Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Маленька перемога стратегічного значення,

або Про конкретні уроки Майдану
20 листопада, 2009 - 00:00

...Мені довелося побувати на відкритті скверу перемоги над забудовниками. Це на Пейзажній алеї у Києві — у його найстарішій частині, прямісінько над літописними урочищами Гончарі-Кожум’яки, уже спотвореними архітекторами та будівельниками, практично у садибі Національного історичного музею, біля фундаментів Десятинної церкви, чотирьохсторічної липи митрополита Петра Могили, рештків ротонди княгині Ольги і стародавнього валу часів князя Кия.

Ось саме там панове-громадяни інвестори мали збудувати сучасну житлову споруду. Наразі в них ця справа не вигоріла. Люди не дали. Боротьба тривала довго — не один рік. Зрештою, замість будівельного майданчика, коштом приватних осіб, створили сквер.

Так само, як і кілька років тому не вдалося інвесторам забудувати сквер на вулиці Березняківській, 12/14, де мешканці тримали облогу будівельників близько півроку й тепер там замість багатоповерхівки, втуленої всуперч усім будівельним нормам, розташувався збудований владою один із найкращих дитячих майданчиків Лівобережжя. (www.telekritika.ua).

У Києві «гарячих точок», де тривають запеклі конфлікти забудовників із киянами, які боронять свої парки, дитячі майданчики, лісові масиви, острови та береги водойм, близько трьох сотень. Перемоги громадян над забудовниками є вкрай рідкісними, тим більше значення має кожна така подія.

На відкриття скверу на Пейзажній алеї зібралося чимало хороших людей — Борис Олійник, Юрій Рибчинський, Наталя Сумська, Андрій Курков, Олег Скрипка, але не було жодного представника політичних партій та кандидатів у президенти. Не висували свого носа й представники Шевченківської районної та Київської міської влади.

Це була справжня й, на жаль, тепер вже нетипова громадська подія. Люди, які зуміли її здійснити, були заряджені ще енергетикою Майдану, вірою у здатність громади до опору нахабній безосормності влади. Вірою, яка зникає.

Сьогодні на підмогу тим, хто боронить історичне обличчя міста, прийшла Криза. А завтра? Завтра мають прийти вже нові покоління справжніх киян, які ростимуть у таких скверах, як створений днями на Пейзажній алеї.

Костянтин СКРЕТУЦЬКИЙ, скульптор:

— На самому початку моєї діяльності працювати було жахливо. Умов абсолютно ніяких. Траплялося багато всіляких непередбачуваних ситуацій. Часом я думав, що цей проект так і зав’яне. Але згодом, набираючись досвіду, ставало все краще, легше, швидше. Спочатку ми працювали привселюдно, але виникало дуже багато труднощів: з електрикою, сусідами, міськими органами тощо. Деякі люди реагували своєрідно. Ну, як же це так! Їх не запитали, і без їхнього дозволу почали щось робити! Це звичайні люди, які навіть не обіймають адміністративні посади. Виникають такі неприємності все рідше і рідше. Щодо однодумців і соратників по ремеслу, є такий скульптор — Володимир Бєлоконь. Але ми поки ще не працювали разом. Скажімо так, трохи не зійшлися в смаках. Але річ у тім, що організація колективних проектів залежить не так від існування однодумців, скільки від фінансових можливостей організаторів. Поки що організатор моєї творчості може дозволити собі лише одного мене. А добре було б організувати, наприклад, конкурс. Але це вимагає значних грошових уливань. Я був би дуже радий, аби більше людей прикрашали місто. Різними способами. Адже коли наш Київ наповнюється подібними речами, то й люди стають веселішими, і саме по собі місто — чистішим. Відповідно, в ньому приємніше знаходитися.

Андрій КУРКОВ, письменник:

— Я дуже позитивно ставлюсь до такої ініціативи. Мої діти просто обожнюють це місце, відвідували б його кожного дня. Таке маленьке щастя: посидіти на цих величезних скульптурах, залізти у пащу котів. Як на мене, це найкращий скульптурний комплекс Києва. Такі ініціативи, акції, творчі втілення є одним із не багатьох прикладів, способів того, як можна й потрібно рятувати зелені сквери, парки від войовничих забудовників. Адже на місці Пейзажної алеї планували збудувати дев’ятиповерховий будинок для МЗС України. Сьогодні всі зусилля спрямовані на те, щоб надати цьому зеленому острівку статус офіційного скверу Києва.

Володимир КОЛІНЬКО, віце-президент організації «Київська ландшафтна ініціатива», меценат:

— Людина дуже втомилася від постійних поразок громадянської позиції. Якщо взяти навіть Київ — протестів доволі багато, а перемоги можна перерахувати на пальцях. Люди втомилися постійно зазнавати поразок. Тому вони, як мінімум, замикаються в собі та приймають байдужу позицію: «Все одно нічого не вийде». Проти громадянської позиції виступає вся чиновницька машина, всі гроші забудовників, судова система. Такі перемоги, навіть локального характеру, показують, що, по-перше, щось можна зробити інакше, проте для цього потрібні час і зусилля. Друге: я гадаю, що у Києві є достатня кількість людей, які й матеріально, й психологічно готові діяти, але їм слід показати приклад. Людина, яка відбулася, яка не потребує матеріальних засобів, хоче якось показати себе в цьому світі. Це дуже природна, позитивна, несуперечлива позиція, яку можна реалізовувати. Третє: такі речі — це як камінь, кинутий у воду, від нього розходяться кола, які також позитивні. Тому я вважаю, що ще два-три такі великі прецеденти у Києві — й ситуація почне змінюватися. Нам забивають у голову, передусім, знову ж чиновники, ті, хто на цьому заробляє, що інакше розвиватися не можна. Лише так, лише вгору, лише більше квадратних метрів. Це робочі місця, це житло, а решта — дрібниці. Питання: для чого, власне, треба будувати, витає у повітрі. Певно, для того, щоб людям стало жити краще. А що таке краще? Щоб людина почувалася комфортно, захищено, щоб їй було приємніше знаходиться на вулиці.

Я як безпосередній учасник Помаранчевої революції скажу вам таке: багато хто не розуміє однієї простої речі — люди стояли за себе. Це був перший вияв громадянської позиції. І якби сталося знову таке, я вчинив би так само; тому і вважаю, що Помаранчева революція дала дуже потужний поштовх багатьом речам у різних напрямках. Треба зрозуміти, що це не є нічиєю поразкою, це перемога всіх. Адже це було для всіх. Не має значення, багатий ти чи бідний, де ти зараз знаходишся. Це для твоїх дітей. Людина не може збудувати персональний рай, це неможливо. Персональне пекло можна збудувати, а рай може бути лише для всіх.

Костянтин Матвієнко
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments