Ольга МИКИТЕНКО: «Я не хочу робити собі ім’я, використовуючи знаменитих людей. Доб’юся всього сама!»

«Нині, вперше за багато років, виїхала на гастролі до Німеччини разом із театром. Німецька публіка її побачить в опері Джузеппе Верді «Ріголетто», де вона виконує партію Джильди. За день до від’їзду ми зустрілися з Ольгою, й вона розповіла про своє нинішнє життя в стінах київської опери.

— Ви нещодавно повернулися з Іспанії. До нас дійшло відлуння вашого тріумфу. Де ви виступали?

— Я брала участь у фестивалі, який називається «Гала- лірика». Плачідо Домінго є його почесним президентом. В Іспанію мене запросили як лауреата конкурсу ім. Франсиско Віньяса. Я виконала арію Віолетти з «Травіати» Дж. Верді. Фестиваль транслювали в прямому ефірі по радіо та телебаченню. Інтерес публіки був настільки великим, що до організаторів звернулося чимало провідних телеканалів, якi покажуть заключний концерт практично в усіх європейських країнах. Потім виступила в містах Сантьяго-де-Компостелло та Луго з двома сольними концертами. Перше відділення — російська та українська музика: романси Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Михайла Жербіна. До речі, твори Михайла Михайловича — нашого українського композитора дуже тепло прийняли іспанці. До другого відділення включила шість італійських арій з опер «Сомнамбула» та «Норма» Белліні, «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті, «Севільський цирульник», «Ернані» та «Травіата» Верді. Як бачите, програма була складна. Після концертів місцеві критики стали мене порівнювати з легендарною грецькою співачкою Каллас. В Інтернеті з’явилася рецензія під назвою «Марія Каллас відроджується».

— Схоже, рецензенти влучили в ціль. Адже ви є володаркою найвищої оперної нагороди у світі — Гран-прі Марії Каллас. Як ви потрапили на конкурс в Афіни?

— Це історія трирічної давності. Але перемога на ньому залишиться в пам’яті на все життя. Конкурс ім. Марії Каллас зумовив події, пов’язані з моєю подальшою кар’єрою. Вибрала його тому, що, на відміну від багатьох міжнародних конкурсів, там треба виконувати твори різних епох. Я співала французькі арії, старовинну музику Генделя, Гайдна, Моцарта, російські та німецькі романси. Це конкурс професіоналів. Потрібні рекомендації директорів театрів, плюс треба мати лауреатське звання, досвід роботи на сцені. Перемога на ньому давала світове визнання. У різні роки там членами журі були Іліана Котрубас, Луїджі Альвар, Артур Ейзен, Ірина Архіпова. Конкурс ім. М. Каллас не надто щедрий на премії. У його положенні сказано, що Гран-прі присуджується видатній співачці (сопрано), котра претендує на статус прими. Голос вокалістки має бути наближеним до голосу Марії Каллас.

— Очевидно, ви любите ставити високі цілі й обов’язково підкоряти вершини. Чи правда, що цього року маєте намір знову взяти участь у конкурсі?

— На три роки я зробила паузу та їздила виключно на фестивалі в Австрію, Італію та Росію. Єдина з України брала участь у святкуваннi 400-річчя опери. Він проходив у Флоренції. А зараз я готуюся не на один, а відразу на два міжнародні конкурси. Через забобони не буду поки їх називати. Вони проходять один за другим. Мене приваблюють конкурси, де треба співати не лише італійський репертуар. Адже тривалий час мене звинувачували в тому, що немає в репертуарі російської музики. Вона вимагає особливого підходу. Буквально два місяці тому довела своїм критикам, що й цей музично- драматичний пласт мені до снаги, заспівавши (і з великим успіхом) партію Марфи з «Царської нареченої».

— Цього року закінчується ваш термін роботи як молодого спеціаліста в Національній опері. Чи достатньо ви затребувані в театрі?

— Відчуття, що я потрібна рідному театру, в мене немає. Про це неодноразово говорила керівництву. Хіба нормально, що співачка, сповнена сил, бажання працювати, виходить на сцену раз (!) на місяць? Саме через це в мене виникали суперечки з екс-директором і художнім керівником Анатолієм Юрійовичем Мокренком. Скажу без удаваної скромності — такій співачці, як я, потрібні спеціальні постановки, а не просто введення в старі спектаклі, щоб у артиста була можливість розкривати свою індивідуальність.

— На спомин про А. Мокренка у вас залишилася догана в особистій справі з дивним формулюванням: «за виступи в пресі та на ТБ». Що за таємниці «мадридського двору» ви розкрили, отримавши таке суворе покарання?

— Мені не хочеться ворушити минуле. Анатолій Юрійович уже не керує театром. У пресі та телеінтерв’ю казала про задушливу атмосферу в колективі. Висловила своє невдоволення ставленням до мене в театрі. Адже в нас панував авторитарний стиль керівництва. Нових постановок практично не було. Існували на старому баласті. Мені не подобається й те, що в театрі скрізь палять, брудно на сцені, нікуди подітися від неприємних запахів. Для вокалістів це не дрібниці, не примха, а необхідні елементарні умови праці.

— Тепер нове керівництво в театрі. Вам стало легше працювати?

— Поки зарано про це казати. Щось трохи міняється, але все одно я мало затребувана не лише в рідному театрі, а й у своїй країні. Скільки служить голос? Тридцять — сорок років! Зараз я в чудовій вокальній формі й місяцями простоювати вважаю за величезний гріх. Виступаю з концертами там, куди запрошують. Готую нову сольну програму. На жаль, повторюю, таке враження, що за кордоном я потрібна більше, ніж удома, в Україні. Сподіваюся, що здоровий глузд переможе метушню за лаштунками, яку все одно відчуваю за своєю спиною. Мені потрібна допомога! Кажу про це абсолютно відверто. Я втомилася вже декілька років битися об стіну й бачити тільки байдужі посмішки.

— Був час, коли глядачі йшли в оперу на імена: Юрія Гуляєва, Беллу Руденко, Костянтина Огнєвого, Анатолія Солов’яненка. Нині в театрі начебто багато цікавих артистів, а зірок чомусь немає. Дирекція рівняє всіх під одну гребінку? Їм без прим і прем’єрів спокійніше живеться?

— За Мокренка панькатися із зірками було не заведено. У нього розмова була короткою: «Не подобається? Можеш йти!». У нинішнього директора Петра Яковича Чуприни ще не було часу, щоб розкрити себе до кінця. Важливо пам’ятати, що актори, як діти, дуже вразливі. Потрібен індивідуальний підхід до кожної конкретної людини. Я вважаю, що серед наших молодих співаків є таланти, яких скоро назвуть українськими оперними зірками. Наприклад, Михайло Дідик і Анжела Швачка. Просто слід більше про них розповідати, транслювати записи по радіо й телебаченню. Я знаю, що в мене вже є своя публіка. Від дирекції прошу дрібницю — зробити вчасно афішу перед виступом.

— Олю, кажуть, що у вас твердий характер, і тому немає друзів у театрі. Колеги стверджують, що із задоволенням виступають з вами на сцені, але в житті ви від них віддаляєтеся. Чи це хибна думка?

— Це правда. Я не свідомо це роблю, а інтуїтивно. Мені має бути цікаво з людиною. До того ж, на жаль, я дуже часто обпікалася. У мене багато друзів поза театром. Гадаю, що згодом, я знайду друзів і в його стінах. Принаймні я чудово знаходжу спільну мову з Іваном Пономаренком, Марією Стеф’юк, Михайлом Дідиком, Анжелою Швачкою. Захоплююся Лідією Забілястою, вважаю її унікальною співачкою, такою жіночною на сцені. Коли вона починає співати, то здається, що сам Господь Бог промовляє через її голос.

— Голос — унікальний інструмент. Вимагає до себе дбайливого ставлення. Як ви проводите день перед спектаклем?

— Валяюся в ліжку до 12 години дня. Їм бутерброди з червоною ікрою, п’ю гаряче молоко. Внутрішньо настроююся на роль, кілька годин розспівуюся. А перед виходом на сцену читаю молитву. Вірю в те, що мені допомагає Бог. Хоча затятою віруючою я себе не вважаю — для мене це передусім внутрішнє відчуття.

— Цікаво, а у вашого сина є артистичні або вокальні задатки?

— Є, й це мене не радує. Надто важкою є професія оперного співака. Богдану виповнилося шість років, і сподіваюся, що він вибере собі іншу професію. Я нещодавно сказала своїй мамі, що якби могла повернутися на п’ять років назад, то добре подумала б, перш ніж зробити перший крок назустріч мистецтву. Стільки розчарувань...

— Ви завжди з теплотою говорите про свого педагога з вокалу Галину Сухорукову й майже не згадуєте Євгенію Мирошниченко, в якої теж навчалися.

— Я не вважаю Євгенію Семенівну Мирошниченко своїм педагогом. Не люблю, коли на мене давлять. Для мене був дуже важливим педагог, який насамперед зрозуміє мою душу. Я знайшла його в особі Галини Станіславівни. Вона була мені, як мати. Сприйняла мене як людину, а потім вже як співачку. Адже голос реагує на будь- які стреси. Коли в мене щось не ладиться в житті чи я ненароком когось образила, то й співаю гірше. — Анатолій Солов’яненко пішов з театру, грюкнувши дверима, й усе подальше життя страждав. Про вас теж говорять, що ви скоро попрощаєтесь з Національною оперою України.

— Поки що я грюкати дверима не збираюся, але будь-якому терпінню настає край. Розумію, як страждав Анатолій Борисович. Мені дуже шкода, що все так сумно закінчилося. Не може особистість такого масштабу терпіти приниження. Ми з Анатолієм Борисовичем хоч і не працювали разом, але встигли подружитися. Саме він першим підтримав мене як молоду співачку, звертався з клопотанням до Президента України Л. Кучми з проханням виділити мені квартиру. Одного разу прийшов на спектакль і сказав, що хоче заспівати зі мною дуетом. На жаль, цим планам не судилося здійснитися.

— У рідному театрі ви зайняті лише в п’яти операх. Чи маєте намір розширити тут свій репертуар?

— Зараз готуюся до нової постановки опери Гуно «Ромео і Джульєтта». Вона буде йти французькою мовою. Прошу керівництво нашого театру, щоб мені дозволили співати мовою оригіналу (італійською) «Севільського цирульника». Мрію про таку грандіозну оперну постановку, щоб про неї дізналися не лише в Україні, а й в усьому світі. Адже на широко разрекламований «Концерт століття» з Хосе Каррерасом до Києва приїздила публіка з Америки та Європи.

— До речі, про «Концерт століття». Скрізь рекламували славетного іспанського тенора, а насправді це була не лише його сольна програма, а чудовий вечір у компанії Каррераса та Микитенко. Ще невідомо, кому більше публіка кричала «браво». Сеньйор Хосе не пропонував продовжити співпрацю?

— Чесно кажучи, я дещо ображена на канал «1+1». Сподівалася, що він покаже весь концерт без купюр (у відеоверсії залишили сольні виступи Каррераса та дуети з Микитенко. — Т.П. ). Я все-таки українка, а де, як не на батьківщині, треба підтримувати своїх. Упевнена, що мої сольні номери були не гіршими за виступ гостя. Просто в нас генетичне схиляння перед іноземцями. На концерті я намагалася допомогти артистові. Адже ні для кого не секрет, що після перенесеної лейкемії у співака проблеми зі здоров’ям. Нині сеньйору Каррерасу вже фізично важко виступати сольно. Мені здається, що глядачі, котрі побували на концерті, отримали задоволення не лише від іспанського тенора, а й від українського сопрано. Проте в мене залишилися приємні спогади про спілкування з Хосе. Він професіонал вищого класу, дуже комунікабельна людина, має чудове почуттям гумору. Якщо заходить розмова про футбол, то жвавішає, починає розмахувати руками. Таке враження, що він диригує. Коли грає його улюблена команда, мадридський «Реал», то він навіть відміняє всі гастролі й сидить на стадіоні або біля телевізора. Сподобалося його галантне ставлення. Після вдалого виконання арії посилав повiтрянi поцілунки. Намагався підбадьорити. У фіналі ми співали дует з оперети «Весела вдова» й Хосе запропонував у музичній паузі потанцювати, але я не ризикнула, оскільки боялася, що він мене не втримає. Річ у тім, що того вечора взула нові туфлі на височенних підборах, на яких могла тільки стояти. І в паузах думала лише про одне: «Тільки б не впасти, тільки б не посковзнутися!» Після концерту ми мило поспілкуватися. Каррерас цікавився моєю кар’єрою. Пропонував допомогу. Але я не хочу робити собі ім’я, використовуючи знаменитих людей. Доб’юся всього сама!

— Три тенори: Домінго, Паваротті й Каррерас об’єднали свої зусилля й роз’їжджають по всьому світу. Їхній комерційний проект приносить величезні гроші. Чому жінки (сопрано) не можуть поділити пальму першості й виступати разом?

— Нічого не маю проти трьох тенорів, але я не хотіла б виступати ще з двома сопрано. Можливо, це був би дуже цікавий проект. Але повторювати чиїсь ідеї не хочу. Я сама цікава на сцені. Навіщо мені суперниці? Може, коли мені буде років 60, як Паваротті чи Каррерасу, і я захочу швидко заробити грошi, то щось подібне вигадаю. Можливо, наберу квартет або хор сопрано, а може, взагалі з собаками вийду й буду вити. Мені хочеться зробити щось геть несподіване, оригінальне.

— Вас продюсує ваш чоловік?

— Із чоловіком ми розлучилися. Мене ніхто не продюсирує, я сама по собі, але є люди, які намагаються мені допомагати. Мені потрібна людина, яка могла б зайнятися моїми справами, якимсь чином поліпшити мої відносини з театром, займатися організацією концертів. Я не можу скрізь сама встигати. Щоранку як мінімум займаюся спiвом по дві години. А на день виходить годин п’ять чистого співу. Люблю бути в хорошій вокальній формі. У театр я завжди приходжу готовою до праці.

— Після спектаклю ви швидко відключаєтеся, тобто, знявши грим і костюм, забуваєте про сцену?

— Коли тільки робила перші кроки в опері, то місяць не могла відключитися, займалася самоїдством. Аналізувала до найменших дрібниць усю свою партію. Декілька ночей не могла спати. Потім поступово навчилася збирати волю в кулак і тепер вже за три дні повністю відновлюю сили.

— Ви ефектна жінка. Вам не пропонували знятися в рекламі?

— Дякую за комплімент, але я себе не вважаю ефектною. Про рекламу ніколи не думала. Мрію знятися в історичному фільмі. Люблю костюми, знаюся на цьому, працюю з хорошими художниками — Людмилою Галациною та Катериною Корнійчук. Для мене процес вигадування сценічного вбрання завжди надзвичайно важкий і водночас приємний. Вважаю, що актриса має гармонійно виглядати на сцені.

— А ви самі часом не шиєте?

— Соромно казати, але шию й отримую від цього заняття величезне задоволення.

— Чому ж соромно?

— Та начебто не належить за статусом оперної примадонни. Є поширені стереотипи про образ співачки: треба сидіти, склавши білі ручки й думати про високе мистецтво. А так ніякої загадки: Оля — швачка- мотористка! (Заливчасто сміється).

— Ви не з акторського середовища. Батьки не заперечували, щоб їхня донька пов’язала своє життя зі сценою?

— Моя мама сама мріяла стати співачкою, але, на жаль, у 15 років залишилася сиротою. Музики її не навчали. Свою любов до співу вона передала мені. І хоча за фахом вона економіст, але голос має чудовий. Ще в пологовому будинку сказала нянечкам, що її дочка стане співачкою. Вже підлітком я уявляла себе на оперній сцені. До речі, молодша сестра Оксана теж скоро стане співачкою. Вона навчається на третьому курсі консерваторії в класі Євгенії Мирошниченко і, на відміну від мене, порозумілася з Євгенією Семенівною. Мені подобається її голос — центральне сопрано. У мене він більш легкий і високий. Хоча серед фахівців точаться суперечки, як правильно назвати мій голос. Приміром, у рецензії «Марія Каллас відроджується» написано, що нарешті після смерті славетної співачки знову в світі з’явилося драматичне колоратурне сопрано, яким володіє Ольга Микитенко. А в Укаїні дивляться дурними очима й не розуміють, про що йдеться. Яке таке драматичне колоратурне сопрано? Одна київська журналістка написала: «У Микитенко колорат. сопрано». Ось так!

— Кришталева мрія співачки — багато співати, а про що мріє не оперна прима, а просто жінка?

— Хочу бути щасливою! Народити ще трьох дітей. Заради цього готова зробити перерву у творчій кар’єрі. Я жінка на всі 100 відсотків, а потім уже співачка й актриса. Сподіваюся, що обов’язково зустріну свою «половинку» й більше не розчаруюся в подружньому житті.