Десять років по колу

Суперечливими є рішення кримського референдуму і з іншої точки зору. Всі тоді розуміли (але наче за дужками!), що «відтворюється» зовсім не те, що декларується, тобто не те, що було знищено 1944 року. Це видно хоч би з того, що автономія зразка 1921 року створювалася для кримських татар і заради них (36 відсотків депутатів у парламенті, державна мова, резервування квот у навчальних закладах, розгалужена мережа національної освіти тощо). Але на початок 1991 року їх у Криму було ще мало, й у референдумі вони майже не брали участі. Але головне полягає в тому, що далі ситуація стала мінятися абсолютно непередбачуваним чином: Кримська АССР перетворилася спочатку на якусь «Республіку Крим», потім на «автономну (саме з маленької літери) Республіку Крим», а потім уже на АРК. Друга (комуністична) конституція Криму довершила справу територіального будівництва автономії — з її парламенту було викреслено представництво депортованих, російська та кримськотатарська мови втратили свій державний статус. І тепер, навіть порівняно з тим, що було відновлено референдумом, Крим змінився невпізнанно й — головне! — без будь-яких референдумів.

Із самого початку існування автономії тривали жорсткі суперечки про те, чим вона має бути й чим є насправді. Спочатку Крим називали «валізою без ручки», яку, мовляв, Україні й нести незручно, й кинути шкода. Потім вирішили, що Крим, враховуючи зазіхання Росії на Севастополь і спроби скасувати законодавчі акти про передання Криму до складу України 1954 року, є насправді «яблуком розбрату», хоч, якщо по-справедливості, мав би бути «мостом дружби між Україною та Росією». Говорили не тільки про передання Криму Росії, про перегляд Кучук-Кайнарджийського договору, а й про так званий кондомініум, тобто спільне управління Кримом двома державами. Використовувався й образ «Криму-якоря», яким Росія завжди втримуватиме Україну в своїй орбіті.

З того, що вийшло внаслідок рішення референдуму, видно, що його використали тільки як привід для адміністративних трансформацій влади на півострові й звітувати перед 93,6 відсоткам громадян про виконання їхнього рішення сьогодні, через 10 років, ніхто й не збирається. Навпаки, сьогодні через нез’ясовну причину, кожен політик, як, наприклад, Леонід Грач, намагається всіляко перебільшити свою роль у проведенні референдуму. Ідея про те, що насправді кримська автономія мала б бути кримськотатарською національною автономією, перетворилася на насмішку над автохтонним народом. Нещодавно в Інтернеті Конгрес російських громад навів «опитування» кримської молоді «про сприйняття кримських татар». Виявляється, що росіяни ще й сьогодні сприймаються студентами як «добра, добродушна людина», «яка полюбляє випити», як «сильний і розумний народ», «красивий і простий, хоча й лінивий», а кримські татари сприймаються як «злі, злобні, злопам’ятні», «хитрі, зухвалі, жорстокі й мстиві», «релігійні націоналісти», вони «скрізь у все влазять», «вічно невдоволені», «грубі, дурні, жадібні, заздрісні». Словом, більшого розпалювання міжнаціональної ворожнечі, ніж це «опитування», й вигадати важко», однак і воно виявилося можливим після 10 років автономії. І всі ці «мости», «валізи» й «яблука» повторювалися на повний голос лише для того, щоб приховати, що, крім усього, Крим — це батьківщина кримських татар, народу, який, на відміну від інших депортованих — вірменів, болгар, греків, німців, — ніде у світі не має іншої землі.

Завжди пам’ятали про це лише самі кримські татари. Й чим голосніше звучала притча про «мости» — тим голосніше кримські татари повторювали вимоги про відновлення своїх прав на своїй батьківщині, тим більше злості це викликало у по-комуністичному налаштованих представників влади. І паралельно із цим: чим голосніше звучала ідея української приналежності Криму, ідея розвитку українського утворення, української мови — тим наполегливіше повторювалися страхітливі тези про порушення прав росіян, про витіснення «мови міжнаціонального спілкування», про насильну українізацію. Навіть нова ідея Грача про будівництво мосту через Керченську протоку, чомусь голосно протиставляється нездійсненній тезі про те, що це, мовляв, унеможливлює будівництво мосту у Стамбул, хоча такий об’єкт і уявити собі неможливо. Тоді, десять років тому, ніхто й уявити собі не міг, що 2001 рік буде відзначатися в Криму небувалим зростанням напруженості: прокомуністичні газети Криму знову заговорили про турецьку загрозу, турецьких емісарів і інші нісенітниці.

Проте, можливо, в цьому й немає нічого дивного: адже це саме той партійний лідер кримських комуністів, який проводив десять років тому референдум саме заради того, щоб і в нових умовах все залишити на своїх місцях і стримувати відновлення історичної справедливості щодо того народу, стосовно якого його партія 1944 року вчинила страшне лиходійство. Тому сьогодні цілком доречним здається питання про те, що референдум 1991 року за характером і результатами — «чистий родич» комуністичної депортації 1944 року. Якщо 1944 року з Криму депортували кримських татар, позбавивши їх батьківщини, то 1991 року, вже не в змозі протистояти поверненню депортованих на свою батьківщину, вмираючий комуністичний режим «депортував» з-під ніг репатріантів саму кримську землю, «відтворивши» на ній не їхню національно-культурну автономію, й навіть не територію, що належить Україні, не територію для розвитку українських державних рис, а комуністичну російську автономію. Через десять років це видно особливо виразно. І мєшковський режим лише на нетривалий час вирвав її з-під ніг комуністів, але внаслідок практичної безпорадності мєшковців, він повернув її собі менше ніж через два роки й втримує досі. Отже, 20 січня 1991 року замість очікуваного відновлення історичної справедливості щодо депортованих (інакше навіщо б вони досі протестували й вимагали відновлення своїх прав?), стало логічним продовженням 200-літньої історичної ворожнечі російсько-радянсько-комуністичного режиму проти мусульман. У новітній історії СРСР, хоч як це парадоксально звучить, і чеченська війна, і 20 січня 1991 року стоять поряд. Не «валіза», не «міст», не «яблуко», а комуністичний заповідник…

І ця соціальна позиція Криму автоматично дісталася у спадок Україні, країні, яка не має історичного досвіду розв’язання подібних міжнаціональних проблем. За великим рахунком, задзеркальна суть кримської автономії стала для України повною несподіванкою. Органи державної влади й сьогодні не те що недооцінюють суті проблеми, але ще не усвідомили її повною мірою, в значенні історичної відповідальності й загрози національній безпеці. Багато хто навіть і не підозрює, що становище Криму в Україні, якщо проблема не буде розв’язана (навіть Леонід Грач стверджує сьогодні, що «Криму потрібне політичне «розмагнічування», щоправда, розуміючи під цим своє!) в найближчому майбутньому все більше впливатиме на становище, самопочуття та імідж країни загалом.

Станом кримської автономії й результатами референдуму сьогодні в Криму ніхто, крім, мабуть, Леоніда Грача, не задоволений. Ним не задоволені росіяни, тому що, як пише політолог Андрій Мальгін, «кримська еліта виявилася нездібною чітко сформулювати й ефективно відстоювати свої інтереси. В десятирічній боротьбі з не цілком ясними цілями місцевий політичний рух розтратив свій енергетичний потенціал». На його думку, нинішня Конституція України та законодавство про автономію Криму не розв’язують, а просто консервують наявні проблеми, особливо три з них: перша — про обсяг регіональних повноважень, які Крим прагне весь час розширювати (без відповіді на запитання: повноваження для кого й навіщо?); друга — про єдність території автономії, з якої, як вони вважають, сьогодні вирвано Севастополь; третя — про статус російської мови. Один із лідерів Конгресу російських громад Вадим Мордашов каже, що автономія стала «політичним викиднем».

Автономією незадоволені українці, оскільки місцеві компартійні газети навіть боязкі спроби затвердити на півострові державну українську мову й сьогодні відверто називають «лінгвістичною окупацією».

Підсумками референдуму та незрозумілою «територіальною» автономією незадоволені кримські татари, які через 10 років після референдуму виявилися викинутими з парламенту, змушені знову боротися за статус своєї мови, за розширення національної освіти, за право отримати землю, брати участь у приватизації й, взагалі, навіть за право стати громадянами нової для них Батьківщини.

Автономією незадоволені підприємці, оскільки наявність своїх органів влади, що приймають різні нормативно- правові акти, не спрощує, а лише погіршує бізнес-клімат. Як вважає політолог Олександр Форманчук, «кримська автономія не виконала свого призначення, хоча 1991 року вона просто замортизувала конфліктну ситуацію й ми уникнули сценарію за Придністровським варіантом. На сьогоднішній день ситуація означає повний крах автономії в тому вигляді, в якому вона мала б бути…»

Єдині, хто задоволений, — чиновники, яким автономія створила небачені в країні умови для розмноження. Як вважає Постійний представник Президента України в Криму Анатолій Корнійчук, Крим «завжди був на особливому рахунку, навіть у Союзі». Але сьогодні він «розтратив свої повноваження», які «слід було б використати з користю для справи… А те, що сьогодні Крим, за рахунок автономії, отримав численну чиновницьку рать, це так. На утримання Ради міністрів і Верховної Ради загалом з бюджету Криму витрачається 29 мільйонів гривень (на рік — Авт.) Це значно більше, ніж у будь-якій області кримських масштабів. Крім того, щоб створювати умови для себе, чиновники більшою мірою мають думати про людей, про те, щоб запрацювала економіка, вчасно виплачувалися пенсії й зарплати». Ну що сьогодні скажеш — саме про цю небезпеку плодючості кримського чиновництва деякі українські політики попереджали ще тоді, перед референдумом. І тепер «маємо те, що маємо»!

Не дивно, що в Криму все частіше чути твердження про необхідність ліквідації ТАКОЇ автономії й перетворення Криму на область України, як це було до 1991 року. Леонід Грач називає цю ідею «убогою», хоча її, як бачимо, ставить саме життя — цілком очевидно, що ситуація свідчить про нестійкість і нестабільність такої автономії й що «кримський вузол», зокрема й політичний, Україні, хоче вона того чи ні, доведеться розв’язувати й у XXI столітті. Причому питання, цілком очевидно, ставиться саме про характер автономії: наявна її форма не забезпечила прав й не виправдала очікувань усіх зацікавлених груп населення Криму. Питання полягає в тому, якою саме вона має бути, щоб усунути всі породженні її статусом протиріччя, що загострюються й нагромаджуються? «Формули автономії Криму» ще не винайдено й сьогодні. Але те, що її не було винайдено під час референдуму 1991 року, сьогодні більш ніж очевидно. І не даремно деякі американські політологи вважають, що Україні зарано пишатися стабільністю в Криму, що головні проблеми Криму ще попереду й що пов’язані вони, цілком очевидно, будуть саме з пошуками та реалізацією нового характеру автономії на півострові. Сьогодні очевидно, що розв’язання такої складної проблеми виявилося не під силу ні минулому комуністичному керівництву Кримської області, ні новому по суті комуністичному режиму у «відтвореній» референдумом автономії…