Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Мрідула ГОШ: «Євгена Грицяка без перебільшення можна назвати «українським Ганді»

10 лютого, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У кінці лютого світ побачить «Лісову пісню» Лесі Українки бенгальською мовою. Протягом кількох років над її перекладом працювала індійська правозахисниця, кандидат історичних наук, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку Мрідула Гош, яка понад 20 років живе й працює в Україні. «Лісова пісня» — це не просто українська демонологія, як дехто може вважати, вона — понад територіями, десь на метафізичному рівні», — розповіла «Дню» М.Гош, до речі, наш постійний автор. Її статті можна знайти у книжках «Бібліотеки газети «День», зокрема у двотомнику «Екстракт 150».

Мрідула Гош ще зі студентських років захоплюється українською мовою та літературою, а також цікавиться мовним питанням в Україні. Про це, зокрема, вона написала у своїй статті для «Дня» «Навіщо тобі ця мова?» ще 2003 року. Минулого року в Індії вийшла збірка поезій українських письменників на бенгалі «Україна альпона» — «Український візерунок», перекладених та упорядкованих М.Гош. Про свої переклади бенгальською мовою творів українських письменників, соціокультурні зв’язки України та Індії, а також про досвід подолання Індією постколоніального синдрому та роль гандистів у цьому процесі Мрідула Гош розповіла на зустрічі з журналістами «Дня».

— Нещодавно вийшла збірка поезій українських письменників у вашому перекладі на бенгалі «Україна альпона» — «Український візерунок». За яким принципом ви як носій іншої культури обирали до неї поезії?

— До збірки увійшли 28 поетів: від Григорія Сковороди до Івана Малковича. Я перекладала ті поезії, які мені подобаються. Якщо вірш не подобається, нехай навіть він належить дуже відомому поету, я його перекладати не буду.

Ця книжка вийшла в Індії. Люди її читають, багато купують на подарунки. В мене ще є ідея перекласти вірші зі Східної Європи про любов або твори поетес зі Східної Європи. На жаль, на днях померла Віслава Шимборська, з якою я свого часу спілкувалася та робила її переклади. Цього року в мене була запланована поїздка до Польщі й зустріч із пані Шимборською, але, на жаль, ця мрія не здійснилась. Як і заплановане інтерв’ю з Вацлавом Гавелом.

— Ви працюєте штатним кореспондентом індійської щоденної газети «ЕкДін» в Україні, Східній Європі та СНД. Чи бачите ви зацікавлення індійських ЗМІ темою України та який імідж нашої країни формують ці матеріали?

— Інколи Україну вважають частиною Росії. У ваших взаєминах є певні напруження й це, звичайно, відбивається на відносинах з Індією та на медіапросторі. Англомовна індійська преса часто бере інформацію про Україну з міжнародних агенцій і не вважає за доцільне ставити тут штатного кореспондента. Найчастіше ми чуємо про Україну в негативному контексті, рідше — в нейтральному або позитивному. Я думаю, Україні також варто було б мати власних кореспондентів в Індії.

Коли я робила матеріал про FEMEN, я досліджувала асиметрію у візових стосунках. Ви можете спокійно отримати туристичну візу в Індію, натомість туристичні візи індусам сюди взагалі не дають. Більше того, в Україну не можуть потрапити поважні люди з Індії — в 2009 році таке сталося навіть із представником Верховного Суду. Про це має писати український журналіст.

Для України Індія досі залишається «країною міграційного ризику», але не можна бачити в кожному індусові потенційного нелегала. Наші країни співпрацюють у військовій сфері, але майже не розвивають потенціал цивільного сектору економіки — регулярний науковий та інтелектуальний обмін, гуманітарну й культурну співпрацю тощо. Наприклад, в Індії немає жодних центрів вивчення культури України, а на весь субконтинент (Індія, Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка та Мальдівські острови) — тільки одне посольство України. Якщо ситуацію не змінити, то ніякої правди про Індію або про Україну ніхто знати не буде.

— У 2003 році ви написали чудовий матеріал про українську мову, який і сьогодні є актуальним. В ньому йдеться, зокрема, про те, як у 1990-х роках викладач запитав: навіщо вам ця провінційна мова?.. Ще Джеймс Мейс говорив, що країна відтвориться тільки тоді, коли на національному рівні буде відтворена мова. Як ви бачите цей процес сьогодні?

— Навколо мовного питання більше спекуляцій, ніж конкретних дій. Досі є люди, які вважають, що сьогодні відбувається насильна українізація, яка загрожує існуванню інших мов на території України. Це переважно реакції з боку російської меншини та людей, які не асоціюють себе з україномовним середовищем. З іншого боку, часто люди, які є носіями української мови, говорять, що українську мову потрібно розвивати — і все. І ці гасла ми чуємо вже 20 років, а що зроблено? Тим часом кількість носіїв мови зменшується, а скільки їх буде через 50—60 років? Де переклади української літератури на інші мови? Як ви будете популяризувати мову як елемент культури в світі? Хіба переклад української літератури китайською, це не розширення культурного ринку? Я вважаю, чим більше перекладів, тим багатша мова, тим ширша експансія.

— У своїх публікаціях ви говорите, що коли Індія здобула незалежність, вона була готова до неї, й що тоді інтелектуали переважали над політиками. Чи цей гандизм, моральний опір живе в молодому поколінні сьогодні?

— Моральний опір сьогодні — це внутрішній інтелектуальний опір і духовний підйом, що підсилені активністю в соціальних мережах або пікетами на площах. І це дуже суперечливе явище. Сьогодні є цілий світ, де всі живуть без урядів і без кордонів, — Інтернет. Це абсолютно паралельне існування людини, яке насправді не піддається контролю, як би Росія чи Китай не намагалися його контролювати.

Проте є й інша проблема — нерівність розподілу матеріальних ресурсів. На зміну концепції змішаної економіки постколоніалізму Ганді та Неру, коли вітчизняний капітал працював на жорстку протекціоністську економіку, прийшов відкритий ринок. За останні 20 років ми спостерігаємо накопичення багатства багатими і збідніння бідних в усіх країнах. Це є серйозним викликом. Варто звернути увагу на статтю Френсіса Фукуями «Майбутнє історії», де він говорить, що в 1990-х був крах соціалістично-більшовицької системи, а сьогодні це криза фундаменталістського, різкого та вульгарного капіталізму, де приватна власність прирівнюється ледь не до божества. Але ж багатства створюються людьми, а не власником. Люди вимагають гідності та поваги до себе. Тому ми бачимо спонтанні заклики до змін — від акції «Захопи Уолл-стріт» до руху проти корупції, який очолює Анне Хазаре в Індії.

Проблема не в багатих людях, а у способах їхнього збагачення. Попри розповіді про «індійське чудо», за останніми даними у швейцарських банках найбільше капіталу тримає Індія, на другому місці Китай, потім Росія й Україна. Немає країни багатої чи бідної, є багаті й бідні люди.

Щодо гандизму, то я б сьогодні фокусувалася не стільки на постаті Ганді, скільки на культурі в широкому контексті. Гандизм — це більше, ніж просто постать Махатми. Потрібно його бачити в інтегрованому світі. Цінності гандизму затьмарює інша проблема — це корупція, з якої все й почалось. Як могло статися, що ресурси розподілилися саме так? Люди повинні усвідомлювати свій статус і намагатися утримуватися від спокус, бо велика влада дає великі спокуси. Ганді сказав: «У світі достатньо ресурсів, щоб задовольнити потреби кожного, але зовсім недостатньо, щоб задовольнити жадібність хоча б однієї людини».

— Л.І.: Я би хотіла звернути увагу на те, як Євген Грицяк, який свого часу очолив Норильске повстання, глибоко аналізує Індію. Здається, ніби він постійно духовно живе проблемами вашого народу. Зокрема, він пише про те, що в Індії йог Свамі Рандев голодує на знак протесту проти корупції, і його вже підтримало 50 тисяч людей. Це важливо, коли є люди, які подають приклад, і ті, хто готовий це підтримати...

— Євгена Грицяка без перебільшення можна назвати українським Ганді. Це людина, яка самотужки склала самовчитель йоги в ГУЛАГу, й саме йога допомогла йому витримати всі ці випробування в карцері. Я з ним кілька разів спілкувалася. Є блискучий документальний фільм Михайла Ткачука про нього — «Норильське повстання».

У випадку Індії й Великобританії все-таки був певний рівень демократизму: так, були тортури та катування, а ще — страшний расизм, але на розстріл відразу нікого не відправляли. А тут ГУЛАГ... Треба бути дуже мужньою людиною, щоб у тих умовах наважитися на опір.

— Л.І.: Сьогодні важливо, щоб набагато більше українців знали про Євгена Грицяка, але ще більше — сформували до нього належного рівня ставлення. Бо якщо немає такого контексту, немає розуміння справжнього виміру героїв, то на їхні місця приходять інші люди... Можливо, це є одним із викликів — показати суспільству горизонти, відкрити справжніх лідерів, у яких можна вчитися...

— Я боялася про це говорити, щоб не торкатися особистостей. Бо тут завжди є елемент людських амбіцій, марнославства. У нас в Конгресі є дуже багато людей, які називають себе гандистами, але не сповідують його принципи. На мою думку, бути гандистом — це, передусім, поважати одне одного та дотримуватися процедури «в кожного є право, і в мене є право».

— Л.І.: Як ви сприйняли жарт Володимира Путіна, коли він сказав: «Помер Ганді, й більше немає з ким поговорити»?

— Мені це здалося популістською заявою, щоб справити враження на ЗМІ. Я поважаю Ганді, але не можу погодитися, що більше немає з ким говорити. Є стільки достойних людей, наприклад Нельсон Мандела... Тому я не сприймаю такі речі як компліменти моїй країні, а скоріше як засіб приниження інших культур у сучасному контексті.

— Індія тривалий час була колонією, але вже минуло достатньо часу, щоб подолати цей постколоніальний синдром. Як це вдалося зробити вашій країні?

— Ми отримали незалежність, але досі є питання, яке турбує середньостатистичного мешканця: «Чи принижує мене статус громадянина моєї країни?» Якось я запитала в індійського хлопця, який працює в Україні й багато подорожує: як він почувається в незалежній Індії? Він відповів, що хотів бачити Індію під контролем Великобританії. «З британським паспортом я міг би їздити куди захочу й не відчувати приниження на кордонах тільки тому, що маю індійський паспорт». Це є проблемою, над якою потрібно замислюватися й працювати.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Марія ТОМАК, Марія СЕМЕНЧЕНКО, Анна ПОЛУДЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments