльність. Людина вже ніби й не полює на цих тварин, але опосередковано впливає на їхнє життя — рибалить сітками, осушує пойми рік, забирає воду для зрошення, вирубує ліси, забруднює водоймища промисловими відходами, будує греблі й дамби, створює водосховища, забудовує береги водоймищ. Люди знищують таким чином природні місця проживання тварин, їхні кормові ділянки. Без відновлення середовища існування хохуля приречена на повне зникнення. До слова, одної сітки, залишеної на озері, достатньо, щоб знищити місцеве сімейство хохуль за кілька днів.

Хохулі — одні з найдавніших представників фауни Землі. Вони пройшли всі еволюційні етапи розвитку разом із людиною, пережили безліч глобальних катастроф. Невже ж ми можемо допустити, щоб через людину вони зникнули назавжди?

Людмила СТУПЧУК
Газета: