«Якщо пишатись нічим — створюють міф про ворожість якихось країн»

Торішні події на Манежній площі й нещодавнє вбивство полковника Юрія Буданова широко обговорюються в російському суспільстві. Україні не байдуже, що відбувається в Росії, оскільки у багатьох виникає занепокоєння, під якими гаслами проходитимуть наступні президентські вибори в сусідній країні. «День» звернувся до директора Всеросійського центру дослідження громадської думки «Левада-Центр» Льва ГУДКОВА з проханням розповісти про «температуру» в російському суспільстві та чому влада використовує образ ворога для консолідації суспільства.

— Леве Дмитровичу, в січневому опитуванні «Левада-Центру» за цей рік «Як ви ставитеся до ідеї «Росія — для росіян?» 43% відповіли, що підтримують це гасло, але «в розумних межах». Торік цей показник становив 35%. Чим це пояснюється й чи можна пов’язати такий стрибок з майбутніми президентськими виборами в Росії?

— Ні. Треба брати не лише варіант «підтримую, але в розумних межах», а й «цілком згоден». Вибір такої відповіді характеризує відносно помірну частину населення, яке виступає на користь національно-орієнтованої політики, але не готове підтримати нацистські або націоналістичні угруповання. Тому збільшення з 35% до 43% — теж значиме посилення, що свідчить про зростання подібних настроїв серед помірнішої, забезпеченішої й респектабельнішої публіки. Головний показник — не стільки загальна кількість тих, що поділяє гасло «Росія — для росіян!», скільки коливання показника тих, хто виступає рішуче проти нього. Саме друга категорія тих, хто відповідає, вказує на силу імунітету проти російського нацизму й націоналізму. Ці коливання важливіші — показують, зменшується чи зростає опір у цих напрямках.

Різні групи розуміють це гасло по-різному. Одні, наприклад, бідні, ущемлені й малоосвічені, під цим розуміють необхідність спеціальних заходів для захисту етнічних росіян, відновлення дискримінаційних заходів, перш за все проти мігрантів.

Освіченіші й забезпеченіші розуміють під цим державний патерналізм — культурну політику, а не дискримінаційні заходи. Це заохочення установ культури, які пропагують культурну спадщину Росії, проводять свята, виставки, відкривають музеї тощо. Вони менш агресивні. Проте якщо підсумувати ці показники, вони вкажуть на дуже високий рівень етнічної нетерпимості, схильності до ізоляціонізму, підозрілості й ксенофобії. Цей рівень досяг свого піку не зараз, а приблизно в 2004-2006 роках, якщо не рахувати короткочасного моменту війни з Грузією, коли націоналістичний чад досяг піку, але протримався недовго — десь місяць.

Чи пов’язані ці настрої з передвиборною боротьбою — поки що важко сказати, оскільки влада не визначилася. У електоральній кампанії, що розпочалася, ще не розставлені акценти. Путін і Медведєв роблять популістські заяви, роздають обіцянки, але на суто націоналістичних моментах влада не грає. Вона, швидше, підставляє другорядні фігури на кшталт Жириновського, який якраз виступав на похоронах полковника Буданова.

— Чим може обернутися така тенденція для російського суспільства?

— Зараз ми не бачимо загострення цих тенденцій, якщо не рахувати поляризованіших виступів, на кшталт Манежних демонстрацій у грудні минулого року в Москві та 12 інших містах. Ці події були дуже значимими, проте свідчать про те, що загальна хвиля ксенофобії та нетерпимості трішки спадає й починає концентруватися в окремих групах, верствах населення, скажімо у молоді. Вона дуже чутлива до соціальної несправедливості й поєднує ксенофобію із соціальним протестом — те, що було на Манежній. Саме ці події викликали досить неоднозначну реакцію в російському суспільстві. Більша частина їх засуджує, оскільки боїться таких націоналістичних акцій і вважає, що вони можуть зруйнувати непевний стан соціальної стабільності.

— І все ж таки, чи можна на цьому тлі говорити, що підтримка таких агресій у Росії комусь вигідна?

— Звісно, можна. Дуже багато політиків популістського плану грають на етнічній антипатії, ненависті й неприязні. Про несправедливість щодо етнічної більшості, проти напливу мігрантів, розмивання російської культури, депопуляції говорять ті, хто відстоює принципи консервативної політики й чинить опір лібералізації та демократизації російського суспільства, його розвитку. Це силові структури й ті, хто їх представляє, політики комуністичного, популістського штибу й просто нацисти, які теж представлені на російській політичній сцені.

— Ще в одному опитуванні «Левада-Центру» «Назвіть п’ять країн, які найбільш вороже налаштовані до Росії», Україна 2011-го посіла п’яте місце з 20%. Для порівняння, торік у неї теж було п’яте місце, але з 13%. Як ви вважаєте, чим викликана така зміна сприйняття України?

— Це пов’язано з характером висвітлення в російських ЗМІ того, що відбувається в Україні. Як правило, ця реакція не дуже адекватна: росіяни не дуже стежать за політичними подіями в Україні й не дуже розуміють те, що там відбувається. Пропаганда, особливо офіційна, грає на вступі України до НАТО або на зближенні з Євросоюзом, а цього панічно боїться нинішня кремлівська влада. Погіршення ставлення до України було пов’язане і з війною з Грузією. Критика дій Росії з боку різних країн викликала у відповідь реакцію ізоляціонізму та зростання ворожості по відношенню до різних країн, зокрема й до України. Особливо, з погляду влади, суперечку викликала певна невизначеність українського керівництва в цьому конфлікті. Не думаю, що такі коливання істотні, адже якщо подивитися на тривалий тренд ставлення до України, воно швидше покращується.

— На ваш погляд, чому Росія продовжує шукати зовнішніх ворогів?

— Це важливий момент консолідації російського суспільства. Є така ідеологічна конструкція зовнішнього ворога, що зберігається з радянських часів, якщо не говорити про глибші й давніші часи. Для російської імперії Захід завжди представляв якусь загрозу. За радянських часів ворогів було безліч — і внутрішніх, і зовнішніх. Сам образ ворога був певною мобілізацією підтримки влади, консолідації населення довкола неї та маніпулюванням громадською думкою. Зараз в ослабленому вигляді відбувається те, що й раніше. Є неабиякий комплекс неповноцінності, що залишився у росіян у зв’язку з розпадом СРСР і втратою функції великої держави. Постійне акцентування на тому, що нас ніхто не любить і не поважає, що нам бажають зла, — виявляється дуже дієвим чинником дистанціювання від усього, що відбувається в світі. Це й консервація уявлень про самих себе як про країну з особливою цивілізацією росіян, які володіють особливими душевними якостями та мораллю. Це важливий механізм психологічного захисту від неприємного усвідомлення, що жодних особливих успіхів у російській політиці за час реформ не було. А якщо пишатися нічим — створюється міф про ворожість якихось країн. Зрозуміло, що очолюють список ті, хто близький до Росії, входив до складу СРСР або соцтабору, країни з якого демонструють альтернативні варіанти розвитку, успішніші, ніж сама Росія. Тому на першому місці — країни Балтії, Грузія, Польща, Україна, не рахуючи Сполучених Штатів, в яких завжди був образ символічного опонента.

— Зараз відчувається охолодження стосунків між російськими і українськими лідерами. Чи може Україна стати ворогом №1?

— Мені здається, що підстав для таких «оптимістичних» сценаріїв поки не дуже багато. Навряд чи українська загроза розігруватиметься російським керівництвом. Це було б можливо, якби українське керівництво значно переорієнтовувалося б на Захід: інтеграцію з Європою та швидке проведення демократичних реформ.

— А ось нещодавно Україна визначилася, вирішивши вступити до Зони вільної торгівлі з Європою. Це віддаляє її від Росії й свідчить про орієнтацію на західні цінності.

— Поки це не справляє належного враження на російське суспільство. Я не бачу, хто розігрував би ці сюжети — протиставлення України та Росії. Поки це не дуже відчувається, і ми не фіксуємо зростання напруженості між цими країнами.

— Як тоді розцінювати адресовану Україні заяву президента Медведєва, що не «можна сидіти на двох стільцях»?

— Це окремі заяви, а не послідовна антиукраїнська кампанія. На громадську думку впливають систематичні кампанії, а не окремі заяви. Такого роду заяви адресуються еліті, зокрема й українській, а не громадській думці Росії. Люди досить байдуже сприймають подібні заяви, вони вважають, що Україна — дуже близька по духу країна, й хотіли б мати з нею дружні, відкриті відносини. Антиукраїнська пропаганда сприймається зі спротивом і небажанням — відбувається розвантаження відповідальностей і ставлення до політиків і до українців, до яких зберігається доброзичливе ставлення. А це роздратування негативною пропагандою або погрози переносяться на окремих політиків, як це було з Ющенком або Тимошенко, яким насаджувалася неприязнь до Росії. Проте це не дуже істотно впливало на ставлення до України як країни, держави, суспільства. Тому зі зміною президента і із закінченням української, антипомаранчевої пропаганди ситуація покращилася або, точніше, відновилася до колишніх доброзичливих відносин.